Оборона Маріуполя тривала 86 днів і стала по-справжньому героїчною. Українські збройні сили стояли за місто до останнього та вийшли з території «Азовсталі» за наказом вищого військового командування України. Станом на сьогодні невідомо, скільки українських воїнів віддали своє життя в місті. Проте дружини полеглих бійців прагнуть, аби про батьків їхніх дітей пам’ятали українці.
Styler поспілкувався з дружинами, чоловіки яких віддали своє життя за свободу України.
Дар’я Мірошниченко втратила свого чоловіка 2 березня. Володимир був командиром взводу з вогневої підтримки в батальйоні «Азов». За словами героїні, військовий дуже хотів влаштуватися саме туди. Коли йому це вдалося, сім’я з маленьким сином переїхала до Маріуполя. Далі — розповідь Дар’ї з перших уст.
«Мій чоловік був у багатьох гарячих точках Донбасу, і задовго до повномасштабного вторгнення декілька разів казав нам, що треба їхати, але цього ніколи не ставалося. Та цього разу все було інакше.
Він не зміг провести нас на потяг. Востаннє я бачила його 20 лютого. Тоді його пізно викликали на роботу, і коли я обіймала його на прощання, все було не так. Було враження, що це останні обійми.
Наша остання розмова з чоловіком відбулася 1 березня о 20:40. Ми листувалися в телеграмі, тому що дзвінки були вкрай нечастими та небезпечними. Як і всі військові, він нічого не розказував, казав, що все добре. Головним його аргументом було те, що він поїв (сміється).
Фото: особистий архів
О 23 вечора я написала, але він уже не відповів. На ранок почалася паніка, бо він казав, що завжди вийде на зв’язок впродовж 4-6 годин. Але минуло 4, 6, 8 годин, і нічого. Я почала його шукати.
За щасливим збігом обставин у нас синхронізувалися деякі контакти в телефонах, і в мене був номер командира його роти. Я написала: «Ну що, де Страж?» Це його позивний.
Командир відповів, що його було поранено, і все. Мама каже, що я вибігла на балкон і закричала нелюдським криком. Я цього не пам’ятаю. Пізніше вони мені передзвонили й сказали, що він загинув.
Через пів року я дізналася, як все було насправді.
Фото: особистий архів
Близько півночі мій чоловік приїхав мінятися на позицію, яку вдень дуже обстріляли. Те саме сталося вночі. По рації почули, що на позиції обстріл, є поранені, і розвідка їх евакуювала. Мій чоловік ще був живим, коли їхав до госпіталю, але, на жаль, не доїхав. Після поранення він прожив 50 хвилин. Це все, що я знаю.
Коли все підтвердилося, мені подзвонили з патронажної служби. А я все одно не вірила, шукала його.
Син дуже сумує за татом. Хоч йому лише три роки, він розуміє, що Вови з нами немає. Напевно, йому передається мій стан, бо він змінився. Увесь час запитує, де тато. Я відповідаю, що він живе на небі, він йому махає, усміхається. Хоч і психолог казав, що так неправильно, але він не розуміє, що таке «помер».
У них із чоловіком був нереальний зв’язок. Були моменти, коли я ревнувала його до дитини, бо він приходив з роботи, й відразу до сина. Вони ще й такі схожі! Ілюша навіть кулак стискає правильно, так, як тато навчив.
Вова завжди казав: «Якщо ти хочеш побачити мене, подивись на сина». Найбільше він хотів прищепити йому вірність і відчуття справедливості. Бо сам таким був.
Буває так, що ми приходимо з прогулянки, я його переодягаю чи мию ручки, а він мене обіймає та каже: «Тата немає, мам». А перед сном Ілля лягає і на вухо мені шепоче: «Мама, тато і я — ми сім’я». З цими думками й засинає.
Я відповідаю, що ми з татом його дуже любимо, і що він завжди поряд, просто не може прийти. Чоловік сниться сину. Вони завжди граються синіми машинками, і він просить купувати саме такі. Я рада, що він його не забув.
Благо, що перед виїздом я встигла схопити жорсткий диск з усіма фото та відео від самого народження Іллі. Там дуже багато Вови, бо здебільшого знімала я.
Він побував тільки на одному з трьох днів народження сина. На перший його не відпустили через пандемію, на другий був, а на третій, на жаль, не встиг. За день до дня народження Ілюші по моєму чоловіку було 40 днів.
До сьогодні ми не отримали тіло чоловіка. Навіть не знаємо, чи є наша ДНК в базі. Можливо, він уже тут. Я до кінця буду боротися та знайду його. Поки я його не поховаю, я не заспокоюся.
Це мій обов’язок — привезти його додому. Якщо треба, я перерию весь Маріуполь, але я його знайду. Хочу, щоб коли наш син виросте, він приходив на могилу саме до батька».
Фото: особистий архів
Надія Демчук востаннє бачила свого чоловіка Богдана ввечері 23 лютого. Він був старшим сержантом і замісником командира автороти. Тоді йому подзвонили та повідомили про неминучу повномасштабну війну. Чоловікам віддали наказ заступити на зміну, жінкам — збирати речі для евакуації. У той же день сім’ї виїхали з Маріуполя. Для Надії та Богдана це була остання зустріч.
Коли хлопцю виповнилося 18, війна на Донбасі вже почалася, тому він вирішив допомагати військовим. Спочатку волонтерив у гарячих точках, а потім попросив маму допомогти купити форму.
Так Богдан Демчук ухвалив рішення служити в батальйоні «Азов». У полку він був старшим сержантом і замісником командира. Він завжди казав, що хоче захищати Україну, і за потреби зробить це. Нижче — історія пережитого від самої Надії.
Фото: особистий архів
«Ми познайомилися в тодішньому «ВК». Я зайшла на його сторінку і вийшла, а потім подумала лайкнути фото. Після цього він пролайкав мене, а потім написав і запросив на зустріч. Це було так смішно.
Вперше ми зустрілися в парку. Я ніколи не забуду цей момент, бо Богдан був для мене цілим світом. А через два роки народилася копія цього світу — синочок Міша.
Богдан був неймовірним татом. Він робив для сина просто все. Вони часто проводили час чоловічою компанією. Залишившись зі мною, Міша щодня запитує про тата. Він переживає біль так само як дорослі. Це видно.
Син запитує, чому у всіх є батьки, а в нього немає. У такі моменти я просто не знаю, що відповідати. І все це сталося через тих, хто забрав у мого сина тата.
Психолог порадила виходити на балкон і говорити в небо ніби з татом. Одного разу коли Міша це робив пізно ввечері, мигнула зірка. Він почав радіти, що тато його бачить та відповідає йому.
Контракт Богдана мав закінчуватися в листопаді 2022 року, після чого він хотів поїхати на заробітки. Проте в один усе змінилося. Мені зараз соромно в цьому зізнаватися, але я пропонувала виїхати, коли ще була можливість.
Фото: особистий архів
Остання телефонна розмова з Богданом у нас сталася 24 лютого, коли він просто кричав, щоб ми виїжджали якомога далі від Маріуполя. Усе решта відео- та аудіоповідомлення. У квітні я спробувала подзвонити. Наша розмова тривала секунду, бо зв’язку нормального там тоді вже не було.
Я розуміла, що навіть не можу спитати, як у нього справи. Бо які можуть бути справи на фронті?
Одного дня він написав мені, що хоче хліба. І нічого більше. Він дуже любив м’ясо, а в той момент хотів просто хліба. На Азовсталі було просто виживання. На Великдень у них був хліб із варенням.
Я досі не усвідомлюю, що наша остання зустріч була 23 лютого. Не вірю, що ми більше не зможемо поговорити, пожартувати. Я розумію, що його немає, але для мене він є. У мене бувають зриви, і я пишу йому. Хочу, щоб він був живим.
29 квітня він написав мені останнє повідомлення зі словами «Доброго ранку». Я його заскрінила, щоб воно завжди було зі мною. Пізніше я дізналася, що за два дні до цього він попросив найкращих друзів подбати про мене та про сина. Можливо, Богдан відчував, що щось станеться.
Фото: особистий архів
Їхній підрозділ потрапив під обстріл. Смерть була миттєва. Я рада, що мій чоловік не мучився, що ці виродки не катували його. Я дуже вдячна за це Богу.
Ми досі не отримали тіла, і тому в мені ще живе надія, що він живий. Ми вже декілька разів робили тест ДНК, бо я досі не вірю в його смерть. Якщо Богдан справді загинув, я хочу поховати його на території вільної України.
Можливо, мені полегшає від того, що буде місце, куди син зможе прийти до батька. У Києві встановлюють маленькі прапорці на честь загиблих військових, і нам тут теж дозволили. Міша поставив, і кожного разу завжди знаходить прапорець саме свого тата.