Чернігівська область стала міцним щитом і не пропустила колони окупантів, які прямували до столиці. Кожне селище та мешканець зробили свій внесок у боротьбу з ворогом. Зокрема, завзято долучилися до цієї боротьби жителі села Стара Басань Бобровицької територіальної громади, які мужньо пережили місяць окупації.
«Прийшли вони ввечері 1 березня, а 28 лютого була нам вказівка, щоб ми завалили всі входи до села. Так ми і зробили, з усіх сторін. Багато вулиць, які ведуть просто в ліс, були теж завалені. Десь із 3-ї години ми отримали інформацію, що вони будуть іти сюди з Бикова, потім – Нова Басань, Піски і ми вже. Далі Бервиця, Шевченкове, а далі і Бровари вже поряд. Сюди 50 кілометрів до Броварів, якщо іншою дорогою 100, то через нас 50», — Лідія Єреп, староста села.
Із тієї ж причини, через близьке розташування столиці, звідти до Старої Басані приїхали і багато киян, які мали тут родичів. Бо думали, що в селі буде безпечніше. Але з перших днів березня окупанти зайняли майже всі адміністративні будівлі та пусті будинки мешканців.
«Були ще вони на стані, жили в будинках, які мешканці залишили. Бо багато людей пішли з центральної вулиці углиб села – до родичів чи знайомих. То де не було людей, жили там. А понароблювали там… Мати рідна. Покрали в людей бензопили, соковижималки і так далі. Така стрілянина була цих 10 днів, таке все було важке. Люди телефонували, боялися всі. Наші стріляли по них і вони у відповідь, туди, в сторону Києва. І ракети, все, все було, вночі дуже страшно. Люди всі 10 днів і просиділи по погребах», — Лідія Єреп, староста села.
11 березня частина рашистів пішла з будівель, але все одно через селище продовжували рухатися колони техніки та інші підрозділи окупантів. Оскільки всі магазини були розкрадені ще в перший день, у селі постала нова проблема – запаси харчів і ліків почали закінчуватися.
«У кого нема хліба вже, в кого ліки вже закінчилися. Багато ж хто з Києва їхав так: стрибнули в машину та й усе, думали, село не чіпатимуть. А тут, виявилося, взагалі без їжі залишилися. Тому вже назрівало таке, що треба було їхати по продукти», — Лідія Єреп, староста села.
Тоді Лідія Єреп разом зі своїм сином вирішили їздити до Бобровиці та привозити все необхідне звідти. Одного дня така поїздка мало не закінчилася фатально, бо дорогою вони зустріли колону рашистів.
«Одразу давали багато гуманітарної допомоги з міської ради, хліб також. Священники допомагали. Потім люди почали просити, щоб купили їм необхідне за гроші. А 13 березня так сталося, що рашисти заблукали і поїхали на Бобровицю. Ціла колона гаубиць, 10 установок, а по боках два БТР. І ми їх зустріли в Ярославці, вони летіли на такій швидкості, наче це легкові машини. І так лоб до лоба з нашою машиною. Стріляли по машині, але, дякувати Богу, ми залишилися живі. От після того трохи не поїздили, два дні, а так щодня їздили», — Лідія Єреп, староста села.
Також рашисти не дозволяли здійснювати поховання на кладовищі, тому людей ховали у власних садах.
«Так сталося, що багато людей за той час померли. А поховати ніяк не можна, ховали по садах, а тоді вже переховували. Отак зібралися з сусідами, людей 5, викопали яму, поховали, а тоді, як вони вийшли, то перепоховали», — Лідія Єреп, староста села.
Та найстрашніше виявилося попереду. 27 та 28 березня, коли рашисти почали тікати з села, відходячи, вони розстріляли та підпалили кілька вулиць, ще вісьмох чоловіків взяли у полон.
«Взялися палити і нічого не можна було зробити, що людей мало, що людей не дуже допускали, прямо стояли. І далі виїхали, всю дорогу оцю розстріляли хати. Майже всі хати постріляні по центральній дорозі», — Лідія Єреп, староста села.
Тоді загинула 1 жінка, 23 будинки згоріли вщент, ще десь 60 зазнали ушкоджень. Із полону вдалося повернутися тільки шістьом чоловікам, двох закатували до смерті. Зараз мешканці потроху оговтуються від пережитих страхів і готуються до зимового періоду. А ще надзвичайно горді за Україну та свою територію.
«Ну, оце ж таке село, йому 820 років. Його будував князь Ігор, наше село і Ярославку. Тож князі були недурні. Мабуть, навіть тоді наша територія була цікава навіть князю», — Лідія Єреп, староста села.
Журналіст: Марина Кирієнко