Сьогодні, 22 серпня, виповнюється 4 роки, як пішов з життя Володимир Іванович Подзігун – людина, яка присвятила футболу все своє життя. Він помер на трибунах стадіону «Спартак», готуючись з активістами броварського футболу до проведення чергового турніру. Пам’ять про нього живе й понині.
В далекому 1955 році він разом із сім’єю переїздить до міста, на постійне місце проживання до дідуся. З раннього дитинства закохався у футбол. В ті часи ще не було не спортивних шкіл, на секцій. Тому доводилося спочатку самостійно опановувати ази майстерності, а пізніше – їздити на заняття до столиці. Вже наприкінці 1960-их років, граючи на амплуа лівого захисника, виступає за збірні команди міста Києва і Київської області. Володя завжди вирізнявся серед ровесників своїм відповідальним ставленням до всього, за що б не брався.
В 1969 році, після закінчення Броварської середньої школи №1, продовжує навчання у Київському державному інституті фізичної культури, де не пасе задніх і завжди перебуває серед кращих. Потім було проходження строкової служби в лавах Радянської Армії, після чого – плідна праця тренером в міській ДЮСШ №1. Як каже Володимир Іванович, що майже всі броварські футболісти – це його вихованці. Особливе місце посідає Юрій Макаров. Він в 1987 році в складі юнацької національної збірної СРСР стає чемпіоном світу. Після закінчення кар’єри гравця Юра продовжить справу свого наставника, ставши тренером, яким працює і по цей час.
Десять років Володимир Іванович пропрацював в Київському республіканському училищі фізичної культури тренером-викладачем. Тренував юних футбольних зірок, вкладаючи в них свої сили й душу, доки дозволяло здоров’я. Навіть страшна недуга, яка ледь не привела до інвалідного візка не зламала його. Він завжди був в прекрасному настрої, готовий до роботи і спілкування, стояв у витоків відновлення роботи Броварської футбольної федерації і міського футбольного чемпіонату. Зараз справу Володимира Івановича продовжують його учні. В його честь проводяться спортивні змагання і турніри.
