Лихоліття останньої війни залишили в історії Броварів безліч кривавих слідів. Однією з таких, і донині незагоєних ран, є загибель від фашистських куль, голоду і хвороб сотень (а, може. Й тисяч) радянських солдатів і офіцерів, які у 1941-1942 роках перебували у Броварському таборі військовополонених. З повідомлень старожилів відомо, що трупи німці скидали у протитанковий рів, викопаний у перші дні війни за межами колонії №5. Де і знаходився потім табір. До останнього часу відомості про нього і місце поховання солдатів базувалися виключно на тому, що розповідали старі люди. Які під час війни, будучи підлітками, бачили усе те жахіття своїми очима. Як з’ясувалося зовсім недавно, існують і документальні свідчення про табір. Одне з них – це щоденник німецького артилерійського унтер-офіцера Ой гена Зайбольда, уперше опублікований в російському журналі «Вітчизняні архіви» у 2008 році. Цей документ упродовж багатьох років зберігався (і зберігається нині) в Російському державному архіві літератури і мистецтва.
Пропонуємо читачам кілька фрагментів із нього.
«19 вересня (1941 року – В. М.). Просуваємося далі на захід через болота, піски, соснові ліси, колгоспи до Гоголева, де пізно ввечері ми зайняли вогневу позицію (Нехай читачів не дивує, що німецькі війська ішли на захід, а не на схід – вони на той час замикали кільце оточення частин Червоної армії на Лівобережжі. Частина, в якій служив Зайбольд, перед цим минула Кобижчу, Новий Биков, Нову Басань і Бобровицю- В.М.) «Вночі було страшенно холодно. Лише під ковдрами і соломою ми змогли трохи зігрітися»/ Зайбольд зазначає, що «цей край справляє приємне враження. Чисті вулиці, гарні сади, привітні люди…»
«23 вересня. В Борисполі. На дорозі – величезна кількість кинутих грузовиків…убиті коні, батареї, які разом з тракторами були залишені на вогневій позиції. Страшне спустошення: сотні машин, одні наполовину спалені, інші повністю підірвані. Між воронками від бомб – гори трупів.Ніч із 23 на 24 вересня проводимо на аеродромі і охороняємо полонених, яких було 18 000. Росіяни спали в ангарі, а ми під відкритим небом. Серед них – усі роди військ, починаючи з піхотинців, саперів, артилеристів, до людей, одягнутих у льотну форму і чорну форму залізничників і закінчуючи матросами. Цей натовп (10 наших на 3500 росіян) ми супроводжуємо у Бровари, неподалік Києва. Жахливий марш. Ідемо через безкінечні рівнини і маленькі села. Усі кидаються пити воду із смердючих калюж. Така доля полонених. Надіємося, що нам не доведеться робити колись те ж саме».А це – спогади в’язня табору киянина Якова Поліщука, які наводяться у книзі ізраїльського дослідника Арона Шнеєра «Полон».
«Почалася війна. Разом з армією відступили на лівий берег Дніпра. Під Борисполем потрапили у полон. Пригнали нас у табір Бровари. Колючий дріт, чотири кулеметні вишки. Тисячі полонених без їжі і води. Спали на сирій землі. Одного дня сказали, що євреї, комісари і політпрацівники повинні вийти на круг, а хто не вийде – розстріляють на місці. Хто виходив, тих розстрілювали за огорожею. Свої ж , з ким служив, стали допомагати фашистам. «Тобі треба тікати,- сказав один військовополонений. Це була моя перша втеча з трьох за усю війну. Шлях мій лежав у Київ. Деякий час жив на Турухановім острові. Потім бродив по селах: Погребах, Вигурівщині. Усю зиму 1941 року в селі Зазим’ї ховала мене баба Акулина. Хата її стояла на вигоні за селом. Топила піч, була картопля. Син її Прокіп був сільським поліцаєм». Рів з останками радянських бійців неодноразово шукали, але так і не знайшли. Якщо він дійсно знаходиться десь на території колишнього саду (нині там ведеться інтенсивне будівництво), то незабаром червоні солдати і офіцери будуть поховані вдруге. І відомості про безіменну могилу згодом стануть легендою. Якщо її хто-небудь пам’ятатиме.