Вадим Мутило – депутат Броварської міської ради, учасник Революції Гідності та АТО. У 2021-му Вадим вступив до лав територіальної оборони Броварського району. Нині він капітан, командир стрілецької роти батальйону ТрО. Навесні 2022-го брав участь в обороні Броварів.
В ексклюзивному інтерв’ю «Київщині 24/7» військовий розповів про те, як готувався до великої війни, хто допоміг втримати оборону Броварів та чого найбільше боїться після перемоги.
До вас війна прийшла задовго до 24 лютого. Свою війну ви зустріли разом із тисячами українців на Майдані у найкривавіші дні лютого під час Революції Гідності. Розкажіть, як, на вашу думку, змінилось суспільство протягом останніх 9 років?
Я вважаю, що насправді зміни почались ще з 1991-го року. З Революції на граніті, а потім — Помаранчевої Революції 2004-го.
Нещодавно про це думав: насправді наш позитивний досвід революцій, від більш легких до більш важких та кривавих, він, власне, і породив те громадянське суспільство, яке перемогло на Майдані, а потім пішло у перших хвилях мобілізації в 2014-2015 роках. І наше щастя, що це громадянське суспільство не загинуло тоді, а змогло стати більш потужним за ці 9 років. Тобто ті люди, які хотіли відстояти Україну, за ці 9 років тільки підготувались та підсилились. На щастя, що суспільство мало час та змогу підготуватись до цієї фази війни.
Коли з осені 2021-го західні ЗМІ почали публікувати інформацію про повномасштабне російське вторгнення в Україну, чи уявляли ви, що війна розростеться зі сходу і ворога доведеться вибивати навіть із Київщини?
Я особисто уявляв. Не хотілося, правда, в це вірити. Не хотілося вірити, що в 21-му столітті хтось додумається вживати заходів, які більш притаманні 20-му століттю, або й 19-му. Не хотілося вірити, що доведеться відправляти сім’ю світ за очі, щоби вони не постраждали. Втрачати колег з роботи, товаришів, з якими служу зараз. Але те, що буде якийсь конфлікт, що відбудеться щось масштабне, я розумів. Навіть більше скажу: після служби в армії в 2015-му, я постійно самовдосконалювався у військовій справі. Тобто ходив на вишкіл, на той час його проводило багато організацій: «Український легіон», «Білий вовк», «Дике поле», куди я й ходив. Там опановував навички і знання, яких мені не вистачало під час служби. Навчання відвідував у вихідні, витрачав кошти на купівлю спорядження. Відчував, що мені все це знадобиться. Тому 24-го я був готовий і знав, що мені робити і куди йти.
Останні дні перед наступом військ рф з території Білорусі: що ви відчували? Чи мали план «Б» для евакуації рідних, тривожну валізку?
Відчував, що вони полізуть, але був певен, що не дійдуть до Броварів. Хоча, якби тоді мав таку повну інформацію, як зараз, то відправив би сім’ю в безпечне місце раніше. Але спочатку виїхати з Києва було нереально, тоді ж стояли великі затори на дорогах. А вже 12 березня вирішив відправити сім’ю, бо дітям дуже важко все це сприймати психологічно.
Розкажіть про перші дні повномасштабного вторгнення рф для вас. Коли ви вступили у перший бій?
Я уклав конктракт резервіста в нашому батальйоні ТрО ще навесні 2021-го року. Тому 24 лютого мені було зрозуміло, що робити. Єдина проблема: 23-го я саме відбув по цивільній своїй роботі у відрядження і перебував тоді у Чорнобаївці. 24-го ми мали встановлювати обладнання у Херсоні і попросиналися, коли о 5 ранку почались вибухи в аеропорті Чорнобаївки. О 5:15 ми вже з колегами сиділи в машині і їхали додому, бо я розумів, що мені треба йти у свій батальйон ТрО. Десь о третій дня я вже був на манежі (Легкоатлетичний манеж в Броварах – прим. авт.). Там проводилось формування перших рот батальйону ТрО, і ті, хто прийшли і залишились тоді в манежі на ніч, фактично й сформували кістяк батальйону. Вже наступного дня, 25 лютого, ми вступили в перший бій та понесли втрати. Командир відділення Юрій Лавровський загинув у бою, що відбувся в лісі між Калинівкою та Броварами.
Кажуть, 72 бригада врятувала Київщину. Розкажіть, як відбувалась координація між вашим батальйоном та 72 бригадою імені Чорних Запорожців?
Наше щастя, що в нас була 72-га. Це хлопці, перед якими треба зняти шапку усій Броварщині, бо вони дуже високопрофесійно і якісно зробили свою військову роботу. І майже не понесли втрат. Те, що вони зробили – просто фантастика, ці люди – професіонали, які загартувалися за роки служби на Донбасі. Вони знали, що треба робити, і мали відповідні навички.
9 березня відбувся бій в Скибині: спроба росіян зайти в Бровари. Кадри цього бою облетіли весь світ. Мій підрозділ тоді перебував на КПП між Калинівкою та Броварами, ми стояли в тилу 72-ої бригади, аби забезпечувати прикриття їхнього можливого відходу, постійно тримали з ними контакт.
Я спілкувався безпосередньо із бійцями, також був в одному із штабів. Шкода, зараз багато з них поранені або загинули в цьому періоді «війни на виснаження», що відбувається зараз на східному фронті. Зокрема й загинув професійний командир Андрій Верхогляд.
Повторюсь, те, що зробила 72-га бригада навесні 2022-го на Київщині, це – фантастика. Я вважаю правильним, що одну з вулиць у нашому місті назвали на честь Чорних Запорожців. Переконаний: місцева влада в подальшому зобов’язана так само вшанувати й бійців та командирів цієї бригади, які особливо відзначились під час захисту нашої держави. Потрібно виділяти захисникам та їхнім родинам ділянки, допомагати фінансово. Хлопці тоді реально втримували нас від дуже великої біди.
Окрім професійності, вони виконували свою роботу надзвичайно спокійно. Я тоді зв’язувався з командиром підрозділу. Там був у них такий Женя з позивним«Бандіт», згодом його стали називати «Капітан» через відповідне звання. Він стояв у Скибині на позиції на мосту, і я, як командир підрозділу, який стояв у нього ззаду, йому телефонував спитати, чи нормально, якщо вони будуть відступати, бо ми ж мали розгородити дорогу від мінних шлагбаумів. Він мені спокійно відповів, притому, що гуркотіло так, що «мамадорогая», сказав: «Розслабся, все нормально, пийте каву, все буде добре.»
До нас тоді приїхали журналісти. З однією з них, вона була з Китаю, ми фотографувались і вітали з 8 березня. Мій покійний командир взводу Анатолій Петрович Федоренко з нею теж фотографувався, вірші навіть якісь читав. Тобто нам вони дозволили спокійно перебути в другій лінії, а всім Броварам просто пережити це.
Звісно, окрім 72-ки Броварщину обороняли й інші підрозділи сухопутних військ, ССО, просто мешканці району, які взяли до рук зброю, але основну бойову роботу все-таки зробила 72-ка. За що їм велика шана.
09.03.2022. на блокпосту. Покійний командир 1 взводу Федоренко Анатолій Петрович «Петрович» (загинув 28.06.2022. на території Лисичанського НПЗ) вітає китайську журналістку з 8-м березня.
Наскільки постраждала Броварська громада і що вже відновили за рік?
Я зараз зосереджений на своїй роті, у підпорядкуванні перебуває під 100 людей. Якщо чесно, я побіжно дивлюся за обговореннями та проблемами, які є в громаді. Для мене зараз найголовніше — підготувати військовий склад до бойових дій. А вже потім займатись іншим.
Знову повторюсь, наше щастя, що нас боронила саме 72-га бригада і завдяки її місто втримали. Тому Бровари й не зазнали значних руйнувань, більше постраждали села. Але й це не порівняти з Ірпенем та Бучею.
Якщо говорити про вашу депутатську діяльність, чи є проєкти, які поки стоять на паузі через війну, але стануть на часі у мирному житті?
Багато чого нам треба ще готувати і змінювати в місті, але саме зараз я у це не заглиблююсь.
До війни у мене був проєкт підтримки та розбудови ТрО громади. На той час це були 147 тисяч гривень, щоб зробити хоч якийсь мінімум, запустити процес роботи батальйону. А для того, щоби його запустити, треба було приготувати приміщення, щоб отримати зброю, щоб були комп’ютери, на яких можна було вести діловодство, тощо. На жаль, тоді нам не виділили цих коштів. А вже коли почалась повномасштабна війна і довелось це все робити швидко, місцева влада загалом за минулий рік витратила на військові потреби 45 млн гривень, з них 22 на наш батальйон.
Це був останній проєкт перед війною, я розумів, що це конче необхідно, бо потім не буде часу. Однак місцева влада тоді вважала, що не на часі витрачати такі кошти.
Якою ви бачите Україну після перемоги як батько двох дітей?
Я хочу бачити дружню до громадян державу. І заради цього, власне, я і на Майдан ходив, і без вагань пішов служити у 2015-му році, і зараз. Для цього ці всі потуги і робляться.
Я розумію, що процеси налагодження післявоєнного життя будуть тривалими, але я впевнений, що все у нас буде добре.
Такий шанс для розбудови держави, який ми маємо зараз, чого не було ні 100, ні 200, ні 300 років тому, проґавити не можна. Такий шанс у нас взагалі з’явився раз на тисячу років.
Я дуже переживаю, щоб після перемоги, а вона буде однозназно, ми не пішли в «побєдобєсіє», не робили на цьому культу та піару політиків. Щоби було менше пафосу на державному рівні: патріотичне виховання має йти, перш за все, із сім’ї. Дітей не потрібно змушувати кожного ранку співати гімн України. Лише те, що проговориться або не проговориться в сім’ї, буде впливати на світогляд дитини та її щирий патріотизм. Своїми вчинками та діями. От цього я боюсь, щоби після перемоги ми не пішли тим хибним шляхом. В бронзовіння політиків та прикриття за величними й пафосними промовами ницих дій.
Ми маємо допомагати сім’ям, які втратили чи ще втратять рідних та майно на війні, маємо розбудовувати спокійну, тиху, нормальну країну, яка не робить з себе незрозуміло що і не претендує на чужі території, а тихо займається своїми справами, розвитком держави, вихованням дітей і створенням робочих місць, щоб люди не тікали звідси. Ми воюємо за вільну, європейську, демократичну державу.
Фото надані Вадимом Мутилом.
Авторка: Софія Шевченко.