20 фактів про митця, якому аплодували Сталін, Мао Дзедун та Карнегі-Хол
«Ми, українці, нарешті здобули Незалежність. Дорожіть нею, плекайте її, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи – мати свою державу і бути господарем на своїй землі», – говорив Дмитро Гнатюк у 2009-му. Тоді ж він виступив і за єдину помісну українську церкву, яка 16 років тому видавалася далекою та – відверто кажучи – примарною перспективою.
Гнатюка можна було б назвати візіонером, бо він актуалізував речі, котрі зараз набули особливого значення та особливої цінності. Але ми знаємо Дмитра Михайловича передусім як видатного співака, який підніс Україну та українську пісню на значну висоту, відкривши її світу.
Про українську музику та українське слово Гнатюк мислив у категоріях національної ідентичності, як би пафосно це не звучало. Він виступав за обов’язковий переклад оперних партій українською – тільки так, на його переконання, може бути розкрити характер героя. А його власний характер, його велике серце та щедру душу розкривають ті факти з його життя, котрі ми зібрали для читача.
Передусім Дмитро Гнатюк був хорошим товаришем. В інтерв’ю «Главкому» поет-пісняр Вадим Крищенко, який відзначає цього року своє 90-річчя, згадує про легку вдачу Дмитра Михайловича.
«Був у мене якось концерт – творчий вечір Вадима Крищенка за межами Києва. Вирішив запросити Дмитра Михайловича теж. Дзвоню йому, питаю, як почуєтеся. «Я, – каже, – почуваю себе дуже погано, ледь ходжу по хаті. А що ви хотіли?». Та, кажу, концерт тут у мене. Він відразу: «Концерт? Обов’язково поїду!». «Я, – каже, як виходжу на сцену, забуваю і про хвороби, і про старість, відчуваю приплив сил, бо коли на мене дивляться глядачі, коли чую оплески, я оживаю, я живу – настільки мене це оздоровлює». Народний артист Анатолій Пономаренко тоді мені сказав: «От ми ходимо поруч із великою людиною і навіть не відчуваємо цього», – згадує Крищенко.
Далі ми пропонуємо читачу двадцять коротких замальовок про нашого героя, котрі дозволять комусь глибше зануритися у біографію митця, а комусь – й відкрити його для себе. Хоча, напевно, не існує людини, котра не знала б Дмитра Гнатюка чи, принаймні, не чула пісень у його виконанні. Сьогодні ми розповімо найголовніше про його життєвий шлях та про спадок, який він лишив по собі.
• 1 •
Дмитро Михайлович Гнатюк народився 28 березня 1925 року у селі Мамаївці на Буковині, яка тоді перебувала під владою Румунії. Восьмирічним хлопчиком відгукнувся на заклик старших збирати гроші для українців, що потерпали від Голодомору.
«Я вразливий був, чуже горе сприймав близько до серця. Бігав по всіх Мамаївцях та сусідніх селах, просив статечних ґазд: «Вуйку, дайте на Україну, там діти вмирають». Я зібрав більше двох тисяч румунських леїв – це були дуже великі гроші. Мене навіть похвалили за такий внесок. Але, думаю, то все було даремно, ті гроші нічим не допомогли українцям», – розповідав Гнатюк в інтерв’ю.
• 2 •
Свій голос, вважав Гнатюк, він успадкував від матері. Мати Марія Іванівна співала, але дуже рідко: було не до того, адже жінка піднімала шістьох дітей. А батько співака, Михайло Дмитрович, з фронтів Першої світової повернувся без ноги. Тож маленький Дмитрик надто рано був залучений до звичної селянинові початку XX сторіччя роботи.
Молодий Дмитро Гнатюк
• 3 •
І все-таки дитиною Гнатюк знаходив час, щоб співати у церковному хорі.
«Мені було років вісім, коли до нашого села приїхав молодий священник. Це був красивий чоловік, з божественним голосом, на скрипці грав чудово. І він, коли почув мій спів, почав зі мною займатися. Брав на скрипці ноту, а я її тягнув. Так ми займалися п’ять років. Він мені поставив голос, навчив правильно дихати. Якби не той священник, я, може, й не став би співаком. А він мене скерував», – розповідав Дмитро Михайлович.
• 4 •
У п’ятнадцятирічному віці Дмитро Гнатюк разом із родиною зустрічав радянських солдат-«визволителів».
«Мама зібрала нас, усіх дітей, поклала на рушник хліб-сіль. А ми – з квітами. Так зустрічали воїнів, які нас звільнили від румунської влади. Це було велике щастя і радість. Усе село святкувало, нарешті могли вільно співати українських пісень. Ми почали вчитися в українській школі рідною мовою, адже до цього мусили навчатися румунською», – згадував він.
• 5 •
Радянська влада не забарилася із «вдячністю» за таку лояльність. Старший брат Гнатюка 18-річний Іван навчався у румунському місті Констанца у морській школі. Його заарештували як «шпигуна», катували і стратили. Родина так і не дізналася, де похований Іван.
За споминами Дмитра Гнатюка, Марія Іванівна підходила до стін чернівецької тюрми, де тримали Івана, плакала і молилася, аби Бог прийняв душу її сина…
• 6 •
Коли сам Гнатюк навчався у київській консерваторії, у нього знайшли збірку віршів Міхая Емінеску – її студент прихопив із собою, щоб не забувати мову. Хтось обшукав його речі, і наявність цієї книжки спричинила скандал – мовляв, Гнатюк читає іноземну літературу. Інцидент мало не завершився вигнанням Гнатюка з консерваторії. Тоді йому пощастило, але у подальшому співак ще стикався з «органами». Був випадок, коли його били на Володимирській, 33 – там колись містилося управління НКВС.
• 7 •
Коли Друга світова прийшла і на терени СРСР, Гнатюк пішов на війну добровольцем. Міг цього не робити, адже був неповнолітнім. Проте, як він розповідав журналістам, вже на початку війни додому повернулися двоє його приятелів: один був без руки, інший – без ноги.
17-літній Гнатюк відчув сором через те, що стоїть осторонь війни і пішов до воєнкомату. Його відразу мобілізували. На фронті Гнатюк отримав важку контузію. І до кінця війни працював металургом у місті Нижня Салда Свердловської області.
• 8 •
Після війни Дмитро Гнатюк повернувся у Чернівці. З 1945 року працював солістом Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу у спектаклі «Наталка-Полтавка».
До ролі Гнатюк підійшов відповідально – працював по 14 годин. Режисер був вражений і зателефонував у Київ своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському. Василько сказав Паторжинському, що направляє до нього талановитого співака, який бажає вчитися.
У ролі Остапа («Тарас Бульба»)
фото з відкритих джерел
• 9 •
Київ, за словами Гнатюка, він полюбив з першого погляду і на все життя. На вокзалі його перестріла ворожка, яка запропонувала йому дізнатися майбутнє.
«Я як собака голодний, – згадував він. – Грошей на їжу немає, не те, що за ворожбу платити». Але жінка сказала, що грошей їй не треба. І передрекла, що Гнатюк неодмінно стане знаменитим…
• 10 •
У 1951-му Гнатюк закінчив Київську державну консерваторію. Тоді ж доля звела його з Йосипом Сталіним.
«Керівник народного хору Григорій Верьовка завжди запрошував мене виступати на концертах», – розповідав Гнатюк. Такі концерти давали можливість бідному студенту бодай трохи заробити на життя. Хоча «Паторжинський категорично забороняв брати участь у хорах. Хочеш заробити – іди вантажником працюй. Але вантажником працювати я собі не міг дозволити, бо розпаришся, потім промерзнеш – голос одразу страждає. Подумав я та й погодився (їхати з Верьовкою у Москву), але вчителю своєму нічого не сказав», – зізнавався Гнатюк.
У Москві був концерт у Большому театрі, де перед Сталіним та Мао Дзедуном і виступав співак.
• 11 •
Але високих покровителів Гнатюк так собі й не нажив. Під час навчання його виключили з комсомолу – за виконану ним думу, де були такі слова:
Віє вітер, віє буйний,
Дуба нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й думку гадає.
Скажи мені, буйний вітре,
Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?
Після цього Гнатюка викликали на допит. «Про яку ти волю співаєш? Про отих бандитів? Та якби не радянська влада, ти б крутив волам хвости у своїх Мамаївцях!» – говорили йому чекісти. Виключення з комсомолу могло обернутися й відрахуванням з консерваторії, але за Гнатюка вступилися Паторжинський та Максим Рильський.
• 12 •
Інший інцидент був пов’язаний із концертом до XXV з’їзду Компартії України, який проходив у 1976 році. Гнатюк виконав на ньому пісню на слова Дмитра Павличка «Україно моя».
«Пісню гаряче прийняли – весь зал устав. А це були партійці! А після цього почали комуністи писати у ЦК партії, що Гнатюк проспівав «бандерівську», націоналістичну пісню. Викликає мене через кілька днів Володимир Щербицький. Показує купку цих листів, каже, мовляв, делегати з’їзду обурені, вимагають зробити оргвисновки. У мене в очах потемніло, адже зрозуміло, які могли тоді бути оргвисновки – аж до заборони співати», – розповідав співак. Але Щербицький тільки порадив Гнатюку ретельніше підбирати репертуар.
• 13 •
У 1960 Дмитро Гнатюк записав пісню «Два кольори», грамплатівки з якою розкуповувалися величезними накладами, пісня звучала в телепередачах і на радіостанціях. Незабаром співак закріпив успіх, виконавши «Пісню про рушник».
У тому ж році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР. Міністр культури СРСР Катерина Фурцева на зборах, де був присутній Гнатюк, зазначила, що його можна привітати із «37-мільйонним тиражем його платівок».
• 14 •
Гнатюк здобув не лише всенародну популярність на теренах СРСР – він успішно гастролював у США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака на біс так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися у гримерку й зламали двері.
Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами. Загалом за час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав шість компакт-дисків і понад 30 платівок.
Вадим Крищенко згадував про курйозний випадок, який трапився з Гнатюком під час його гастролей Новою Зеландією. Вождь місцевого племені так розчулився, слухаючи його виступ, що захотів зробити йому найдорожчий за місцевими мірками «подарунок»: презентував йому свого сина – маленького хлопчика від якоїсь своєї улюбленої дружини.
Гнатюк розгубився, але супровід з посольства підказав: відмовлятися не можна, скажіть, що заберете дитину потім, після турне. А Дмитро Михайлович вже й дружині Галині Макарівні зателефонував, спитав що йому робити. Галина Макарівна відповідає: «Привозь. Ну, а що? Будемо виховувати».
Український поет-пісняр Вадим Крищенко згадує українську суперзірку опери та естради Дмитра Гнатюка
• 15 •
За словами Гнатюка, його кликали до найкращих театрів світу.
«Але я виступив там – і додому. Я собі не уявляв життя без України (…) Я об’їздив увесь світ. І переконався: у нас неповторний народ. Дуже ввічливий, не агресивний, набожний, добрий, красивий. І як би я не стомився на гастролях, а повертався в Україну і за два-три дні повністю відновлював і свою енергію, і голос, і настрій», – зазначав він.
• 16 •
Улюбленим композитором Гнатюк називав Джузеппе Верді. Улюбленою оперною партією – партію Остапа в опері «Тарас Бульба». Улюбленою піснею – «Пісню про рушник». Її він, однак, не міг співати після смерті матері – сльози заважали, зізнавався він в одному з інтерв’ю.
«Я настільки розчарувався, – зізнавався він. – Верховна Рада мала б усе робити для того, щоб розбудовувати нашу державу, а не навпаки – нищити її. І я там не витримав. Моя каденція закінчилася, я сказав: усе. Мене й далі запрошували, одна партія навіть у п’ятірку обіцяла вписати, якщо погоджуся балотуватися. Але я не захотів. Бо просто сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити, однак не дають».
• 18 •
Дмитро Гнатюк все життя збирав український живопис. Колекціонував твори кінця XIX – початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону або й реставруючи.
«Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро», – казав він.
• 19 •
З дружиною Галиною Макарівною він прожив 65 років. За фахом вона – мовознавець, доктор філологічних наук, професор. Галина Гнатюк багато років присвятила розвитку української граматики та лексикології, а також вивченню історії мови.
«Це ідеальна жінка була, – розповідає «Главкому» Вадим Крищенко. – Вона якось сказала: «Любили дівчата Дмитра Михайловича, бо він красивий та високий був – мабуть, і він когось любив, але я ніколи ні у чому його не підозрювала, не ревнувала і не випитувала ні про що – щоб він на роботу завжди йшов з легким серцем»… У пари є син Андрій, також мовознавець. Андрій Гнатюк викладав французьку мову в університеті.
• 20 •
За словами Дмитра Гнатюка, його онук міг би співати. «У нього абсолютний слух і хороший був голос. Йому було три рочки, проїздив він із мамою у тролейбусі повз театр та як заведе: «Ой чули, чули, чули, ой чули, чули ви – взяли собі дівчину і з сиром пироги». Весь тролейбус аж ліг від сміху. А він: «Чого смієтеся? Отут мій дід працює! А я – Дмитро Гнатюк!»…
P.S. У вересні 2016 року, через пів року після смерті співака, на смітнику був знайдений архів Дмитра Гнатюка – вісім коробок з його листами, афішами та фотографіями.
«Все, що мало б бути в архівному фонді – пішло на смітник. Слава богу, що є божевільні, яким не вшистко єдно», – написав тоді журналіст Вахтанг Кіпіані, який першим привернув увагу до прикрого випадку.
«Ми викинули старі коробки, де були переважно вітальні листівки, неякісні фото, кілька афіш та газети, які ще за життя батька і матері лежали не потрібні на балконі, – пояснив історію з архівом син співака Андрій Гнатюк. – Усе важливе й цінне ми зберігаємо. А це сотні папок із рецензіями на вистави, світлини, буклети, афіші з концертів та вистав, чернетки батька та інші раритети. Все це нікуди не ділося. Річ у тім, що ті коробки сам тато називав «мотлохом» і хотів викинути, але все якось руки не доходили».
Зрілі літа ювіляра…
фото з відкритих джерел
«Мотлох», до якого «дійшли руки» у нащадків співака, нині зберігається в Музеї-архіві преси, який започаткував Кіпіані. Там «тисячі листів і телеграм. Документи. Афіші. Тисячі фотографій. Навіть візитка Шаляпіна з автографом», – так описав журналіст вміст «восьми коробок».
Тільки знімки батька Андрій Гнатюк у Кіпіані згодом забрав – вони, мовляв, потрапили туди випадково…
Гнатюк Дмитро Михайлович, віхи життя:
Народився 28 березня 1925 року у селі Мамаївці Чернівецької області.
У 1951 році закінчив Київську державну консерваторію ім. Чайковського, у 1975–му – Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
З 1951 року – соліст, а з 1975-го і режисер Державного (тепер – Національного) академічного театру опери та балету ім. Шевченка.
З 1988 року – головний режисер цього театру.
Народний артист України, народний артист УРСР та СРСР, професор Музичної академії ім. Чайковського.
Виконував оперні партії Остапа («Тарас Бульба»), Миколи («Наталка Полтавка») Султана («Запорожець за Дунаєм») Енея, Мазепи, Євгенія Онєгіна, князя Ігоря, Ріголетто, Фігаро тощо. Як режисер поставив понад двадцять спектаклів («Князь Ігор», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та інші).
Депутат трьох скликань Верховної Ради СРСР, у 1998-2002 роках – депутат Верховної Ради України.
Герой соціалістичної праці, лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі та Премії Ленінського комсомолу.
Нагороджений орденами Миколи Чудотворця, князя Володимира Великого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання Героя України.
Помер 29 квітня 2016 року у Києві на 92-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.
Молодий Дмитро Гнатюк
У ролі Остапа («Тарас Бульба»)фото з відкритих джерел
Зрілі літа ювіляра…фото з відкритих джерел
