У селі Подільське на Вінниччині під час нічної атаки безпілотників один з них влучив у будинок місцевої родини Остапенків, які мирно відпочивали. Це трапилося 14 березня близько 21:30. В мить обвалилися стіни, впала стеля. Дім, в який люди вклали десятиліття праці, кошти та сили, адже все будували самотужки, перетворився на руїни. Коли на місце трагедії збіглися сусіди та приїхали медики з рятувальниками, першими дістали голову родини — 51-річного Івана. Він був уже мертвий. 44-річну Людмилу забрали до лікарні, де під ранок її серце зупинилося. Вижити вдалося лише єдиному сину подружжя — 26-річному Віталію. Уже минуло чотири місяці, а він досі ходить із паличкою та продовжує лікування…
— На жаль, це дійсно так, що Бог забирає найкращих… Адже про Остапенків вам ніхто слова поганого не скаже, з цієї родини інші брали приклад, — розповідає «ФАКТАМ» друг подружжя Руслан Яхно. — Іван виріс у Подільському, потім вивчився у Вінниці на токаря, пройшов строкову службу в армії. Коли ж повернувся, побрався із Людмилою. Жінка родом із його села. Іван часто наголошував, що саме вона — кохання всього його життя і він ніколи не дасть її образити. Їх майже не бачили окремо, весь час поруч. Навіть на городі поралися разом. Сусіди завжди казали, що це ідеальна родина. Невдовзі у подружжя народився син Віталій. Всю свою любов вони віддавали йому. Побудували двоповерховий дім, звели гараж, мали машини. Людмила була дуже турботливою мамою, смачно куховарила й весь її дім потопав у квітах. Чого там тільки не росло — й іриси, й петунії, і тюльпани. А скільки троянд! Жінка могла годинами розповідати про них та милуватись. Постійно замовляла нові сорти, бо хотіла жити в оточенні краси. Певний час жінка працювала продавцем, потім з чоловіком купували та продавали полуницю, картоплю. Свого часу Людмила та син Віталій були на заробітках у Польщі. Щоби заробити на життя, Іван довгий час працював у Немирові на СТО токарем. Робота складна, але в чоловіка гарно виходило. Саме тому від клієнтів не мав відбою, бо всі знали, що якщо за справу береться Іван, то буде до пуття. Останні роки із ним працював син Віталій. В нього була посада менеджера. Тато та син були дуже близькими. Знаю, що Віталій мав дівчину, хотів навіть їй освідчитись, але батьки так і не дожили до цього трепетного моменту.
За словами співрозмовника, за день до трагедії син подружжя Віталій святкував свій 26-й день народження. Тоді зібрались у родинному колі за святковим столом. Хто ж знав, що вже наступного дня від їхнього будинку нічого не залишиться…
Усе, що залишилося від будинку Остапенків
— Того страшного вечора Іван та Людмила вже відпочивали у спальні на другому поверсі, — розповідаєРуслан Яхно. — А син Віталій знаходився у сусідній кімнаті, сидів за комп’ютером. Він і почув дивні звуки «шахеда». В мить все наче потемніло, а тоді вибух. Наскільки мені відомо, Віталія відкинуло вибуховою хвилею. Натомість батька та матір привалила бетонна плита. Батько Людмили мешкає неподалік, він прибіг на місце трагедії. З іншими сусідами кинулись до завалів. Сподівались дістати рідних живими. Потім примчались рятувальники, швидка допомога. Першим витягли Івана. Руки вже були холодними, вся голова розтрощена. Шансів там не було… Далі знайшли Людмилу. Перші її слова були: «Люди добрі, що з моєю дитиною?» Коли їй повідомили, що з сином все добре, він живий, то вона відповіла: «Слава Богу». Ми всі вірили, що Люда виживе, але вранці 15 березня її також не стало у відділенні реанімації…
Уламки безпілотника, який вдарив по будинку
Із загиблими прощалися у Свято-Покровській церкві в Немирові. Людей зібралося сотні. Навіть ті, хто не знав подружжя, багатьох зачепила ця історія. Бо хто б міг подумати, що у XXI столітті росія вбиватиме ні в чому не винних людей? Що звичайні люди у своєму невеличкому селі наробились за день, лягли спати і їх знищили.
Єдиний, кому вдалося вижити під час атаки безпілотників, — Віталій Остапенко. Йому близько місяця навіть не розповідали, що він в мить втратив батьків. Боялись, що не переживе.
— Я пам’ятаю події того дня добре. Незадовго до того сказав батькам «Спокійної ночі» й пішов у свою кімнату. Раптом мені здалося, що цегла стала шуміти, якийсь грохот, — розповідає «ФАКТАМ» Віталій Остапенко. — Мене відкинуло. Потім загорілись прожектори, чув людський крик. Хотів встати та бігти, але не виходило ворухнутись. Мене врятувало те, що відкинуло до твердопаливного котла, через це вижив. Отримав багато переломів, серед яких тріщина ноги, черепно-мозкова травма, сім переломів черепа, лопнули барабанні перетинки… Два дні був у комі, й ніхто не давав шансів на життя! Можливо, маю сильних янголів-охоронців! На даний час пройшов реабілітацію, проте руку не можу відновити до кінця. А все тому, що бракує 20 сантиметрів нерва. Рухати нею майже не можу. Лікарі кажуть, що, може, сама відновиться, але це під великим питанням…
Зараз Віталій живе у дідуся та бабусі у Подільському. Інколи приходить до свого будинку. Там тепер руїни та море троянд, які так любила мама. Шукає вцілілі речі, бере до рук той самий фюзеляж «Герані» та не стримує сліз. Відбудовувати обійстя у родини нема бажання, надто це боляче. Зараз син загиблого подружжя збирає кошти на відновлення здоров’я. Всі, хто бажає допомогти, можуть це зробити тут: send.monobank.ua.
Зараз Віталій живе у дідуся та бабусі у Подільському. Інколи він приходить до свого зруйнованого росіянами будинку
— Ніколи нічого не просив, а тут безвихідна ситуація, — каже Віталій. — Якщо Господь залишив мене на цьому світі, маю жити далі. Й бути доброю та світлою людиною, якою мене виховували батьки. Мені їх безмежно бракує. Болить аж до неба.
