Тренер із баскетболу Едуард Швидкий сам виховував сина після смерті дружини – мами Сергія, якому на той момент було 12 років. Але Сергій завжди був бійцем – і на баскетбольному майданчику, куди потрапив із легкої руки батька, і в армії. Спортсмен здобув бойовий досвід у зоні АТО, але 26 січня загинув під час оборони Вугледара. А батько навіть не може поховати сина – побратими Сергія Швидкого не змогли винести з поля бою його тіло.
Едуард Анатолійович із теплотою та болем розповідає про свого янгола спорту, дуже хоче побачити його востаннє і попрощатися.
«Так вийшло, що для свого сина я був і тренером, і батьком. Коли Сергій навчався у першому класі, я пам’ятаю, як ми з ним чекали, коли він підросте, і я заберу його до себе на баскетбол», – згадує батько загиблого героя, який багато років працює тренером у Чернігівській обласній дитячо-юнацькій спортивній школі.
Сергій виявився здібним учнем: «У нас сформувалася команда, він почав брати участь у змаганнях, виїжджати до інших міст. Брав участь у чемпіонатах Чернігівської області, першостях України. Сергій дуже любив баскетбол і спорт загалом».
«Якщо за школу чи за коледж треба було бігти крос чи брати участь в інших змаганнях, він із задоволенням це робив. Не треба було його вмовляти. Хтось із загиблих на цій війні спортсменів став чемпіоном Європи чи світу. Сергій не став, але він дуже любив баскетбол. І кожна медалька, кожен диплом із дитинства мали велике значення. Він усе складав, розвішував. Фото зі змагань дбайливо зберігав у альбомах», – розповів Швидкий-старший.
Із 2011-го до 2015 року Сергій навчався у Чернігівському промислово-економічному коледжі Київського національного університету технологій та дизайну. Після чого пройшов строкову службу в українській армії, а потім вирішив залишитись у ЗСУ, але вже на контрактній основі.
«Пройшов психолога, тести та фізпідготовку, бо тоді брали не всіх охочих. Потім підписав контракт і воював ще в зоні АТО. Воював, воював – і Бог його, як то кажуть, охороняв. Хоча були поранення. Я сподівався, що і цього разу якось обійдеться. Просив його: «Сергію, виживи!» Що ще я міг сказати? А він відповідав: «Якщо не ми, то хто захищатиме?» – згадав Швидкий.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого застало Сергія на Донеччині – під Пісками. На той момент боєць із Чернігова дослужився до старшого сержанта 21-ї окремої мотопіхотної бригади «Сармат», отримав офіцерську посаду, став заступником командира роти. Батько згадав, що у Пісках Сергій уперше пішов у вилазку вночі та привів трьох полонених, чим дуже пишався.
За 11 місяців повномасштабної війни баскетболіст пройшов чимало гарячих точок, але не поспішав ділитися своїми військовими буднями навіть із батьком: «Він не хотів мені особливо багато розповідати про бої, що там відбувається, як вони там воюють. Якщо я спитаю, тоді вже він щось каже. А сам ніколи… Тільки заспокоював: «Усе нормально. У нас усе добре».
Щоправда, воїн зізнавався батькові, що не збирається здаватися в полон, бо був старшим сержантом, а окупанти «з таких особливо знущаються».
При цьому лише в 2022-му Сергія було тричі поранено. Уперше уламок потрапив у щоку. Вдруге спортсмен-гранатометник підбив два російські БТРи, але отримав контузію та відкритий перелом руки, в яку довелося ставити спицю. Після того, як її дістали, треба було ще три тижні ходити з гіпсом, але Сергій його зрізав та у квітні повернувся на фронт.
Втретє Швидкого поранили влітку, коли під час обстрілу йому з підствольного гранатомета уламок залетів під бронежилет і вп’явся у спину. Тоді медики у Дніпрі побоялися витягувати уламок і відправили хлопця на операцію до Львова. Проте там також не пройшов повноцінної реабілітації, бо поспішав повернутися на фронт.
«Так збіглося, що він приїжджав додому перед самим Новим роком, за місяць до своєї загибелі. І цей тиждень з ним зараз стоїть у мене перед очима – кожен день, кожна хвилина, кожна мить. Таке відчуття, що він ніби приїжджав попрощатися», – вважає Едуард Анатолійович.
У цей час у місті саме проходив чемпіонат Чернігівської області з баскетболу серед дорослих.
«Сказав мені, тату, я піду подивлюся. І бігав дивився матчі. Бігав до своїх друзів, у кафе, ще кудись. Я думаю: «Як же так? І поговорити нормально ніколи». А потім вирішив, ну хай хоч побачить усіх, у Чернігові зараз начебто тихо. Нехай хоч трохи відпочине від того пекла, що на фронті», – розповів Швидкий.
23 січня Едуард Швидкий святкував день народження, Сергій зателефонував, привітав і пообіцяв вислати подарунок. Він узагалі дбав про близьких, висилав гроші на лікування бабусі. Востаннє тренер розмовляв із сином 25-го, коли він сказав, що їх перевели на іншу позицію. А наступного дня, коли Сергій не відповів батькові, у нього затремтіли руки. 26 січня баскетболіст загинув у боях за Вугледар.
«Я співчуваю всім тим батькам і матерям, які поховали дітей. Але у мене все склалося так, що я не можу навіть поховати свого сина. І для мене це найбільша трагедія. Він загинув у зоні активних військових дій, під Вугледаром, там де Микільські Дачі, де величезні вирви», – зазначив Едуард Анатолійович.
Побратими зателефонували батькові та розповіли, що Сергій, який був командиром роти, з хлопцями тримав оборону під час перших штурмів тієї ділянки: «Потрапили під страшний артобстріл». Я запитав: «Як загинув? Мучився, не мучився?» Відповіли, що не мучився».
За словами Швидкого-старшого, російські окупанти гатили по позиціях його сина артилерією 182-го калібру, стріляли з «Гіацинтів». Після чого там залишилися величезні вирви. Однак через активні бої під Вугледаром неможливо навіть розпочати пошуки тіла Сергія та ще 9 хлопців.
«Побратими Сергія кажуть, що поки звідти їх не посунуть, немає жодної можливості нікого знайти, побачити. Я звертався скрізь, куди тільки можна було, але у відповідь чув: «Чекайте, чекайте, чекайте…» А чого чекати?» – запитує розбитий батько, якому після смерті сина так боляче, «ніби вирвали серце».
