Сьогодні мало хто знає, що під час своєї найвідомішої мандрівки галицької української молоді Дрогобиччиною Іван Франко ініціював виконання тексту пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» практично у кожній станції мандрівних зупинок. Врешті саме такі місця, як Дрогобич, Борислав, Східниця, Урич і Підгородці мають бути ознаковими на державному рівні, як місця де Іван Франко з побратимами співали цю пісню, перетворючи її на національний гімн.
ДЖЕРЕЛО — ІСТОРИЧНА ПРАВДА
Врешті мало хто сьогодні говорить про те, що саме Іван Франко та Леся Українка вперше визначили «Ще не вмерла Україна» як національний гімн.
Отже, помандруємо у наше патріотичне минуле мандрівок «Франковою Каліфорнією», а саме 140 років тому.
Від початку навчання в Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа у 1865 р. Іван Франко до урицьких скель подорожував принаймні тричі, а саме: в часі навчання в дрогобицькій гімназії під керівництвом професора І. Верхратського, цілком можливо, що у 1869 р., а також під час приватних мандрівок упродовж 1872 – 1874 р. та в 1884 р., коли І. Франко особисто організував подорож студентської молоді з Галичини під патронатом української інтелігенції Львова, Дрогобича та Борислава. Ці враження від мандрівних екскурсій до Урича та Нагуєвич І. Франко навіть переказував у своєму листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 р.[1]
В одному зі своїх живих спогадів від 7 грудня 1912 р. І. Франко писав і про те, як він особисто вперше піднімався на скелі в Уричі. Літня подорож відбувалася під керівництвом І. Верхратського і складалася в преважній більшості з числа українських учнів, які допомагали йому збирати комах для подальшого дослідження. В цей час його колекція поповнилася великою кількістю «урицьких екземплярів», які склали окрему колекцію хрущів. Учні разом із вчителем вишукували їх усюди, де тільки можна було: в лісі, біля потоків, у витоках джерел, під каменями тощо.
Про свою гімназійну мандрівку до Урича І. Франко занотував дуже теплі спогади: «У самім Уричі члени екскурсії оглядали оба величезні камені, що мають на собі сліди людської праці: до одного з них, що лежить оддалік у лісі і до якого дуже рідко доходять звичайні гості, що відвідують Урич, показав нам стежку тодішній парох Урича о. [Юліан] Охримович[2], у якого ночувала часть учасників екскурсії і проф. Верхратський. У темнім льоху головного великого каменя проф. Верхратський зловив тоді малесенького лилика-підковця [кажана], найменший із відомих у нас родів лиликів, що, немов нічний мотиль, у рідкій пітьмі кам’яного льоху раз у раз літав попід стелею. Таких самих лиликів я бачив пізніше також у Бубнищі, як літали в сутінку між двома височенними кам’яними стінами»[3].
Мандрівки І. Франка до Урича у 1869, 1872 – 1874 та 1884 рр. сьогодні доволі таки добре проаналізовані в історіографії в спеціальних статтях, щоправда лише в стосунку 1874 та 1884 рр. Так, на думку франкознавця Володимира Галика, Іван Франко, перебуваючи під час мандрівки в Уричі, активно спілкувався та налагоджував контакти з місцевими непересічними особистостями (священниками, місцевою інтелігенцією) і тим самим створював підґрунтя для подальших ширших історико-краєзнавчих та етнографічно-фольклорних досліджень краю.
Результатом такої діяльності І. Франка стало написання цілого ряду науково-публіцистичних та етнографічно-фольклорних праць описового характеру, у яких простежуються окремі аспекти минулого Урича та руїн фортеці Тустань[4]. Врешті праці Івана Франка, присвячені власним учнівським мандрівкам, сьогодні набули енциклопедичного статусу[5].
Другу мандрівку до Урича І. Франко здійснив самостійно під час гімназійних канікул 1874 р., коли йому виповнювалося повноліття, і яке він вирішив відзначити по-особливому, а відтак на запрошення свого приятеля вирушив пішки до Лолина. В одному із листів до М. Драгоманова І. Франко описує, як після закінчення 7-го класу Дрогобицької державної гімназії, в період канікул, не поїхав додому, а залізничним транспортом відправився до Стрия.
Зі Стрия мандрівник вирушив до Синєвиднього, а звідти пішки вирушив до Побука, Бубнища, Тисова, Церковної, Мізуня, Велдіжа і дійшов аж до Лолина. В цій мандрівці молодий подорожувальник дійшов аж до Труханова, проте ця «маленька мандрівка», як писав І. Франко, дала йому змогу докладніше «пізнати трохи більше світу і людей», аніж він знав до того[6]. Вертаючись з Лолина, шлях І. Франка пролягав через Урич до Дрогобича, звідки мандрівник вирушив через Опаку, Смільну та Тур’є до села Волосянка, де парохом працював вуйко покійної матері Марії Кульчицької[7].
Доволі таки впевненою і як ніколи патріотично свідомою виявилася авторська мандрівка Івана Франка, яка розпочалася 27 липня 1884 р. з Дрогобича і яку він особисто взявся організовувати, як польовий опікун і куратор[8]. Невипадково М. Вальо називала Івана Франка «унікальним мандрівником і неперевершеним організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій»[9].
Ця подорож, яку І. Франко пестливо називав «вандрівкою», започаткувала новий період у історії мандрів української молоді Дрогобиччиною, адже напередодні їй передувала серйозна підготовка і організація, а також створення Іваном Франком першого віршованого польового путівника для студентської молоді за досить складним на той час маршрутом у понад 300 кілометрів, а саме: Дрогобич-Борислав-Східниця-Урич-Підгородці-Корчин-Верхнє-Синьовидне-Тишівницю-Труханів-Бубнище-Болехів-Калуш-Станіславів-Делятин-Дора-Микуличин-Майдан-Чорногора-Жаб’є-Устрики-Сокільська Скала-Вижниця. В умовах соціального і національного безправ’я, у важкий, позначений стихійними лихами (пожежі, повені) рік, зважитися на таку акцію міг лише Іван Франко, адже її успішному проведенню сприяла ґрунтовна підготовка[10].
З цього приводу власну позицію про важливість і завдання цієї подорожі І. Франко писав: «Виходячи з того погляду, що життя народне, так як і життя кожного вищого організму, піддержується і змагається обігом крові, обміном живих вражень і живих ідей, молодіж наша підняла думку устроювати вандрівки по краю, щоб, з одного боку, самій доочно ознайомитися з життям і економічним побутом рідного народу, з красою і природними скарбами та історичними пам’ятниками свого краю, а, з другого боку, освіжувати і ширити почуття народне і рух умисловий між народом і інтелігенцією по всіх усюдах нашої країни, нав’язувати особисті і писемні зносини з визначнішими людьми по різних сторонах і, таким способом, насновувати ту живу основу, на котрій з часом могли б виткатись прекрасні узори поступу і розвитку народного»[11].
Згідно з описів І. Франка, він особисто приступив до розроблення докладного плану подорожі української студентської молоді безпосередньо у Львові, проводячи разом із обраним комітетом переговори із високопоставленими представниками влади та інтелігенції Львова та Дрогобича, щоб заручитися фінансовою та організаційною підтримкою для цієї просвітницької справи. Головою комітету було обрано І. Грабовича[12], який разом із І. Франком пильно займався укладенням плану мандрівки.
Врешті І. Франка було обрано як провідника, хроніста, а також керівника просвітницьких вечорів та відчитів[13]. Було визначено напрям і мету подорожі, про що було проінформовано не лише учасників, але й населення тих міст і сіл, які передбачалося відвідати. В ті часи потрібно було мати із собою усі необхідні документи та паспортні дані, позаяк можна було втрапити у халепу із австрійською поліцією, яка на дорогах перевіряла документи в подорожніх. Комітет студентів-мандрівників вбачав у своїй мандрівці не стільки прогулянку-відпочинок, скільки серйозну і насичену громадську і просвітницьку працю, яка мала за мету пробудження національної свідомості серед українських жителів Бойківщини та Гуцульщини.
Більше того, комітет склав культурну програму заходів у великих містечках та знаних селищах, яка передбачала організацію музично-декламаційних вечорів із танцями та науково-популярними відчитами, зокрема із практики Івана Франка. При цьому організація вечірніх забав мала не тільки познайомити студентську молодь із місцевою інтелігенцією та молоддю, але й зібрати унікальний пісенний етнографічний матеріал[14]. Враховуючи, що Іван Франко добре знав цей маршрут із попередніх мандрівок з І. Верхратським, він і був обраний провідником цієї подорожі.
Передмову і віршований путівник Іван Франко спеціально надрукував окремою брошурою у 1884 р. накладом студентського комітету як своєрідну «програму дій». Дещо пізніше І. Франко написав заклик «В дорогу!», опублікований у журналі «Нове зеркало». Цей мандрівний путівник мав чіткі і зрозумілі назви віршованих розділів, які заманювали до мандрівки майбутні покоління студентської молоді серед українців і одночасно пояснювали, що саме їм потрібно робити і яким повинен бути маршрут. Відтак два розділи віршованого путівника мали назву «В дорогу», в якому автор подавав чіткі підготовчі рекомендації для подорожі і властиво розділ «Мандрівнича хронічка», який фактично по окремих мандрівних станціях описував найбільш прості чи важкі шляхи, а також цікавинки, які можна зустріти у селах і містах.
Цей віршований опис мандрівки Івана Франка в порівнянні із віршованими описами графа Владислава Тарновського у поемі «Урицький пустельник. Поема з ХІ століття» 1856 р. на той час була чимось новим для подорожніх описів і вирізнялася своєю лаконічністю та простотою передання інформації, без насичення зайвими літературними зворотами. Хоча порівнювати віршовані описи мандрівок на літературознавчому рівні з огляду на їх різножанровість, мабуть, не варто. Зі іншого боку, віршований опис мандрівки 1884 р. авторства І. Франка вказує на його рідкісну обізнаність з історією та культурою рідного краю, адже фактично для кожного населеного пункту письменник-мандрівник обрав власну історичну фабулу з минулого або ж із яскравої риси культурної спадщини тої доби, про яку мало хто знав із учасників[15].
Врешті це була перша свідома спроба студентів організувати щось своє і нове, яке б пригодилося нащадкам у майбутньому. Так і сталося, адже зацікавлення цією мандрівкою не мало меж, а тому було сформовано розлогий комітет, а гасло-заклик до мандрів Івана Франка стало гаслом для багатьох поколінь українців ХХ і ХХІ ст. І. Франко спеціально придумав українське гасло «Гей же в дорогу, В ясную путь, Скинути серця тривогу, Вольним Повітрям дихнуть!» з метою заохотити інші студентські товариства до власних мандрівок[16]. Мислимо, що це гасло, скоріш за все, було адаптоване до українських мандрівників із більш ранньої традиції, яку І. Франко вивчав у мандрівній літературі, навчаючись в Дрогобичі та Львові.
. Зворот титульної сторінки і перша сторінка видання поетичної хроніки Івана Франка «В дорогу!». Львів, 1884 р. (з відкритих цифрових джерел «Дому Франка»)
Знаменитим є той факт, що І. Франко впродовж усього свого життя цікавився іншомовною мандрівною літературою, при цьому у часі створення власного мандрівного гімну та гасла 1884 р. він вже добре володів інформацією про мандрівну літературу та традиції мандрівок у світі, адже впродовж другої половини ХІХ ст. – на початку ХХ ст. він постійно накопичував найрізноманітніші іншомовні поезії, присвячені мандрівкам та мандрівникам, які поступово готував для перекладу. Невипадково у 1912 р. підсумком його тривалої праці став переклад старо-арабської поезії[17] і зокрема маловідомого вірша безіменного автора із під однойменною назвою «Мандрівник «Гей же в дорогу!».
«Мандрівник («Гей же в дорогу!»)
Гей же в дорогу! За своїх другів
Знайдеш ти інших в заміну.
Сильно втомляйся, щоб спочивати,
Се бо життя осолода.
Тихо сидіти мудрим і вченим
Слави не чинить ніколи,
Тож вирушай ти з рідного краю
І помандруй по чужині!
Сам же ти бачиш: стоячі води
Швидко гниють і псуються.
Але пливучі завсігди свіжі,
Швидко біжать і сміються!
І якби місяць не ріс і не меншав,
Не був би знаком він на небі,
І астрономам ані віщунам він
Не був би ні в якій потребі»[18].
Цей вірш, як і уся збірка «Тисяча і одна ніч», були дуже популярними в ХІХ ст., які І. Франко часто називав «віршованими правилами життєвої мудрості», а тому невипадково задумав повністю її перекласти на українську мову. З приводу популярності іншомовних варіантів цієї збірки у XVIII – ХІХ ст. та шлях до її перекладу на українську мову І. Франко писав: «В р(оці) 1905 почала виходити у Львові накладом Українсько-руської видавничої спілки славна збірка арабських казок «Тисяча й одна ніч» (…). Ся збірка появилася в Західній Європі ще в другій половині XVIII в. насамперед у свобідній і значно скороченій переробці на французьку мову Галланда, з якої переклади та ще коротші переробки швидко потім пороблено майже у всіх європейських краях; у числі переробок була також одна на польську мову.
Від того часу збірка «Тисяча й одна ніч» сталася улюбленою книгою всеї освіченої людськості, але тільки при кінці XIX в. французький учений Мардрю (Mardrus) доконав перекладу одної з найповніших редакцій арабського тексту сеї збірки, що обняв 10 спорих томів друку. Трохи пізніше видано ще повнішу редакцію, в перекладі на німецьку мову, і сей останній переклад послужив основою перекладу на українську мову. Досі вийшли три часті сього перекладу, а власне ч. І в р. 1905, що обіймає Ночі 1 – 24, ч. II 1906 р. (Ночі 25 – 44), а ч. III – 1907 р. (Ночі 45 – 100). Тепер приготовляється до друку IV часть. Що думка видавання цеї величезної й одинокої в своїм роді збірки казок у перекладі на нашу мову не була нещасливою, доказує те, що вже в початку минулого року наклад першої часті був вичерпаний і запотребилося друге видання, яке й вийшло сими днями.
До властивостей просторої редакції «Тисячі й одної ночі» належить те, що в ній прозове оповідання густо пересипане віршами, переважно безіменних авторів, ліричного або моралізаційного змісту. Перекладання тих віршів насуває далеко більші труднощі, як перекладання прозових оповідань, і тому не диво, що в німецькім, а тим більше в дослівнім, декуди аж надто дослівнім перекладі вони не роблять такого враження, яке повинні робити ті справжні перли староарабської поезії, якими редактори арабської збірки, а може, й самі автори оповідань, пересипали їх, певно, для окраси оповідань, а не для відстрашення читачів.
Тому-то, коли запотребилося друге видання першої часті «Тисячі й одної ночі» в перекладі на нашу мову, я, за порозумінням з дирекцією видавничої спілки, взяв на себе труд перекласти поміщені в ній поезії на нашу мову відповідно до вимог поетичної техніки. Всіх поезій у першій часті вийшло 70. Тепер перед відданням до друку четвертої часті я доконав перекладу тих поезій, що містяться в ній, і вважаю незайвим подати се за посередництвом «Неділі» до відома ширшої публіки, а також подати тут невеличкий вибір тих поезій у моїм перекладі, аби показати публіці, як виглядала староарабська поезія і чого може надіятися від читання самої збірки».
До публікації 10 листопада 1912 р. перекладач додав примітку: «Приготовляючи до друку другим виданням другий том українського перекладу арабської збірки казок «Тисяча й одна ніч», я злагодив… переклад віршів, поміщених у тексті казок. Цих віршів, коротших і довших, у другім томі збірки 50. Майже всі вони визначаються поетичною красою в орієнтальнім стилі, а деякі також можна вважати віршованими правилами життєвої мудрості…»[19]. Припускаємо, що станом на 1884 р. І. Франко вже володів ранішими французьким та польським перекладами старо-арабського вірша «Мандрівник «Гей же в дорогу», який вплинув на написання власної концепції мандрівного гімну, який за своїм характером заклику був дуже подібним, тим самим наблизивши українську мандрівну літературу та культуру до світової. І. Франко планував видати ці переклади окремою книжкою після 1912 р.
Комітет мандрівки 1884 р. включав також і київську молодь, яку представляв Федір Миколайчик, який щойно закінчив київський університет і був вже відомий своїм дослідженням про «Сіверську Русь» (Чернігівщину), яке згодом побачило світ у часописі «Зоря» у 1887 р.[20] Серед представників студентства до мандрівного комітету також ввійшли Теодор Николайчик, Іван Франко, Микола Шухевич, Ярослав Кулачковський, Дем’ян К. Лопатинський, Антін Березинський, Северин Мацюрак, Олександр Бобикевич, Теодор Яців, Іван Гриневецький, Володимир Лев, Олександр Богдан Кулачковський, Юліан Бачинський, Теофан Лукашевич, Омелян Константинович, Остап Качмарський, Вікентій Яворський, Ярослав Бурачинський, Теодот Бачинський, пан К. Г. Врецьона і два поляки – Александр Гумницький та Станіслав Бондзинський[21].
Загалом Іван Франко зазначив, що в перший день 27 липня 1884 р. зі Львова до Дрогобича вирушило 18 студентів, проте поступово їхня кількість зростала в міру наближення подорожувальників до міст та сіл Дрогобиччини. Марія Вальо загалом нарахувала до 90 чоловік, які в різний час мандрівки долучалися до основної групи. Велика кількість учасників, піднесено-патріотичний настрій під час концертів-зустрічей з обов’язковим виконанням гімну «Ще не вмерла Україна» і задушевні бесіди з місцевим населенням та інтелігенцією – все це створювало атмосферу доброзичливості та національного піднесення. Однак за учасниками подорожі здійснювався посилений поліційний нагляд протягом усього маршруту[22].
Іван Франко. Портретне фото 1890 р., виготовлене у фотоательє «В. Едер і Й. Шулістанський» (з відкритих цифрових джерел «Дому Франка»)
29 вересня 1884 р. під проводом о. Чапельського, маленькою гірською доріжкою, яка прямувала через ліс, мандрівники вирушили зі Східниці до Урича. Йдучи по дорозі поміж лісовими просіками, мандрівники часто спостерігали гору Коньову, яку обмивала річка Стрий, закручуючись гадюкою від села Рибника до Довгого. Цю долину І. Франко описав, як найкращу і найближчу карпатську околицю, яка настільки зачаровує, що запам’ятовується кожному, хто на неї споглядав, на усе життя.
Натомість, діставшись Урича, І. Франко описав його, як «невеличке, вбоге гірське сільце Урич (або, як його зовуть самі селяни, Уріче), що належить до тих Богом і людьми забутих куточків світа, в котрих, здається, ніколи не було і не буде якого-небудь живішого життя, движения, руху»[23]. Тут мандрівники зупинилися біля маленької церкви під липами, де побачили убогий дім священника, а неподалік дві діючі корчми. Мандрівників здивувало, що тут не було ще школи і жодного громадського просвітницького середовища, а корчми процвітали[24]. Далі студенти помандрували на схід від села, а саме до урицьких скель, на яких зберігались руїни давньої фортеці Тустань.
Іван Франко вдруге описав ці скелі так: «А преціж у лісистих проваллях на схід від того села у величезних камінних «бовдах» якісь давні віки, якась старинна дивна запропавша культура записала твердими і глибокими буквами свої сліди. З яких часів, з якої доби походять ті сліди, яку ціль мали ті люди, що їх з великим трудом у скалі вижолобили, – о тім наші історичні записи нічого не кажуть; більш або менш загальну відповідь могла б дати тільки археологія на підставі докладного розслідження і порівняння всіх подібних набутків в Європі і в інших частях старого світу. Бовди урицькі досі були описувані, але жаль сказати, всі ті описи були звичайно дуже недокладні. Описували їх звичайно люди, котрі о походженню і призначенню їх виробили собі згори якусь теорію і відтак підносили і описували тільки те, що до тої теорії підходило, а не раз в угоду тій теорії і докомпоновували багато дечого такого, чого на самих бовдах зовсім не видно і нема»[25].
Тобто, як бачимо, І. Франко у 1884 р. добре розумівся на історіографії та попередніх описах мандрівок до урицьких скель, а тому критикував твердження про їхнє походження. На його думку, усі намагалися прив’язати власні пояснення до свого фаху і тої інформації, якою попередні мандрівники оперували. І. Франко чітко ствердив, що допоки тут не буде проведено повноцінних археологічних досліджень, датувати пам’ятку буде дуже проблематично.
Усі учасники мандрівки піднялися на скелі і загалом пробули на руїнах фортеці близько 6-ти годин. За цей час студентам вдалося оглянути, занотувати чи зарисувати чимало писемних інскрипцій, а також старовинних печер, а також потрапити у найнебезпечніші частини найбільшого каменю. Альпіністські сходження на скелю, навіть сам І. Франко назвав «очевидним небезпеченством життя»[26]. Не вдаючись у своєму описі до історії самих руїн та минулого скель, письменник натомість пообіцяв читачам опублікувати при можливості спеціальну, докладну і об’єктивну розвідку для читачів газети «Діло», яка б була присвячена обом скельним комплексам в Уричі[27].
У своєму віршованому путівнику І. Франко застерігав мандрівників, що в горах Урича треба бути обережним, адже похід не такий вже й легкий, зокрема для тих, хто має вади з слабкістю ніг. Врешті навіть рухаючись верхи на конях чи гужовим транспортом, гірське бездоріжжя дається в знаки, а тому можуть бути і непередбачувані випадки і з пошкоденнями чи травмами. Водночас І. Франко зацікавив читача старовинними урицькими скелями, в яких він описав «покої, брами і льохи», походження яких ніхто досі і не знає.
Саме при урицьких скелях 29 липня 1884 р. мандрівники зупинилися на обід, який хоч і був холодним, проте дозволив усім підкріпитися, аби мати змогу особисто зійти на вершину скелі із руїнами древньої фортеці Тустань. Хоча не всім це було під силу, як виявилося з опису І. Франка[28]. Витяг із віршованого опису мандрівки Дрогобичем, Бориславом, Східницею, Уричем та Корчином разом із пізнішою передмовою І. Франка та його окремими дописами до газети «Діло» автори републікують у додатках до цієї книги.
З Урича мандрівники вирушили до села Підгородці, де їх привітно зустріли священник Данилович і його брат, який працював учителем. В своєму описі І. Франко називав їх «високоповажними мужами і патріотами», які прийняли усіх учасників походу, зустрічаючи мандрівників ще при вході до села. У селі і розпочалося патріотичне свято, оскільки в Уричі не було кому його організовувати. Під час привітання місцевий невеличкий дитячий хор заспівав мандрівникам патріотичну пісню «Мир вам, браття». Після цього о. Данилович виголосив привітальну богословську промову, а його донечка на знак шани вручила комітету подорожувальників прекрасний пахучий вінок.
На промову о. Даниловича з привітальним словом виступив особисто член вандрівки І. Франко, який палкими словами виразив побажання, «щоб як ті пишнобарвні квіти сього вінка, цвіла також і розвивалась краса рідної руської землі, змагалось її багатство і розгорався чимраз яркіше святий вогонь патріотизму в руських серцях»[29]. В той час слово «руський» або «руська» означало «український» або «українська». Після привітання І. Франка від імені мандрівників виступив власний хор, який заспівав «Мир вам, браття» і «Ще не вмерла Україна», при відгомоні яких мандрівники ввійшли до села Підгородці[30]. Це на сьогодні чи не перша письмова згадка про виконання Іваном Франком українського гімну «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, який він особисто виконував під час патріотичної мандрівки 1884 р.
Зауважимо, що у 1863 році у четвертому номері львівського літературно-політичного часопису «Мета» серед інших поезій Тараса Шевченка («Лічу в неволі», «Мені однаково», «Весело сонечко ховалось», «Заповіт») був вперше надрукований вірш «Ще не вмерла Україна», і саме тому в Галичині він певний час вважався твором Кобзаря. Насправді ж автором вірша був український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський[31], який написав його у Києві восени 1862 року. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби як патріотичним змістом, так і легкістю форми.
Спершу композитор представив цю патріотичну пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли співати разом, то зробив з неї хорову композицію. Вперше майбутній гімн публічно було виконано 10 березня 1865 року в Перемишлі як заключний концертний номер перших у Галичині світських «вечерниць в пам’ять Тараса». Перший запис гімну «Ще не вмерла Україна» відбувся за участі видатного українського композитора Модеста Менцинського у 1910 р.[32]
Задовго до початку мандрівки, 2 березня 1884 р. під час недільного засідання «Етнографічно-статистичного кружка», присвяченого пам’яті П. Чубинського, І. Франко виступив із докладним рефератом на тему його творчості[33]. Так, у повідомленні газети «Діло» зазначалося про те, що «в довшій промові представив І. Франко житє покійного і характеристику часів та обставин, серед котрих він жив і працював. Особливо обширніше задержався над гаслами «Основи», розбудженні хлопоманії і недільних шкіл», над тим живим і цікавим движенєм української інтелігенції, в котрім так живий уділ брав Чубинський.
Рівно ж розказав бесідник обширно про часи другого розбудження українофільства в Києві (1872 – 1876), часи «Київського Телеграфа», «Юго-Западного геогр. відділу» і археологічного з’їзду в Києві. В кінці подав також докладний огляд монументальної праці Чубинського «Збірника матеріалів до етнографії та статистики України»[34]. Врешті саме Іван Франко та Леся Українка вперше визначили «Ще не вмерла Україна» як національний гімн[35]. Більше того, саме І. Франко одним із перших включив твори П. Чубинського до антології передової української поезії для широкого загалу читачів у 1903 р.[36]
На нашу думку, виконання гімну П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» під час мандрівки 1884 р. було заздалегідь задуманим кроком хористів та Івана Франка безпосередньо. Цілком можна вважати, що це була перша мандрівна традиція популяризації гімну серед українців Дрогобиччини та Сколівщини. Також І. Франко одним із перших назвав творчу спадщину П. Чубинського «живою картиною життя і побуту українського люду з його звичаями, характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою»[37], а у його зібраних матеріалах передана «жива мова, котрою народ найбільше сам за себе говорить»[38].
Водночас Південно-західний відділ російського географічного товариства, секретарем якого був П. Чубинський, І. Франко назвав «центром кружка визначних українофілів, що на його засіданнях обговорювали різні теми з української етнографії»[39]. Мислимо, що І. Франко свідомо популяризував твір П. Чубинського як національний гімн, невипадково завершивши свою поему «Великі роковини» словами:
«…Чей нові мечі засяють
У правицях, у твердих.
Довго нас наруга жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»[40].
Мандруючи селом Підгородці у 1884 р. студенти відвідали місцеву муровану церкву, яка вразила їх своїми настінними розписами, а також фабрику гнутих крісел, фондовану місцевим дідичем паном Бродером. Далі студенти вирушили до Корчина[41].
Результатом постійних мандрівок Івана Франка у Карпати, а зокрема і до Урича, були не тільки численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів – колядок, приповідок, гуцульських заклинань, оповідань про опришків, легенд, казок і т. д., а й численні дослідження цих матеріалів, зокрема українських народних пісень, теоретичні праці з етнології та етнографії.
В свою чергу знання історії й побуту населення Карпат і Підкарпаття надихали Франка на створення багатьох поезій, повістей, оповідань, серед яких: «Петри і Довбущуки», «Захар Беркут», «Перехресні стежки», твори бориславського циклу. У ряді з них настільки яскраво і конкретно описуються пейзажі карпатських і підкарпатських місцевостей, що вони легко ідентифікуються нинішніми дослідниками і мандрівниками[42].
