Згідно з польською люстраціею Остерського замку 1616 р., Богданівну, як і Бобрик та Рудню, було засновано Степаном Аксаком («при ньому заснувались»).1 У народних переказах подаються численні варіанти походження назви села. А багатоманітність версій свідчить, що нема і не було однозначного погляду на це, а отже, початки села губляться в давнині.
Джерело — http://donas.in.ua/
За одним із переказів, їхав Старим шляхом Богдан Хмельницький — від того і пішла назва села. В іншому уточнюється, що тут колись проходило військо Богданове і від нього залишились поселенці, іще в іншому стверджується, що першим поселенцем був Богдан, вигнаний «за погану поведінку» з козацького війська. Цей же переказ досить точно подає і чисельність населення першого поселення — 20-40 чоловік. Кількість людей у поселенні (8— 10 дворів) відповідає даним перепису 1666 р.
Ще два перекази суперечать один одному. А може й ні? Тут була піщана неврожайна земля, от люди й казали: «Що Бог дав, те і добре!». А за другим переказом, навпаки, тут протікала невелика річечка, що брала свій початок з Десни (!) і текла в Трубайлів. Навесні річечка розливалась, було тут красиво, от і казали люди: «Це місце нам Богом дане». За характером другий переказ давніший. Для землеробських казенних селян богданівські землі були бідні, а для давньої сівері лісисто-річкова земля була багатою і звіром, і рибою, і лісом.
За заліським переказом, тут, край лісу, оселився козацький сотник, якому Богдан дав землю. Це відгомін документальної історії передачі богданівс.ької землі до рангового володіння Данила Виговс.ького, брата гетьмана Івана Виговського, який був одружений з дочкою Богдана Хмельницького.2
Ще один, поетичний за характером, переказ записано в 1927 р.: «Коли ще не було села, тут поселився один чоловік, який не знав, звідки він. А коли був бал, наскликав він людей, а вони й запитують його:
- А звідки ти?
- Да я Богом даний, Бог поселив мене, то я і мушу тут жити.
Богданами, Богданками, Богдашками в старовину надіта >іп дітей-сиріт, підкидьків або знайдених. Давні перек.ии перегукуються: людина Богом дана і земля Богом дана. V переказі 1927 р. змальовується образ поселенця, певно, чужипцм, котрий хитро і дипломатично утвердився на цій землі. Очевидіш, це торговець-прасол, який заснував поселення при дорозі і дни назву ІТрасоловому озеру. А вже біля нього і відбувалося під селения козацького гультяйства на рубежі 16—17 ст. Прізвищ* Прасол відоме в ті часи серед міщан містечка Бориспіль.
Але всі версії, пов’язані з іменем і часами Богдани Хмельницького, треба відкинути, бо назва села відома ще задовго до Богдана з письмових джерел 1616 р.
Якщо засновниками села були не козаки, то ними могли бути монахи (за переказом — духовна особа). Тільки їм може належати вислів «Ця земля дана нам Богом!». Це вони і назвали околиці свого чернечого поселения, свою землю обітовапу Богданівкою.
А річечка з того переказу, що розливалася серед поліп І лісів, — це Пристань, яка витікає з болота Милятичі і через Рудню та Бобрик тече в Трубіж. Пристань — це пристань для людських доль і душ. Саме тут, як уточнює один із переказів, на Поповому березі, перші поселенці-монахи біля озер,і Глибокого заснували монастир. Мали млинок і мололи зерно Займалися полюванням, адже довкола водилися тетері, глухарі, білки. У навколишніх озерах ловили рибу — щуки, карасі і місцеву рибу—вовдюшку. Як відомо, монахи вживали в їжу и основному рибу. Вони мали тут пристань і маленький рибальський «порт». На Глибокому озері водилися бобри, яких потім винищили. Це опис класичного монастирського середньовічного господарства. У часи козаччини в наших краях бобри вже масово не водилися. Очевидно, це поселення монахів часів Єфрема, переяславського єпископа, який у своєму граді Милятичі (Мелятичі?) влаштував благодійну лічницю. Цей скит-монастир існував ще в дотатарські часи.
Святий Єфрем (пом.1104 р.) прославився своєю подвижницькою діяльністю. Він першим на Русі організував широку мережу лічниць для немічних монастирських старців. У молоді роки Єфрем жив і навчався в Царграді — Костянтинополі – релігійній столиці того часу. Очевидно, він стояв і біля витоків Микільського шпитального монастиря, пов’язаного з Броварями.
Вічну справу започаткував святий Єфрем. Його система лічниць, що виникла після 1072 р., в щасливі часи Володимира Мономаха збереглася по селах як громадська соціальна система лічниць аж до часів гетьмана Кирила Разумовського, до часів ліквідації автономії України/ У Богданівці має бути меморіальна церква Святого Єфрема, а жителям села треба святкувати 28 січня день Святого Єфрема, день Богданівни.
Якщо наша гіпотеза правильна і село справді виникло в часи Київської Русі, то маємо феномен першоназви — Богданівка. У ті часи це була єдина на всій Русі Богданівка, Богом дана земля. Обітована земля київських монахів, мніхів. Майже на всій окремішній сіверській землі жили монахи (їхні сліди в Броварях, Красилівці, Димерці, в ІІодесенні). Це була церковна колонізація язичницької землі. Тут постала наша перша Богданівка. Броварська Богданівка — мати всіх українських, російських і білоруських Богданівок.
З 1616 р. по 1648 р. село перебуває у власності родини Аксаків/’ У матеріалах польської люстрації 1628 р. натрапляємо на назву болота Мелятичі, з якого починається річка Плоска Руда, згадується в цих місцях і урочище Діброва.» Це не зовсім так, бо річечка Руда бере початок у центрі села з озера Прасолового і болота Ращук. Помилка виникає через подвійне поселення Милятичі і Прасолове на богданівській землі. У документах 1646 р. означено кордони остерського староства, згадуються урочища Дьогтярня, Богданівка, Стадниця, Дрижане болото (сьогодні Драгльове болото, трясовина) і Ланський ліс (куток села — Лан).7 Ланський ліс — означає однорідний ліс.
З 1650 р. Богданівка, як і інші села, переходить у володіння Данила Виговського, можливо, у зв’язку з цим згадується озеро Данильєво, назва якого не збереглася. У 1654 р. право Виговських на землю закріплюється указом царя Олексія Михайловича. За Рум’янцевським переписом 1787 р., це казенне село, в якому проживає 237 казенних людей у 54 хатах.» Збідніле козацтво втратило свій статус, стало підданими спочатку Виговського, потім Києво-Печерської лаври, яка повернула свої дотатарські володіння. Після секуляризації церковних земель вони стали казенними селянами.
У давнину на місці нинішнього села росли великі ліси і було багато озер-боліт, урочища Ланський ліс, Діброва, Стовпувате, Залісся, Попова Березина, Ведмеже, Зарубовщина, Груда. Росли густі гаї (вулиця Гайова). Перші поселенці почали вирубувати ліси, але землі були піщані і скоро виснажилися. Кращі землі належали панам. Пшеницю богданівці не сіяли зовсім, бо вона не родила.
Брак родючих земель зумовив замкнутість сільської громади. Чужих не приймали, бо не було вільної землі. Тому і домінують у селі два давні селянські роди: Бобки і Теплюки. Бобки згадуються в документах 1772 р. як корінні жителі Богданівки.4 За кріпаччини казенні селяни повинні були сплачувати податки. Хто не в змозі був сплатити їх, той ставав або кріпаком, або наймитом. Богданівці ходили в таврійський стен на заробітки, освоювала ліс і продавали його на Полтавщину. Котрі наймитували на півдні і поверталися додому, одержали прізвище Кримець. У 1858 р. в селі проживали 1005 казенних селян, а в козацькому Богданівському хуторі ще 43.'» Хутір знаходився на Старому шляху, в напрямку Рудні.
За Чорним переділом казенної землі, в 1885 р. на кожну сім’ю припало по 2,5 гектара. Така ситуація зберігалася до 1905 р., коли почалася широка купівля-продаж землі і багатші богданівці змогли прикупити землі у семинолківс.ького поміщика Иоловцева.
У Богданівці не було поміщиків чи дворян, тому в революцію не було проти кого підніматися.
Прокотилася революція. А богданівці, як і колись, на звільнених від лісу полях Чернятина, Кав.ісіропщипа. Либерковиця, Вершина, Груди, Забобрик, Займище, Свиридов- щина, Мишкове творили хліб свій насущний. Свиридовщина — поле, що дуже славилось урожайного землею. Там і виникла комуна «Спільна праця» на двадцять хат над Мелятичами. Та все нажите, всі труди згоріли в пожежі 1943 р., коли було спалено все село. Згоріло 485 дворів.
Село на Старому шляху залишилося поза дорогами, бо і шосе, і залізниця пройшли неподалік.
Замкнутість сільської общини сприяла доброму збереженню в пам’яті детальної топоніміки — давніх назв хуторів Лигин, Причепіївка, Стягайлівка і кутків Лисовка, Лан, Андріївський куток. У назві Рябий куток зафіксовано слід якоїсь хвороби, якою перехворіли люди, можливо епідемії віспи.
У середині 70-х років у Богданівну переселилися і поселились окремим кутком «глибовці» з району затоплення водами Київського моря, з села Глібов. Головна вулиця нинішнього села, колишній Старий шлях, іде по вододілу Десни і Трубежа. Паралельно до цього гребеня, що має місцеву назву Вершини, йде водотік із озер Драгльового, Прасолового, Ращук. Це богданівський витік річечки Плоскої Руди, напрям давнього остерського кордону. А за селом озера-болота — Плоске, Стилечко, Очеревате, Босе, Лисе, Демидів Гліб, Казенне, Синплечко, Велике, Гнилуша, Жидівське, X вошу вате, ГІлешиве, Піщана. Хіба можна не любити Богом дану землю, на якій Бог поселив людей і де їм жити довіку?!