Героїня цієї історії вже бувала. Разом зі своєю камерою у 2014 вона потрапила у задзеркалля мирного життя — на східне пекло, Донбас.
А цей світ зазвичай довго не відпускає. Він вабить своєю небезпекою, цінностями взаємодопомоги й викидом адреналіну, навіть якщо ти просто спостерігав його.
Героїня цієї історії — режисерка-документалістка, членкиня Європейської кіноакадемії Аліса Коваленко.
Віднедавна дівчина приєдналася до другої штурмової роти Чорні поплавки п’ятого окремого батальйону Української добровольчої армії.
У своєму ексклюзивному інтерв’ю журналістці Лесі Пахариній для спецпроекту Elle Аліса розповіла, як наважилася змінити камеру на зброю і повернутися на війну після російського полону.
24 лютого. Ранок, який змінив усіх
Можна написати книжку лише про ранок, коли у демократичному світі знову почалася війна. Для кожного цей ранок інший та особливий.
У Аліси він асоціюється з нескінченною дорогою і Донбасом. Вона їхала у потязі знімати матеріали для свого фільму Експедиція 49 про дітей Донбасу.
Та о п’ятій ранку їй зателефонувала мама, яка повідомила, що почалася війна і чутно вибухи. Тож коли радіо міста Рубіжне горлало про евакуацію з Луганщини, Аліса вирушала на саму лінію фронту.
Дівчина їхала не сама, а з прикордонником з нульового блокпоста в Золотому-4 Луганської області, туди ж пролягав шлях Аліси. Телефони обох розривалися від дзвінків.
На Золотому-4 вона знімала своїх героїв, місцевих дітлахів. Тоді ще не думала, що росіяни наважилися на повномасштабний наступ, який зачепить всю Україну.
Відтоді почалася божевільна подорож Аліси. Спроба потрапити в Маріуполь, евакуювати подругу з Харкова та вмовити місцевих виїжджати.
Виконана обіцянка і закритий гештальт: рішення воювати
Аліса провела лише кілька днів у Золотому-4, та цього було досить, щоб зрозуміти, що кіно наразі закінчилося.
У 2015 році я дала собі обіцянку: якщо буде повномасштабна війна, то я візьму зброю й піду воювати. Не з камерою, а зі зброєю.
Отже, рішення було легким і зрозумілим, гармонійним. Аліса Коваленко закрила гештальт — стерла дистанцію з реальністю, яку створила камера.
Хоч як дивно, але ще одним вирішальним чинником повернутися на війну став найбільш травматичний досвід із життя бійчині — російський полон.
Після повномасштабного вторгнення її почали переслідувати сни про полон, а страх повертався. Однак фронт став своєрідними ліками, який допомагав впоратися з емоціями.
Та потрапити у бойовий склад було ще тим викликом. Спершу дівчині відмовили у двох військкоматах. Та вона не опустила рук і знайшла вихід — приєдналася до УДА. Допомогли знайти свій п’ятий батальйон другої штормової роти зв’язки з кінематографічного минулого.
День зі служби: життя у зеленці смерті
Так Аліса Коваленко потрапила у країну війни, тепер уже не у ролі спостерігача. Вона побігла за білим кроликом і впала у ту саму яму. Однак опинилася в зеленці смерті Харківської області.
Саме таку назву Аліса дала сектору, на якому вони розташувалися й на який ходили чергувати. Зміна там тривала цілу добу.
Дівчина побувала на одній із крайніх позицій зеленки, найближчій до ворога. Завданням було підірвати дорогу, якщо завидніється російська техніка.
Нас у зеленці обстрілювали всім, чим тільки можна: і літаками, і вертольотами, і танками, і касетками, і фосфором. І це все могло бути за одну ніч.
Однак війна не про постійний екшн із трилерів. Тут можна піймати себе у дні бабака, де годинами треба вдивлятися у простір, вслухатися у звуки, рахувати виходи й приходи.
Позитивні емоції на фронті — це люди, яким ти довіряєш і які стають твоєю сім’єю, і миті з ними. Наприклад, їсти під сильною зливою морозиво, яке привіз хтось із 92-ї бригади.
Буває багато сюрреалістичних, але дуже милих, прекрасних моментів дружби, які ти теж проживаєш на війні.
Та буденність на війні — це лотерея. Ти завжди можеш витягти нещасливий квиток, опинитися не в тому місці, не в той час. Алісі доки щастило, та не її товаришу, який загинув після бомбардування підрозділу.
Смерть побратима Штика увігнала бійчиню в депресію, з якої, здавалося, неможливо вибратися. Адже зі Штиком вона проводила багато часу, говорила про цікаве й важливе. Він став її сім’єю, а все, що від людини лишилося — це кружка і кепка.
Це стало апогеєм і однією з численних крапок в життєвій історії Аліси. Командир вийшов з УДА, тож підрозділ припинив своє існування.
Алісі потрібна була ця перерва. Вона використовує її, щоб закінчити кіно, однак планує повернутися в ЗСУ на контрактній основі.
Гендер і війна
За словами Аліси, часом траплялися фрази у жартівливій формі, на кшталт, чому вона не їде до Франції, там же чоловік і вся родина.
Я відповідала: “Чому я повинна бути у Франції? Тільки тому, що я можу поїхати туди? Я не збиралася їхати до Франції, я тут, це моє свідоме рішення. Чим моє рішення відрізняється від вашого?”
Та з часом це зникало й Аліса стала повноцінним членом колективу. Командир дівчини навіть сказав, що її присутність піднімає бойовий дух. Адже якщо дівчина виконує завдання й рутину, то чоловік не дозволить собі не змогти того самого.
Складнощі на війні
Перше — це випробування холодом. Аліса розповіла, що коли стоїш у скелеті, то максимум, що дозволено — це тупцювати, таке важко витримати не підготовленим до холоду.
Друге — фізична витривалість. Були не дуже вдалі дні й операції, з великою кількістю загиблих. Там доводилося відступати пішки, швидким темпом іти п’ять – шість кілометрів через поле, у повному обмундируванні.
Життя на відстані з рідними — це найбільше випробування. Жінка чотири місця не бачила свого сина Тео і боялася втратити з ним емоційний зв’язок.
На війні я намагалася дуже часто йому дзвонити, навіть блог йому невеликий записувала.
Що не дозволило впасти духом і зламатися?
Гумор. Люди, які вміють жартувати, радіти життю всупереч обставинам, дають сили боротися.
Якщо сприймати все пафосно й надто серйозно, можна просто збожеволіти. Гумор допомагає виживати. І мені, і всім.
Варто цінувати людей, які поруч, тому що сім’я — це твій тил, а побратими — це взагалі твої праві й ліві руки. Ця цінність для Аліси на війні набула іншої сили й значення.
Україна майбутнього: бачення Аліси
Війна, на думку Аліси, це шанс змінити парадигму мислення, звільнитися від усього пострадянського, постімперського минулого.
Треба будувати вільну, демократичну і правову країну з сильним громадянським Я кожного українця. Щоб ніхто не зміг підлаштувати нас під свої інтереси.
Зараз ми єдині, ми боремося, багато чого робимо разом, і дуже важливо зберегти цю енергію, не перегоріти, а продовжити працювати.
На шляху до цього Аліса Коваленко радить не впадати в крайнощі, не стрибати зі зради до перемоги. А також радіти простим і маленьким моментам, цінувати буденні радощі.