Що знає про вертольоти на війні людина, далека від армійської авіації?
Кіномани згадають найвідомішу сцену фільму «Апокаліпсис сьогодні» – гелікоптери, що пливуть у небі красивим строєм під вагнерівський «Політ валькірій». І ніяк інакше, воювати під інший саундтрек – це ж себе не поважати.
Ті, хто стежать за новинками MilTech-індустрії і defence-ринків, згадають новину про безпілотний гелікоптер, щойно розроблений американцями. Він здатний літати без дозаправки 14 годин, керується дистанційно за допомогою планшета і може нести шість ракет Himars.
А як щодо того, щоб у XXI столітті нищити ворога на Мі-8 – радянському «транспортнику» середини 1960-х, призначеному для перевезення людей і вантажів? Без бортової системи протиракетного захисту, радіолокаційного розпізнавання «свій – чужий», з «прикрученим» озброєнням.
Як вам таке, Френсісе Форде Коппола та Ілоне Маску?
«Почуваєшся як на «камазі» або на «газоні», який призначений для іншого, але ти прикрутив до нього якусь турель із кулеметами або із сівалкою. Плюс-мінус так воно і є», – усміхається 35-річний льотчик Євген Соловйов, Герой України, учасник миротворчих операцій ООН в Африці, АТО/ООС, вертолітних місій на «Азовсталь» і острів Зміїний. Про те, як це – виконувати бойові задачі сьогодні на Мі-8, він знає набагато більше, ніж хоче і може собі дозволити говорити.
Розповідаємо історію Євгена Соловйова, старшого інспектора-льотчика служби безпеки польотів армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ.
Починалося все для нього в середині 1990-х, коли він дитиною стояв біля курилки для льотчиків на аеродромі в Казахстані, де служив тоді його батько.
Початок: шлях у небо
Чи може хлопець із родини, де два попередні покоління чоловіків пов’язали життя з військовою авіацією, мріяти про інший шлях? Може, але це не про Євгена Соловйова.
Його дідусь був інженером авіаційного обладнання. Служив в Афганістані під час радянського військового вторгнення. Отримав поранення, згодом втратив зір. Про ту війну ніколи не розповідав онуку.
Його батько після закінчення Пермського авіаційного училища за часів СРСР служив у Казахстані.
Його дядько, бортовий авіаційний технік, літав на Мі-8, також воював у Афганістані. Зараз живе біля Санкт-Петербурга. До 2014 року вони з племінником спілкувалися, після 2014-го сварилися, потім зв’язок урвався.
– Навесні 2014-го розмовляв з ним. Кажу, в Криму ваші Мі-35 літають. А він на це: «Женя, это чушь, не может быть, наших там нет». Навесні 2015-го вийшов російський пропагандистський фільм«Крым. Путь на родину». Я подзвонив йому тоді, кажу: подивися, були там ваші? Це остання наша розмова.
Народився Соловйов у Херсоні, але до 1999-го з батьками жив у Казахстані. Все, що бачив навколо – територія військової частини біля Актюбінська.
– Батько їздив на аеродром на велосипеді. Згадую, як їду з ним на рамі, проводжу там цілий день. Стою і дивлюся через металевий паркан на льотчиків у курилці.
Мені подобалося, коли Міг-21 сідали і випускали задній тормозний парашут. І, звісно, запах аеродрому – перш за все керосин. Це найприємніший запах для мене. Хоча моя дружина його дуже не полюбляє. Коли повертаюся з ротації або з польотів, вона в коридорі каже: «Стій, тут роздягаєшся і речі в пакет – прати».
У 1999 році розформували авіаційну частину, де служив батько Соловйова, і родина переїхала до Херсона – тут жили його дідусь із бабусею. Євген виконував фігури вищого пілотажу на штурмовику Іл-2 – комп’ютерному симуляторі, дивився фільми про авіацію, це все захоплювало.
На той час, коли Євген мав обирати шлях після школи, українська військова авіація, як і армія загалом, переживала кризу. Льотчики сиділи на землі без палива, льотної практики і з жалюгідними зарплатами.
– Батько запитав: «Чого ти хочеш насправді – закінчити виш, вважатися льотчиком і сидіти на землі чи літати?». Звісно, я хотів літати.
У військовій частині в Чорнобаївці під Херсоном базувалися вертольоти армійської авіації. І батько дізнався, що завдяки участі в миротворчих місіях ООН вони заробляли для держави гроші. І люди трошки заробляли, коли їздили в ротації за кордон.
Декілька років по тому, коли Євген вже відчує, як це, піднімати в небо 10-тонну залізну машину, він скаже батькові: «Якщо за це мені будуть ще й гроші платити, то це найкраща робота у світі». Той запевнив: «Будуть платити».
Але спочатку були роки навчання в Харківському університеті повітряних сил.
– Ти живеш у казармі, перші пів року взагалі немає звільнень, нікуди не випускають, – згадує Євген перший шок від курсантського життя.
– 120 людей на курсі, всі разом в одному приміщенні. Я до того 8 років займався боксом, вранці і ввечері тренування, це режим і певне коло спілкування. А тут такий контраст – різні люди, хтось вживає алкоголь, якісь слабкі наркотики, а через це у всіх 120 людей потім проблеми – нам не дають звільнення. Найскладніше для мене було саме це – різношерсті люди, – пояснює він.
З уроків, які Євген запам’ятав на все життя – настанови льотчика і викладача Сергія Остапенка. Він намагався пояснити, що польоти – це передусім важка робота. «Багато хто тоді не міг це сприйняти. Ну яка робота? Це ж як у Диснейленді. Піднявся в небо – клас!» – усміхається Євген.
Перші польоти трохи «заземлили» навіть найвідчайдушніших романтиків серед майбутніх льотчиків-винищувачів, штурмовиків і транспортників.
– Перший самостійний політ – це 4-ий курс. Єдине, що пам’ятаю – було дуже шумно, і я не розумів, як взагалі в таких умовах можна щось робити.
Це як, напевно, перший стрибок із парашутом, коли ти взагалі нічого не розумієш. Все помножується на «коефіцієнт опі*дєнєнія». Потім на якийсь час ти стаєш ведмежатком, якого навчили їздити на одноколісному велосипеді – робиш все, як тебе навчили, але все одно мало що розумієш.
Євген закінчив універ з «червоним» дипломом. І повернувся до рідного Херсона.
– В 11 класі, коли гуляв з дівчатами, я їм уже тоді казав, що буду літати в Африку: слони, жирафи, ось це все. А з 1-го курсу всім розповідав, що я з Херсона, і 100% туди повернусь. Так воно і вийшло.
Попереду була Африка його мрії, слони та жирафи. Але є нюанси.
Чужа і своя війна
«На війну не просяться, але від війни не відмовляються», – говорять в 11-ій бригаді армійської авіації, куди після університету прийшов служити Євген Соловйов.
Перша війна в його житті була «чужою». За три місяці після випуску з авіаційного вишу він став командиром екіпажу. А за пів року разом з іншими українськими вертолітниками його відрядили «до слонів» – льотчиком-штурманом у складі миротворчої місії ООН у Конго.
– 2013-ий рік. Я їхав туди політати, побачити слонів і заробити грошей. А тут якасьCall of duty. Незаконні бандформування намагаються захопити місто Гома. Наш табір обстрілюють з мінометів. Літають Мі-24, стріляють по горах – відстрілявся, сів, зарядили, знову піднявся.
Розбиті дороги, пофарбовані балончиками стіни, стоять африканці з автоматами у формі, у них червоні очі, бо для них траву покурити, коли ти військовий, це нормально.
Тоді ж Євген вперше ледь не розбився під час виконання завдання. Теж частина безцінного досвіду, якого не можна здобути на аеродромі в Чорнобаївці без палива.
– Влітку я приїхав, а в лютому перший вертоліт розбив. Виконувати транспортні задачі в горах – це надзвичайно складно. Турбулентність, зсуви вітру, погода міняється дуже швидко.
Ми заходили на посадку, по розрахунках в нас все було супер, але попали у висхідний потік. Впали на ту гору. Добре, що це сезон дощів був – ґрунт розм’яклий. Вертоліт просто завис і далі вниз покотився. На щастя, всі залишилися живими. Я сидів і думав: оце приїхав гроші заробити.
Відрядження до Африки не лише дало Соловйову точку професійного росту, а й розширило контексти.
– Я їхав з відчуттям, що ми найосвіченіша країна. Приїжджаю в Конго і що бачу? Весь світ може вільно спілкуватися. Солдат з Індонезії, навіть не офіцер, вільно розмовляє англійською. А рівень англійської в мене на той час – «London is the capital of Great Britain» і «I get up at 7 o’clock».
Потім у Ліберії і, коли вдруге в Конго був, я уже повністю сам радіообмін вів.
А далі війна прийшла в його країну.
Євген повернувся в Україну у травні 2014 року, пройшов ВЛК, і вже за тиждень почалася його перша ротація в зоні АТО.
В повітря тоді підіймали все, що може літати – незалежно від ресурсу техніки. Всі вертольоти, які були, відремонтували, але екіпажів критично не вистачало.
– Майже ніколи чіткої лінії розмежування в зоні бойових дій не було. Тут свої, не свої… ніхто толком не може нічого сказати. Я був на Мі-8, виконував не вогневі задачі – закинув групу, чекаєш поранених, забрав вантаж, перекинув.
Коли возили загиблих, нас питали, скільки людей можете взяти? Ми кажемо: 20 людей можемо. Тобі приносять коробочку ось таку і кажуть: «Це 6. Скільки ще можете таких взяти?». І ти розумієш, що маєш не людьми рахувати, а коробками.
Важкувато було. Полинь рвали, розкладали під сидіння, щоб зробити щось із трупним запахом, бо не завжди була можливість нормально помити вертоліт, коли він постійно працює.
Євген згадує епізод, який стався в липні 2014-го, коли українські війська звільнили Краматорськ від сепаратистів «ДНР» і російських «військових-відпускників».
– Ми прилетіли туди, привезли групу, поставили вертольоти, навколо міста ще були сєпари. Сховалися в бліндажі, лежимо, відпочиваємо. І от мій однокашник, один із найкращих льотчиків на Мі-24, каже: «Мама казала: «Іди військовим, будеш гроші отримувати, ніхєра не робити і дулі горобцям крутити». Але це все щось не схоже на те, що мама казала».
До початку повномасштабного вторгнення Євген служив на посаді заступника командира вертолітної ескадрильї в Чорнобаївці, займався льотною підготовкою.
Сьогодні він зізнається, що помилявся, коли вважав, що якщо почнеться повномасштабне вторгнення, то армійська авіація буде працювати, як у 2014 році. Мі-24 виконуватимуть вогневі задачі, Мі-8 – транспортні: поранені, перевезення вантажів.
24 лютого 2022-го перевернуло догори дригом всі сталі уявлення з підручників про сучасну війну.
Херсон. Евакуація і перші колони росіян
З перших днів повномасштабної війни частина 11-ої окремої бригади армійської авіації Соловйова брала участь в обороні Києва. Інша частина залишилася на півдні, де росіяни активно рухались у бік Херсона з Криму. Перше, що він мав зробити – вивести техніку і людей з-під удару на аеродромі в Чорнобаївці.
– Найстрашніше для мене було самому залишитися без вертольота. Тому що піхотинець з автоматом із мене такий собі, не дуже. З вертольотом набагато комфортніше.
Його вертоліт стояв розібраний і, за оцінками інженерів, треба було три доби, щоб його підготувати.
– Я приїжджаю, дивлюся, детонує склад, а інженери накинулися на цей вертоліт, як мурашки обліпили і просто збирають. Тут все горить, а вони працюють. І вони зібрали не те що за три доби, а за 2–3 години!
Паралельно зі справами на аеродромі Соловйов мусив думати про евакуацію сім’ї. Дружина з дітьми виїхали у Кропивницький, а от мама залишалась у Херсоні під час окупації.
Зараз багато хто згадує, як росіяни на самому початку вторгнення «з усіх прасок» розповідали, що українська авіація повністю знищена. Однак до самих льотчиків ці розмови не доходили. Було не до того. Треба було зупиняти ворожі колони на своїх нібито знищених вертольотах.
Євген запам’ятав свою першу зустріч із російською технікою.
– Дивлюсь, йде колона, а вони побачили, що зі сторони Криму на них летять вертольоти. І вони сиділи і просто дивилися. Хіба що не махали. Може, хтось і махав, ми ж з хвоста заходили. Зараз класно, коли ти це розумієш, а тоді адреналін сплошний.
Виконання вогневої роботи на «робочій конячці» Мі-8 для українських пілотів стало задачею із зірочкою. Такий досвід у Соловйова з колегами був, але не в зоні бойових дій, а на полігоні, в комфортних умовах на комфортній висоті. Двічі на рік під час показових навчань.
– Тобто станьте близько одне до одного, стрільніть і подивіться, що ви попали. Не так, як у бойових умовах, а щоб було красиво.
В бойових умовах стрільба з горизонтального польоту призводила до втрат техніки і людей. Тож екіпажі почали працювати з кабрування – це маневр, що передбачає набір висоти з підйомом носа машини вгору.
– Коли ми почали застосовувати різні способи з кабрування з тих висот, на яких літаємо, в тих умовах, у яких літаємо, зіткнулися з тим, що те, що написано в книжках щодо прицільної стрільби, не відповідає реальності. Ми шукали шляхи, як це все вирішити. І потім уже адаптувалися.
«Азовсталь» і Зміїний
За час повномасштабного вторгнення вертоліт Соловйова був двічі серйозно пошкоджений. Одним із таких випадків став політ на «Азовсталь», заблокований росіянами в оточеному Маріуполі.
Льотчики, які мали виконати цю місію, розуміли, що таке завдання може стати дорогою в один кінець. Треба було понад 100 кілометрів пролетіти окупованою територією з десантом і боєкомплектом, а потім повернутись із пораненими. І це все зробити так, щоб тебе не збили.
Плануванням маршруту обходу протиповітряної оборони і вогневих точок ворога займались спеціалісти Головного управління розвідки.
– Кожного вечора ми отримували оновлену інформацію про ворожу ППО на маршруті, і я пам’ятаю, що ось тут вчора точно стояв «Тор» (російський зенітно-ракетний комплекс). Мені кажуть: «Значить, ми забули нанести на карту, обійдете його». І ти розумієш, що ту карту намалювали так, щоб ти полетів.
За оцінкою самого льотчика, шанси не повернутись із завдання складали 80%.
– Я перед польотом набрав дружині SMS-повідомлення, але потім подумав: зараз, не дай Боже, вона не спить, прочитає це все, навіщо це треба? Потім набрав SMS другу, щоб він передав дружині. Але потім думаю: та ну, я й так багато чого наговорив.
31-го березня 2022 року з другої спроби (перша була на початку березня) екіпажу Соловйова таки вдалося потрапити на «Азовсталь».
– Поки ми завантажувалися, був світанок, сонце сходило, і здавалося, що в очах все світліше стало. Настільки була ейфорія, що я долетів туди.
Після вивантаження вантажу і десанту добровольців, які зголосилися допомогти оточеним на заводі, необхідно було вирішити, скільки поранених вертоліт зможе забрати.
– Я сказав, що скільки влазить у вертоліт – стільки й візьмемо. Думав: зараз хлопців заберемо, якось потужимося, злетимо, все буде нормально.
Тоді Євгену з екіпажем вдалося врятувати 20 людей. Однак і без втрат не обійшлося.
На зворотному шляху ворог влаштував засідку, група потрапила під зенітний та ракетний вогонь. У вертоліт Соловйова влучила ракета, але дивом не здетонувала, і Мі-8 на одному працюючому двигуні під обстрілами таки зміг повернутись у точку злету.
На жаль, один із вертольотів, що летів позаду Євгена, був збитий – в живих залишились лише двоє пасажирів, а весь екіпаж загинув разом із іншими пораненими.
Не минуло й тижня після польоту в Маріуполь, як Соловйову поставили ще складнішу задачу: взяти участь в операції по звільненню Зміїного.
Складність полягала в тому, що цей клаптик землі повністю оточений морем, тобто сховатись за деревами, пагорбами чи іншими природними перешкодами не вийде. Над Зміїним постійно чатувала ворожа авіація, а росіяни постягували на острів зенітно-ракетні комплекси, які могли вдарити по вертольотах значно раніше, ніж льотчики здатні були відкрити вогонь.
Згідно з плануванням, місію можна було припинити на будь-якому з етапів, якщо: засоби ППО ворога не подавлені; не було вогневої підтримки; з’являлись російські літаки-винищувачі.
– При грамотному плануванні ти розумієш, що на кожному етапі, якщо все виконано іншими, тоді й ти свою задачу виконаєш. Якщо щось буде не виконано, то місію мають припинити. Але в нас трошки по-іншому пішло.
За словами Соловйова, всі розуміли, що старі українські Су-27 не зможуть протистояти російським Су-35, тому пілоти літаків мали попереджати армійську авіацію про появу російських винищувачів.
– Ми всі навчалися разом, тому просто по горизонталі зідзвонювалися. Питаємо:
– Які задачі вам ставлять?
– Демонстрація і відволікання на себе уваги.
– Якщо буде щось, ви вступите в повітряний бій?
Вони кажуть:
– Та куди я вступлю в повітряний бій?
– Що будете робити?
– Я буду уходити.
– Добре. Якщо будеш уходити, попередь, що ти уходиш.
Перший раз пробуємо, вони уходять, нас попереджають. Другий раз їм уже кажуть: «Так, все, нікого не попереджати…» І ось так плюс-мінус воно все працювало.
Про зброю перемоги і нове покоління військових
Коли говорять про перехід на новітні зразки зброї, то часто згадують дрони, танки і літаки. Про армійську авіацію говорять значно менше, хоча українські льотчики продовжують працювати на старих радянських машинах.
Соловйов вважає, що перехід на вертольоти, які здатні використовувати західне озброєння, необхідний. Однак не вірить, що Україні варто гнатися за «розкрученими» марками на кшталт американських Apache, бо жоден інструмент не може бути універсальною «зброєю перемоги» і ефективний лише в повноцінній військовій екосистемі.
– Apache – це топ, найдорожча «іграшка», найбільш обладнаний вертоліт, який існує в світі. Це як автомобіль Bugatti Veyron, класний і дорогий. Але його потрібно застосовувати також у комплексі.
Про нове покоління військових, яке виросло під час російсько-української війни, Соловйов говорить дуже обережно, оскільки перемогти «радянщину» в армії вдається не всюди.
– Як кажуть, дураків в армії мало, але вони дуже грамотно розставлені. І люди, які випустилися під час вже російсько-української війни, вчаться у своїх начальників. Є такі керівники, які ставлять когось на посаду не тому, що він професіонал, а тому що зручний. І через це сказати, що це нове покоління визначальне, дуже важко. Все ж таки, напевно, що паростки, але такі сильні стебельки, які з асфальту виростають.
***
Соловйов – із династії військових, тому насамкінець ми не могли не запитати, як він зреагує, якщо хтось із його дітей захоче сісти за штурвал бойового вертольота.
– Неважливо, що він обере, якщо він стане щасливий, а за свою роботу до того ж буде отримувати гроші – дай Боже. Наша задача – зробити так, щоб до того часу він, можливо, став військовим, але в мирній країні.
Сам же Євген навіть особисту мрію в мирному майбутньому пов’язує з небом.
– Бачили, в соціальних мережах євідео, як на Robinson (цивільний невеликий вертоліт) літають у супермаркет за продуктами? От хочеться, щоб у дворі мого будинку стояв такий, на якому можеш літати. Бо є бажання красивих польотів, коли ти не думаєш, що зараз тебе хтось уб’є, що потрібно виконати задачі, що той дрон, який ти переслідуєш, має впасти не в населеному пункті, а в полі.
Хочу побудувати дім, хочу, щоб були діти, собака і вертольотик, на якому можна літати і отримувати насолоду.
Михайло Кригель, Євген Будерацький – УП