«Сьогодні о четвертій годині ранку до нас прилетів снаряд. Вибуховою хвилею знесло все… Ми з мамою були під ковдрою. На нас полетіли уламки, але ковдра врятувала. А тато встиг вийти, і це добре — на його ліжко прилетіла віконна рама. Кімната вся в уламках… Можна знімати фільм жахів».
«Зараз 11 година вечора, і в нашому будинку на четвертому поверсі почалася пожежа. Тато побіг за „пожежкою“… А ми про всяк випадок зібрали на ніч речі — рюкзак, валізу… У нашій кімнаті зараз 11 градусів. А до сусіднього будинку до шахти ліфта прилетіла бомба…»
«10 березня. Начебто… Що було вчора? Пожежа у нашому будинку. ЇЇ загасили, але потім ще довго не було зв’язку. І дуже сильно «гупало»… Ми довго сиділи у передпокої. А потім нервова система сказала мені «Бувай…»
Це витяги з відеощоденника 15-річної Альони Загреби з блокадного Маріуполя. Це витяги з відеощоденника 15-річної Альони Загреби із блокадного Маріуполя. У місті, яке російські окупанти вже фактично стерли з лиця землі, Альона зі своїми батьками та котом перебувала до 16 березня, після чого їм дивом вдалося виїхати та залишитися живими. Кожне відео Альони, яке вона примудрялася записувати, попри відсутність електрики та зв’язку, знято на тлі вибухів, що не припиняються. Картинка за вікном практично завжди однакова — стовпи диму, багатоповерхівки, що палають, крики сусідів. І на диво спокійний голос самої Альони. Школярка розповідає, як вони рятувалися від обстрілів та авіанальотів, як до їхнього під’їзду прилетіла міна, як вона збирала на вулиці сніг, бо вдома закінчилася вода.
Свій відеощоденник дівчинка назвала «Наша долина смертної тіні». Користувачі соцмереж, що стежили за цими страшними хроніками, назвали Альону українською Анною Франк. Під час Другої світової війни 13-річна Анна, ховаючись із сім’єю від нацистського терору в Нідерландах, вела щоденник, що згодом став важливим документом, який викриває нацизм.
«Багато хто пише, що я навіть зовні схожа на Анну Франк, — каже Альона, з якою „ФАКТИ“ поспілкувалися по відеозв’язку. — Можливо, так і є. Але коли я знімала весь той жах, який відбувався з нами, я про це не замислювалася. Знімала тому, що хотіла, щоб люди бачили та знали, що відбувається у Маріуполі. А ще мене це відволікало. І допомагало триматися».
«Російська армія відразу почала бити по житлових кварталах»
Що таке війна, Альона та її сім’я дізналися ще у 2014 році, коли змушені були під обстрілами вибиратися з окупованого бойовиками міста Красний Луч (з 2016 року — Хрустальний) у Луганській області. Альона тоді була у першому класі. Сім’я змушена була кинути все та бігти у невідомість.
— Звичайно, те, що ми пережили зараз, не йде в жодне порівняння з тим, що було тоді. Виявляється, тоді ми відбулися легким переляком, — розповідає мама Альони Лариса Загреба. — З окупованого Красного Луча ми їхали полями через Дебальцеве. Бачили тонни військової техніки й не могли повірити, що все це не якийсь страшний фільм про війну, а реальність. На одному з блокпостів нас мало не розстріляли. Ми з чоловіком встигли покласти дітей на підлогу та проскочити… Спочатку виїхали до Покровська, а вже у 2017 році переїхали до Маріуполя, де з того часу й жили.
24 лютого мене розбудив дзвінок брата з Канади: «Вас бомблять! Почалася війна!» Але ми тоді звуків вибухів поблизу ще не чули. Думок про евакуацію не було ані в нас, ані в когось із наших сусідів — усі залишалися вдома. Перші кілька днів у Маріуполі було відносно спокійно. У суботу, 26 лютого, ще ходив громадський транспорт. Коли 2 березня у нас зникли вода та електрика, ми ще сподівалися, що це тимчасово… Ніч з 2 на 3 березня була страшно тихою. Маріуполь — прикордонна зона, і за всі ці роки ми звикли, що десь далеко пострілюють. А тут мертва тиша, на вулиці ані звуку. Пам’ятаю, від цього стало справді страшно. А 3 березня розпочалося…
Російська армія відразу почала бити по житлових кварталах. 4 березня поряд із нашим будинком загорівся торговий центр. Вже стріляли у дворах, йшли вуличні бої. За вікном стояли стовпи диму, горіли будинки. 5 березня у нашому під’їзді та у нас на балконі вибило вікна. А наступного дня вибило вже й у кімнатах.
— Ці моменти є в моєму влозі, — каже Альона. — Спочатку я й не думала виставляти відео у спільний доступ. Перше зняла для родичів, яким хотіла показати, як ми із сусідами готуємо їжу у дворі на багатті. Смажимо курку, а навколо щось гримить, вибухає… Зняла, як ми збираємо сніг, щоби поповнити запаси води. Залила це відео у свій телеграм-канал, де на той момент було лише 9 підписників. Потім брат, який живе у Канаді, попросив викласти це відео ще й в Instagram. Так і почалася вся ця історія із щоденниками.
— На відео ти напрочуд спокійним голосом коментуєш увесь той жах, який з вами відбувається. Прилетіла граната, вибило уламками скло… А ось зібраний у відро сніг, з якого, доки він не розтанув, ти зліпила сніговика.
— Я справді не панікувала. Допоки в нашому домі не вибило скло, начебто й взагалі не боялася… Насамперед завдяки батькам, які залишалися спокійними. Ми сім’я віруючих, мій тато — пастор у церкві. Ми молилися і вірили, що Бог нас захистить. Мені писали друзі, яким було страшно, я їх заспокоювала… До підвалу не спускалися. Обстріли практично не припинялися, і нам довелося б сидіти там увесь час. До того ж підвал — це не бомбосховище. У нас у багатоповерхівках підвали не обладнані як укриття і було багато випадків, коли людей там завалювало, і їх не могли дістати.
«Навколо стріляють, земля тремтить, а мама на вулиці збирає сніг»
— Знайома, яка 12 днів просиділа у підвалі, розповідала, що чи не найстрашніше — бачити, як на твоїх очах люди втрачають розум, — каже Лариса. — Були навіть випадки, коли люди вішалися в укриттях… Бог уберіг нас хоча б від цих потрясінь, дав нам спокій. За ті пекельні два тижні в Маріуполі я навіть жодного разу не заплакала. Плачу вже зараз, коли думаю про людей, які там лишилися. А там, в епіцентрі цього страху, психіка працювала по-іншому. Коли до нас у будинок прилетіла міна і в кімнаті, де я спала, вибило вікно, чоловік потягнув мене в коридор. А я спокійно сказала йому: «Тепер куди поспішати? Все вже сталося».
Потім, правда, ми все ж таки ночували в коридорі, бо в кімнаті з розбитим вікном було надто холодно. Брали з собою ковдру, кота та всі разом лягали на підлозі. Авіанальоти, як правило, розпочиналися близько 4 години ранку. І години до 10 ранку нас нещадно бомбили. Будинок щоразу ходив ходуном. І лише після 10:00, коли затихало, можна було потихеньку вибиратися до кімнати. Обережно зайшов, перевірив, що вціліло, а що ні. А потім надвір — разом із сусідами готувати їжу. З багатьма ми познайомилися вже під час війни. Виходили у двір приблизно в один й той самий час, розпалювали багаття, кип’ятили воду. На відео, яке Альона зняла в один із цих днів, сусіди кажуть, що ще ніколи ранкова кава не здавалася їм такою смачною… Щодо продуктів, то у нас були запаси. За кілька днів до початку війни я в супермаркеті купила багато курячого м’яса зі знижкою, яке заморозила. Нас це врятувало.
З водою було гірше. Доводилося збирати сніг та чекати, коли він розтане. Назавжди запам’ятаю 8 березня — дуже стріляли, а в нас закінчилася вода. Довелося збирати сніг під обстрілами.
— Навколо стріляють, земля тремтить, а мама, як ні в чому не бувало, стоїть на вулиці й збирає сніг, — згадує Альона. — Ще й примудряється при цьому жартувати. А тато 8 березня подарував нам з мамою шоколадку. Досі не знаю, де він її взяв. Але нічого смачнішого за цю шоколадку не їла за все своє життя. Я, як і мама, весь час була чимось зайнята, і це допомагало не сумувати. Справ вистачало: допомогти батькам, зібрати сніг, заспокоїти кота. Може й добре, що не було інтернету, і ми не читали всі ці страшні новини. Ми з батьками ще ніколи так багато не розмовляли. Вечорами мама з татом розповідали історії зі свого життя… Телефон я тримала вимкненим, щоб зберегти заряд. Включала лише для того, щоб швидко зняти щось про наше життя. Так потім і вийшов цілий відеощоденник.
Плакала я за цей час лише двічі. 9 березня, коли був дуже сильний обстріл. Здавалося, що наш будинок ось-ось завалиться. І вдруге, коли після авіанальоту зник наш кіт. Це було вже в будівлі колишнього дитсадка, куди ми потім переїхали.
«Нас із мамою від уламків врятувала ковдра. А тата поранило в ногу та обличчя»
Щоденники Олени за ці дні виглядають так:
«Добрий вечір. Ми й досі без світла та води. За вікном все в диму, взагалі нічого не видно. Ось сусідній будинок — горять уже 35 вікон. Двір, через який ми ходили до Порт Сіті (торговий центр. — Авт.) — тепер поле бою. Будинки зруйновані, все випалено».
«Знову стріляють. Бачу з вікна машину, що горить. І обстріляну лікарню…»
— 10 березня ми пішли з нашої квартири, бо дуже замерзли, — каже Лариса. — Після того, як вибило вікна, температура повітря у будинку була як на вулиці. Наша сім’я та ще два хлопці з нашої церкви прийшли до будівлі, де раніше був дитячий садок. Його головна перевага була в тому, що там уціліли вікна та був котел. Там, нарешті, відігрілися, поїли курку, яка в нас усе ще залишалася. Знову зібрали сніг і у теплому приміщенні біля батареї він швидко розтанув — з’явилася вода. Вперше за цей час змогли трохи помитися. Я навіть на радощах зіграла рідним на піаніно, яке було в цьому будинку…
Ми провели там два дні. А 12 березня о 4:15 ночі був черговий авіаналіт та будівлю, в якій ми знаходилися, розбомбили. Не залишилося ні даху, ні вікон, ні дверей — лише стіни. Тієї ночі я чомусь не могла заснути. І кіт напередодні був дуже неспокійним — буквально видирав вхідні двері, так хотів вирватися назовні. Ми з Альоною спали на великому ліжку. Наш тато якраз пішов підкинути дров. А я, відчувши, що стало свіжіти, сказала Альоні накритися. За нашою вже військовою звичкою ми накрилися ковдрою з головою. І саме у цей момент — вибух! Вилетіли вікна, вся кімната була в уламках. А у нас із донькою завдяки ковдрі ані подряпини.
— А ось тато постраждав, — каже Альона. — Його поранило в ногу та обличчя. Коли він до нас прибіг, у нього все обличчя було в крові. Це ще добре, що він встиг встати з ліжка. Бо саме на те місце, де він спав, упала металева віконна рама.
— Посидівши кілька годин у підвалі, ми під обстрілами, що не припинялися, пішли до наших друзів, які жили неподалік від цього дитячого садка, — розповідає Лариса. — Друг, до якого ми йшли — лікар, він міг надати чоловікові першу допомогу. Декілька разів виходили й заходили назад — стріляли настільки близько, що було дуже страшно. Потім все ж таки зважилися і пішли. Це був ніби якийсь фільм жахів. Ідеш, а довкола тебе все вибухає. Дев’ятиповерхівка спалахує на твоїх очах. А потім бачиш російські танки… З Божою допомогою ми таки дійшли. Наступні чотири дні були там, у друзів.
— 15 березня тато вийшов на вулицю ловити зв’язок і йому додзвонився мій брат із Канади, — каже Альона. — Телефони ще були «живі» завдяки пауербанкам, яких ми мали цілих шість. Брат сказав, що цими днями відбувається евакуація цивільного населення. Те саме ми потім почули по радіо, коли друзям вдалося зловити хвилю. А вранці 16 березня побачили з вікна, як люди масово виїжджають на машинах. І ми також поїхали. Їхали з друзями, бо наша машина згоріла. Вже коли виїхали, з’явився зв’язок та побачили повідомлення про те, що колону із мирними жителями обстрілюють російські війська. Нас, на щастя, не зачепило. Але ми потім бачили обстріляні машини…
Вирвавшись із Маріуполя, родина Альони спочатку поїхала до Чернівецької області. А потім уже звідти Альона з мамою поїхали до друзів до Люксембургу, де зараз і перебувають.
— Я досі прокидаюся о 4-й годині ранку, — каже Альона. — Саме в цей час нас щодня починали бомбардувати, і я звикла не спати… У Маріуполі залишились члени нашої церкви, мої однокласники. З ними немає зв’язку, і це нестерпно боляче. Моя школа згоріла.
— Ми молимося, щоб люди, що залишилися в Маріуполі, вижили, — каже Лариса. — Знаємо, що вчителька із нашої школи загинула. Знайомі, які виїжджали іншою дорогою, бачили на вулиці величезну кількість трупів. То були мирні жителі, як у Бучі… Російські війська стріляли саме туди, де люди набирали воду. Половина нашого будинку згоріла. Наша квартира, можливо, ще є, але навряд чи ми колись зможемо щось звідти забрати. Та це зараз і не має значення. Якщо ми вижили в тому пеклі, значить, будемо жити й надалі. І з усім упораємося.