В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Лариса Руснак згадала страх від початку вторгнення, роботу у знищеному павільйоні та запрошення до Парижу.
«В один момент я просто заніміла»
— Зараз у мене, слава Богу, велика кількість подій, які йдуть одна за одною, — розповідає Лариса. — Нещодавно мені раптом захотілося подивитися фільм «Матриця». Знаєте, всіх зараз «накриває», зважаючи на ті умови, в яких ми живемо. Я до цього картину не дивилася, і от пройшла перша частина, вмикаю другу… І тут виявляється, що я там озвучила всі жіночі ролі! Для мене це був просто шок, бо я не пам’ятаю, коли це сталося (сміється. — Авт.).
— Але, з іншого боку, це чудово, що у вас багато роботи!
— Так, я дякую Богові, що у мене є куди бігти, що робити і я щаслива, що є робота, яка не дозволяє втомлюватися.
— Так завжди було у вашому житті?
— Здебільшого. Якщо були паузи у два-три дні, у мене вже паніка, що я нікому не потрібна, стара. Але у крайньому разі у мене є танцклас — я йду туди й займаюсь. Любов до танцю у мене з дитинства. Знаєте, у мене є вистава «Кураж» — без тексту ремарками Брехта, пластична. Це вистава, куди б я сьогодні запросила глядача. До речі, будемо грати її 24 лютого і вона буде присвячена річниці повномасштабного вторгнення.
— Памʼятаєте цей день 2022 року?
— Так, о четвертій годині ранку я підскочила, відразу зрозумівши, що це не салют, а вибух. Було дуже близько. В один момент я стала таким «стовпчиком», просто заніміла, заморозилась і дуже злякалась. Хоча з 2015 року їздила до наших хлопців на схід, думала, що мені не буде страшно. Але я місяць плакала, кричала, що це неможливо…
— Ви у перші тижні вторгнення були у Львові.
— Так, таке враження, що мене просто туди «переставили». Я не могла шкарпетки одягти, просто оніміла. А приїхала у Львів і зрозуміла, що мені треба назад. Хоча там весь час бігала по магазинах, скуповувала їжу — тушкованку, макарони. Потягами ми все це пересилали на схід. Але у мене досі відчуття провини, що я тоді втекла. Я повернулася у Київ, він був порожнім. Все було як у кіно — апокаліптичне. Фільм жахів, який я спостерігала збоку.
Читайте також: «Всі чоловіки з моєї родини на фронті»: зірка «Служба 112», «Жіночий лікар» Катерина Вишнева про випробування під час великої війни
— Чи ви думали тоді про те, що професія ваша повернеться?
— Ні, я думала, що моя професія безглузда, що вона не має сенсу. Не уявляла, що колись повернусь до неї. Все геть пішло з життя. Думала, що я весь час буду волонтерити, готувати їсти, прибирати.
«Вибух був під вікнами, де вони спали»
— Ваші батьки так і залишаються у вашому рідному Подільську?
— Так, і я зараз у них. Приїхала на день народження тата — йому 90 років! Приїхала на один день, бо на наступний маю бути у Києві, грати виставу. У Подільську відносно тихо, хоча один раз прилетіло і це було прямо поруч з будинком батьків. Вибух був під вікнами, де вони спали. Все повибивало, але вони залишились живі. У батька після цього стався другий інсульт. Виходить так, що вони у своєму житті вже застали другу війну. Але, знаєте, ніхто з них не вірив, що вторгнення росії таки буде.
— Коли сталося ваше повернення в професію?
— Це було ще влітку 2022 року, актори Театру імені Івана Франка, які залишилися у Києві, зняли проєкт, у якому читали вірші. Памʼятаю, коли вперше я вийшла на сцену, у мене трусилися ноги, я не могла вдихнути, щоб вимовити слово. Потім почали грати на сцені Театру Лесі Українки, і професія стала повертатися, але дуже-дуже повільно. Це були наче «ліки», які нас, акторів, рятували. Трошки зараз, звичайно, здають нерви, почуваєшся наче в ямі, бо не знаєш, що буде далі. Тому робота рятує.
— Тільки вона?
— Ще йога, якою я займаюся вже 15 років. До того ж зараз багато озвучок, пауз майже немає. А ще повернулося «Лото-Забава».
— Це просто диво якесь!
— Я сама здивувалася, коли воно знову відродилося. Правда, в іншому форматі, без людей у студії. Та й зараз ми переїжджаємо у нове приміщення. Бо старе розбомбили, було два прильоти й все просто в руїнах. Був момент, коли я вела програму і бачила синє небо над головою. Передостанню програму записували у люті морози, а у мене костюм легенький, шовковий. Але це щастя — працювати!
«Мене запрошують у Париж як модель»
— У чому феномен «Лото-Забави»?
— Знаєте, людям треба чіплятися хоч за щось з мирного життя. Треба перемикатися, відволікатися, переживати не за вибухи, а за ту «кульку». Все переноситься на іншу реальність, у якій задіяні самі глядачі. Тому і зйомок багато і театри відродилися.
— Війна сильно змінила вас?
— Вона мене «розчохлила», як цибулинку роздягла. Я стала більш чеснішою до себе, призналася у своїх неідеальностях, що маю право на помилки, що мені може бути страшно.
— А до цього?
— Таке враження, що я все це ховала. Намагалася, щоб ніхто не побачив мою неідеальність. А зараз я вибачаю собі свої неправильності. Часто мене накриває відчуття провини, але я дозволяю собі бути такою, яка є. Не «полірувати» себе до ідіотизму. Такою показовою була для мене роль Єлизавети у виставі «Марія Стюарт» Івана Уривського. До цього я вже майже не грала на великій сцені Франка. Думала, може, вже не мій час. І тут раптом Уривський мені запропонував роль. Я «рванула», схудла на 7 кілограмів. Грала у трусах і бюстгальтері — це для мене був сильний виклик — я підтягнулася, перестала зважати на свою неідеальність.
— Вам мріється зараз?
— Дуже важко. Зараз мене запрошують у Париж як модель — розумію, що прийшла мода на дорослих моделей. Я б мала радіти цьому, пишатись такою пропозицією. Але я уявляю поїздку — і мені це важко. Я знімалася за цей час недовго у Литві й на тиждень їздила до родичів у Канаду. У мене просто нема сили виїхати з України, не можу прийняти відпочинок.
З іншого боку, розумію, що треба все одно жити, радіти. Але всередині як порожнеча, немає на що спертися. Немає ресурсу. Тому я люблю «Кураж» — бо там я дихаю на повну. А в решті — немає опори, немає чому радіти… Хоча от ми з братом, який живе в Одесі, вперше за 47 років разом вітали батька у нашій старій квартирі. Була вся родина, діти вітали онлайн. Оце і є моє щастя…