27 лютого росіяни на бронетехніці прорвалися в місто Буча під Києвом. За кілька днів його окупували.

Загарбники утримували місто понад місяць. Після чого були змушені тікати під натиском Збройних сил України. Остаточно ЗСУ зайняли населений пункт 1 квітня. Відтоді місто почали розміновувати й виявляти там страшні знахідки – могили із закатованими росіянами людьми й містян, яких окупанти убивали просто у дворах чи навіть посеред вулиць.

У Бучі загинули 461 людина і ще 1137 тіл виявили в населених пунктах біля міста, за офіційними даними Міністерства внутрішніх справ на 7 червня. У багатьох загиблих були кульові поранення та зв’язані за спиною руки. У значної частини тіл експерти виявили сліди катувань і побиттів.

Інформація про звірства в Бучі миттєво «розлетілася» світом. Міжнародні медіа почали називати терор «Бучанською різаниною», «Геноцидом у Бучі», збирали докази й відео, що підтверджували вину росіян. Звірства окупантів були засуджені країнами Євросоюзу та США. Натомість у Росії цинічно заявили, що бучанська трагедія була інсценована західними спецслужбами.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в місті, щоб побачити, як воно повертається до життя за 3,5 місяця після звільнення від російських загарбників. А також побувала в модульному містечку, де помешкання отримали люди, які втратили квартири й будинки внаслідок агресії РФ.

ГНІТЮЧА АТМОСФЕРА

Вул. Вокзальна – одна з найпостраждаліших у Бучі. Більшість приватних будинків тут одноповерхові й практично кожний – пошкоджений або знищений унаслідок російських обстрілів.

З обох боків дороги стоять згорілі вщент хати. З-за прочинених залізних воріт однієї з них видніється іржавий корпус спаленого легковика. Понівечена машина ніби притулилася до обвуглених стін будинку й застигла в очікуванні господарів, які навряд чи вже повернуться до нього.

За рогом над іншим потрощеним будинком майорить невеликий український прапор. У дворах поруч, між купами цегли, квітнуть рожеві й малинові троянди, а біля деяких парканів ростуть соняшники, над якими літають бджоли. І ніби нагадують місцевим, що попри всі жахіття – життя має опцію завжди повертатися.

Сусідня вул. Яблунська значно жвавіша, хоча тут росіяни тримали лінію оборони й залишили після себе до 40 тіл місцевих жителів. Люди роз’їжджають на велосипедах. Дехто спішить до супермаркету по продукти. Інші ж торгують біля нього стиглими ягодами. Як-от літня жінка в тонкій футболці й з плетеним кошиком під ногами. У ньому – малина за 30 грн за півлітрову банку, листя салату, цибуля, огірки. Попри такий асортимент покупців обмаль.

 

– Не знімайте мене. Ідіть балакати на ринок, – різко відповідає продавчиня на прохання поговорити. Опускає голову.

Дорога до базару пролягає повз сучасні багатоповерхові будинки з подекуди розбитими під’їздами й прошитими кулями машинами під вікнами перших поверхів. Мешканці висоток гуртом ремонтують під’їзди й навіть жартують між собою. Проте на нас, незнайомців, дивляться з пересторогою і не виявляють особливого бажання щось розповідати.

Попри те, що після звільнення Бучі минуло вже 3,5 місяці, атмосфера в місті гнітюча. «Сірого» антуражу особливо додають подекуди «порвані» лінії електропередач, пощерблені уламками й пошкоджені російськими танками дороги й тротуари. Однак є в місті й «світлі плями» – чистота й маса зелені навколо. Плодові дерева пишно розпустилися практично під кожним будинком, трава всюди акуратно скошена, а кущі підстрижені. Охайністю приваблюють і міські парки, де, щоправда, майже нікого немає. Хоча раніше саме в цих локаціях кипіло життя, згадують бучанці.

ЦІНИ НЕ РАДУЮТЬ

Нинішніми «центрами активності» в Бучі є два продуктових ринки біля залізничного вокзалу. Міський базар працює щодня з 8:00 до 16:00. Там продають переважно сезонні овочі, фрукти та ягоди. За кілограм буряку правлять 50 грн, помідорів і молодої картоплі – 60 і 25 грн відповідно. Чи не найдорожче з овочів тут беруть за баклажани – 85 грн/кг. М’ясо й набіл трапляються рідше.

Працюють на ринку не тільки місцеві жителі, а й люди із сусідніх сіл. Після російської агресії торгівля городиною – чи не єдиний спосіб заробити в невеликих населених пунктах України.

– Може вам картопельки дати? Послєдня осталась, – звертається до нас продавчиня Ольга Кравець. З чоловіком живуть у сусідньому селі Луб’янка, але їздять торгувати в Бучу останні 30 років. – Немає зараз народу на базарі, люди повиїжджали. Во-вторих, люди то хочуть брати, але в попередні роки платили за картоплю 10 гривень, а зараз вона по 30. Разниця є…Раніше можна було десять ящиків картоплі продать за день, то зараз ящик-півтора. Добре ідуть ягоди, бо война навчила, що як дома є якийсь компот – це харашо.

Кравці не виїжджали з Бучанського району навіть тоді, коли тут були сильні обстріли й точилися жорстокі бої. Не хотіли залишати худобу без нагляду, кажуть.

 

З коробкою в руках тротуаром швидко йде чоловік у шортах. У вухах стирчать навушники. 40-річний Павло Синиця не так давно повернувся в Бучу з родиною.

– Я виїжджав 11 березня. Тоді їхали сусід за сусідом, – говорить російською. – Думали, що це просто страшний сон, який має ось-ось закінчитися. Я до останнього не міг усього усвідомити. Потім уже зрозумів, що треба якось уберегти своїх родичів.

Життя в місті після окупації змінилося на гірше, каже Павло. Однак і після звільнення Бучі багато містян сюди вже не хочуть повертатися.

– Все развалено, око не радіє. Наче вдома і забув, що є війна, а вийшов – там щось згоріло, там розбите, парканів немає… У мене трохи шифер злетів, росіяни взломали двері. Вкрали техніку — ноутбуки, планшети, мобільні телефони. Коли приїхав, то все було перевернуте повністю, сейф вирвали зі стіни…Не радують і ціни у магазинах. Сьогодні одна вартість, а завтра приходиш – вже на гривню-дві підняли.

Чоловік зізнається, що й сам не надто хотів одразу повертатися в місто, коли дізнався про його звільнення.

– По телефону розповідали мені, що багатьох друзів тут убили, розстріляли. Вони тижнями лежали на вулиці. Було моторошно сюди їхати. Розумів, що фізично цього не зможу пережити. Приїхали, коли трупи вже прибрали з вулиць. Знаю, що двох у підвалі знайшли. Їх розстріляли там, де ховалися, – додає чоловік. – Хочеться, щоб Буча знову стала маленьким селом, де ми всі знаємо одне одного і поважаємо.

ПРОПАВ ТОВАР

Углибині ринку частішають ятки з м’ясом, салом, крупами, кавою, чаєм і різними солодощами. Рис продають за 60 грн/кг, трилітровий бутель олії обійдеться у 350 грн. Найдорожча серед круп гречка – 110 грн/кг.

Стомлено схилилася на прилавок молода жінка. У холодильнику перед нею лежить курятина й свинина. Гомілки коштують 69 грн/кг, свиняче стегно — 135 грн, ребра — 130 грн.

Ольга не покидала Бучу під час окупації. Від обстрілів ховалася в підвалі з чотирма дітьми. З продуктами в той час допомагали знайомі й сусіди. Ходили одне до одного через дірки, пробиті в парканах між дворами. Бо виходити на вулиці й рушати до сусідів було вкрай небезпечно, згадує Скуратовська.

– Я була на вулиці Гайдамацькій. Страшно було. Вони (росіяни. – Gazeta.ua) стояли у нас по вулиці і стріляли в другу сторону, – згадує продавчиня. – У подружки танки були під домом. А вже 28 числа (березня. – Gazeta.ua) вони пішли і настала гробова тишина. У нас на той момент сусідка одна осталась, людей інших не було. Росіяни вивозили трупи на кучу недалеко від нас… Не думали, що буде так. Я в Бучі залишилась 24 лютого, бо у мене товару багато було. І пропало тисяч на 400 точно. Частину м’яса росіяни забрали собі. Решту, мабуть, повикидали.

ДЯКУЮ ЗСУ

Два модульних містечка для тих, хто втратив житло, у Бучі відкрили наприкінці червня. Розраховані на 700 людей. Живуть переважно жінки з дітьми.

До містечка біля школи №3 можна пішки дійти від залізничного вокзалу. Дорогою привертає увагу величезна новенька вивіска: «Дякую ЗСУ! За звільнену Бучу». Неподалік від неї – посічені уламками й кулями дерев’яні паркани.

Тимчасове житло для постраждалих містян встановили на задньому дворі школи. Найбільше будиночків встановили на стадіоні. Однак вони поки не заселені. Попри це над ними майорять український і польський стяги, а периметром ростуть саджанці клену та інших рослин.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зірки «Спіймати Кайдаша», «Кріпосної» і «Сватів» зібрали киян на тренування у парку: фото, відео

Перед входом у містечко встановлений яскравий дитячий майданчик з гойдалками й крутими гірками. Покататися на останніх сюди нерідко приходять і звичайні мешканці Бучі, які не проживають у модулях.

Під важкими білими дверима на сходах сидить молода дівчина в короткому халаті з леопардовим принтом. Пʼє каву й з кимось тихо розмовляє телефоном.

– Комендант у будинку, – каже привітно й заходить всередину, щоб її покликати.

Модульні будинки тут влаштовані, як кімнати в готелях – є один довгий коридор, по обидва боки якого й розташовані невеликі помешкання з номерами на дверях. Під деякими з них лежать килимки. У повітрі панує запах смажених пиріжків і варених сосисок.

З кухні виходить жінка у фартуху. Іде до кімнати №8 і з розмахом відчиняє двері.

– Артем, ну ти іздіваєшся? Чай вже захолов, вставай давай! – голосно сварить онука.

Зі своєї кімнати виходить комендантка – струнка жінка низького зросту в широких мʼяких штанах і плетеному кардигані. 49-річна Ольга Іщенко не місцева, приїхала до Бучі зі Словʼянська разом з невісткою та онуком. Зустрічає привітно, однак просить кілька хвилин, щоб переодягнутися.

– Нас пʼятеро людей, дві кімнати, – говорить російською Ольга й веде на задній двір, засаджений зеленим газоном. – Ми тут живемо одною сімʼєю. Всі люди одного віку практично, сімʼї дорослі, дітей маленьких усього двоє – хлопчик шести років та дівчинка двох з половиною.

У цьому будинку 22 кімнати, де можуть розміститися 88 людей – четверо у кожному номері. Вільних «квартир» залишилося три, додає комендантка.

– Я вибралася зі Словʼянська ще 8 квітня, – переходить Ольга на українську. – Переїхали до Полтави, там дуже гарні люди попалися, жили в їхній квартирі. Потім вирішили, що «пора і честь знать» і поїхали у Ворзель до моєї сестри в однокімнатну квартиру. Там стали оформляти справки внутрішньо переміщених осіб і мені в той момент запропонували роботу комендантом разом із проживанням. Не відмовилась, бо це було спасінням.

Чоловік і син Ольги нині захищають Україну від російських окупантів.

– Тут люди зі страшними історіями, – комендантка проводить екскурсію по домі. – Вони бачили, як знущались з людей. Як сусідку ґвалтували тиждень, поки не вмерла. А ти у цей час не можеш нічого проти зброї зробити…

Для жителів цього модульного будинку встановили чотири пральні машини. Вивішувати речі можна на сушарки, які є в кожній кімнаті.

– Коли ж ми сюди тільки приїхали, то нічого не було. Тільки кроваті, подушки, пледи, постіль. Люди почали все зносити – одяг, посуд. За тиждень усе з’явилося, – пояснює Іщенко.

ЧИСТОТА Й ПОРЯДОК

Усередині будинку два туалети – чоловічий і жіночий. Навпроти кабінок над раковинами висять дзеркала й облаштовані душові, що затуляються шторами. На гачках – рушники. Відчутний густий запах освіжувача із цитрусовим ароматом. Тут вельми чисто.

Ольга Іщенко проводить у дитячу кімнату. Вона доволі простора, під стінами стоять коробки з горами дитячих іграшок, а полиці заставлені книжками й настільними іграми. У кутку привертає увагу вігвам – діти люблять проводити час у наметі найбільше, зізнається комендантка.

Кімнати тут мають невелику площу. Однак у кожній вміщуються двоярусні ліжка, стіл зі стільцями, дерев’яні шафи біля вікон. Останні прикриті жалюзі, що встановлені ззовні. Кондиціонерів у номерах немає. Тож у спекотні дні в таких квартирах душно, зізнаються люди.

А от кухня в модульному будинку велика. Там стоять довгі столи з лавками, які застелені ковдрами, є кілька холодильників, морозильна камера, газові плити. На столах – мікрохвильовки й мультиварка. Мешканці готують їжу самостійно – продукти беруть у волонтерів або купують у магазинах.

– Жалко, що ви не були у нас вчора, у нас був день варення, – каже жінка у фартуху біля газової плити й перевертає рибу на сковорідці. – Ми цілий день варили варення, джеми. Я вишневе, Валентина Іванівна – абрикосове. Бо ми ж тут і зимою будемо. А чай з варенням – перше діло, коли холодно.

– У нас немає витяжки в кухні, вона тут не була задумана, – каже Іщенко. – Взимку тут буде грибок, бо підуть перепади температури. У кожному будиночку така сама ситуація, а дівчата ж готують кожен день.

У будинках можна жити з тваринами.

– Мені тут подобається. Ми – сімʼя! Але найбільше не вистачає моїх хлопців, – журиться Ольга Іщенко й починає плакати. – Прошу, щоб написали мені хоч смайлик.

Прибирають люди кожен у своїй кімнаті. У загальних же приміщеннях наводить чистоту одна людина, якій платять за роботу. Важливі побутові питання вирішують на загальних нарадах.

Інтернет до містечка ще не провели, однак обіцяють підключити найближчим часом.

– Так накриває буває, що хтозна як ридаєм, – розповідає 68-річна Валентина Карасьова. Жінка працює в школі №3 вчителькою української мови й літератури, одна з перших заселилася в містечко. – Але треба жити, хочемо собі затишок зробити. У нас тут підібрався колектив однодумців. Приготували – одне одного пригостили.

Валентина Миколаївна до повномасштабної війни жила в сусідньому Гостомелі й чула перші вибухи, адже з її вікон видно аеропорт.

– Дуже близько було. Наш пʼятиповерховий будинок повністю знищений. Ми об одинадцятій годині вже встигли звідти виїхати на своїй машині. Стояли в черзі на заправку, а тоді піднімаємо голови – над нами вертольоти ворожі, та ще так низько летять! На аеропорт.

Родина Карасьової виїхала спершу в Ніжиловичі, що над Житомирською трасою. Хотіли сховатися від небезпеки, однак бойові дії застали їх і там.

– Два тижні сиділи без звʼязку, без світла, без хліба. Сусіди приносили їжу. Були в такій хатці, що після війни побудована. Вибух і все труситься! Потім був коридор на Житомирку (Житомирську трасу. – Gazeta.ua). У Рожищах (місто на Волині. – Gazeta.ua) нас люди прийняли.

Наприкінці квітня Валентина Миколаївна повернулася додому, а згодом отримала кімнату в модульному містечку в Бучі.

– У Гостомель їздила всього кілька разів. Коли вперше була, то побачила, як каміння лежить на нашому палісаднику. На тому камінні, як на кладовищі, ридала хтозна скільки, – веде далі Валентина. – Збереглися східці до квартири. Відкрила залізні двері, які не вигоріли, а на місці помешкання просто яма… Навіть ступити не можна. Ракета все випалила.

Жінка найбільше жаліє, що не змогла вберегти сімейні фотографії. Світлини кількох поколінь родини зберігала у квартирі.

– 15 вересня онуку подарували компʼютер наворочений на день народження. Теж згорів. Стос фотографій – ще мої шкільні, чорно-білі. І бібліотека у мене булла, – згадує. – Ця війна дуже змінила людей. Ніхто зараз не проходить повз чужого горя, навіть діти хочуть допомогти.

Учителька з жахом згадує окупацію та історії батьків про те, як вони збирали руки й ноги загиблих від вибухів людей.
– Застрелили сина директора тринадцятої школи. Він вийшов собаку вигуляти. Стояв між гаражами і його застрелили, – говорить Валентина.

Найбільше бажаю зараз, щоб всі наші захисники повернулися живими, каже.

– Хочу, щоб майбутнє просто завтра настало. Щоб хтось сказав: «Війна закінчилася» — і всі повернулись додому. Хай не лізуть на нашу землю, ми їх сюди не кликали. Нацики – це ви (росіяни. – Gazeta.ua), – говорить наостанок. – Я товаришую із завгоспом нашої школи, вона розказувала, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) тут залишили після себе у підвалі, де ховалися. Вісім тачок дівчата вивезли, коли прибирали. Це хіба люди?

ВІДКИНУТІ НА 30 РОКІВ

До містечка швидко прямує заступниця бучанського міського голови Михайлина Скорик-Шкарівська, одягнена у сині вузькі джинси, сіру кофту й білі кеди.

– Виїхала з Бучі 3 березня. Вранці була ще на роботі, а після обіду вже зайшли росіяни на танках, – говорить Михайлина. – Мені не можна було залишатися в окупації. Росіяни не приховували, що прийшли з чорними списками. Більшість моїх колег залишилися, бо багато людей перебували в місті. Міський голова був в окупації, переховувався.

Після звільнення Бучі заступниця мера повернулася. Побачила порожнє місто без людей, дітей і без звʼязку, згадує.

– Було свято, коли поїхала перша електричка, відчинився перший ресторан, запрацювали супермаркети. Зараз все виглядає, як зазвичай. Але насправді це місто з великою трагедією. Всі, хто залишався, памʼятають, де лежали які тіла.

У Бучі й Бучанській громаді понад 3 тис. будівель зазнало пошкоджень різної тяжкості. До міськради вже звернулися 770 родин, які втратили житло. Їхні квартири не можна відбудувати швидко.

– Ми сконцентрували всі зусилля влади, волонтерів, гуманітарних місій, приватних фондів і бізнесменів на тому, щоб відремонтувати те житло, яке швидко ремонтується. Десь дві тисячі обʼєктів можна відремонтувати за місяць-три, якщо будуть фінансові ресурси, матеріали та достатня кількість людей.

Після деокупації Буча активно почала повертатися до життя у квітні-травні, додає заступниця мера.

– Міська влада за підтримки обласної та центральної влади й взагалі допомоги зі всієї України підняла інфраструктуру. Зараз місто на сто відсотків підключене до газу, відновлене електропостачання, водопостачання. Окрім проблемних ділянок, де дуже значні пошкодження.

Уже зараз місто готується до опалювального сезону. 24 котельні зазнали пошкоджень, з них 13 потребують ремонту механізмів всередині.

– У пріоритеті у нас освітні заклади. Щоб підготуватися до 1 вересня, працюємо з донорами. Наприклад, третя школа сильно розграбована всередині, постріляні компʼютери і дуже багато понищеного майна, – додає Михайлина Скорик-Шкарівська. – Другий напрямок роботи – це укриття. Щоб діти повернулись до навчання, школи мають бути безпечними.

Прямі й непрямі втрати від російської окупації для Бучанської громади становлять $449 млн.

– Це надто велика сума, якщо врахувати, що наш бюджет в рік був мільярд гривень, – розповідає Скорик-Шкарівська. – Міський голова каже, що Буча відкинута на 30 років назад інфраструктурно.

55тис. людей жили в Бучі до повномасштабної російської агресії. Під час окупації в місті лишалося понад 3,7 тис. осіб. Нині ж у Бучу повернулися понад половина мешканців, говорить заступниця міського голови Михайлина Скорик-Шкарівська.