3 червня (22 травня) 1871 року у Києві розпочалося будівництво водопроводу. Кому він належав та чоло влада міста обрала проєкт Аманда Струве? Як по воді можна було визначити рівень доходу киянина? І що за тарифи діяли у дореволюційному Києві та якої якості була вода?
Джерельна вода для святих отців
Як недивно, але історія водопостачання в Києві почалася з церкви, при чому з католицької. Ще в 1233 році Яцек Одровонж (святий Гіацинт) – місіонер католицької віри, заснував домініканський монастир. Діяльність католицької церкви в Києві сприймалася неоднозначно, але, тим не менш, продовжувалась тривалий час.
В ХVII столітті на Подолі (зараз на цьому місці знаходяться казарми Національної гвардії) було побудовано величний католицький костел в готичному стилі і конвент (монастир). Серед інших вишуканих архітектурних рішень, монастир мав і власний водопровід — джерельна вода транспортувалася до монастиря з київських гір.
Трохи згодом, у 1636 році, водопровід схожої конструкції з’явився у Братському монастирі, який також знаходився на Подолі (був зруйнований у 1935 році).
Живлення Арсеналу
Кияни купували воду за 40-75 копійок за бочку, в той час, як водопровід уже працював, але виключно у стратегічних — воєнних цілях.
У 1803 році завершилося будівництво арсеналу у Старій Печерській фортеці. Де-факто арсенал виконував і складську функцію (в ньому зберігалася зброя), і виробничу — було організовано виробництво артилерійських знарядь і гарматних ядер.
Верстати для виробництва зброї працювали на пару, а тому залежали від постійного постачання води. Тож для роботи майстерень було спочатку побудовано п’ять криниць глибиною 12 метрів і діаметром 2 метри, облаштовані криниці були й насосом, який працював на пару.
Загальний об’єм постачання води становив всього 11 кубометрів води на годину, а виробництво потребувало 24 кубічних метрів.
Тож працювали майстерні у доволі “розслабленому” графіку — всього 2-3 дні на тиждень.
Вирішувати проблему недопостачання спочатку спробували за рахунок нової криниці, але виявилося, що вода з неї наносить шкоду трубам. І тоді, в 1855 році, вирішили будувати водогін.
На той момент він являв собою парову машину, яка приводила в дію чотири насоси, що стояли на берегу Дніпра.
Довжина труб водогону складала 1350 метрів, а об’єм постачання води складав 58 кубометрів води на 12 годин. Будівництво водогону обійшлося в 20 тисяч рублів.
Цікаво, що користувалася водою з цього водогону і Києво-Печерська Лавра, більше того — монахи навіть платили так звану абонентську плату.
Вода, як символ статусу
В 1870-х населення Києва становило приблизно 120 тисяч, і всім потрібна була вода. Певною мірою, можна сказати, що вода стала своєрідним символом соціального статусу. По тому, яку воду використовує киянин можна була сказати, який рівень доходів він має.
Заможні жителі міста віддавали перевагу воді з річки Брусилівка. Кияни з середнім рівнем достатку вимушені були купувати дніпровську воду за 75 копійок за бочку. А решта — використовували воду з ґрунтових криниць.
Окремо варто сказати, що у Києві не було й каналізації (її будівництво розпочалося лише у 1894 році). Тож серед киян були ще й золотарі — люди, які займалися малоприємною професією. Вони забирали нечистоти з вигрібних ям і бочками відвозили. А назва професії — «золотар» пов’язана з тим, що тривалий час вночі просто на вулиці жителі міста виливали нечистоти і називали їх «нічним золотом».
Воду киянам!
Рішення щодо будівництва водопроводу в Києві прийняли в 1870 році, розглядали різних інженерів з Австрії та США, але віддали перевагу російському інженерові Аманду Струве. І не через лояльність «до своїх», справа в тому, що Струве запропонував київській владі вигідні умови. Водопровід на 50 років передавався Струве у концесію (тимчасове володіння), а по завершенню терміну концесії — переходив у власність міста. З моменту укладання угоди Струве став монополістом і мав виключне право на будівництво системи водопостачання і системи газового освітлення вулиць в Києві.
Менше, ніж через рік після початку будівництва, була завершена перша черга водопроводу — 24 кілометри. Система складалася з 2-х наносних станцій та 3-х водонапірних веж.
Перша насосна станція знаходилася неподалік від Колони Магдебурзького права, а друга — біля Володимирського спуску. До речі, згодом другу, так звану «верхню», напірну станцію облаштували фільтрами та відстійними басейнами.
Дві водонапірні вежі (по 20 метрів заввишки) побудували у Царському парку, а третю (24 метри заввишки) — на Володимирській гірці.
До населення вода постачалася через систему розподільчих кранів, хоча були й такі будинки у які відразу підключили до водопостачання, на 1872 рік таких було 83. У перші роки існування водопроводу його послугами користувалися лише 30% киян.
Вічні питання: тарифи та ярість
Тарифи на воду міська влада встановила диференційовані. Більшість користувачів, які використовували воду з водопроводу повинні були сплачувати по 22,5 копійки за 100 відер. А от водовози мали інший тариф: бочка ємністю в 20-25 відер обходилася в суму від 1 рубля до 1 рубля 25 копійок, а бочка ємністю в 40-50 відер вартувала від 4,5 рублів до 5 рублів. Для порівняння можна навести такі ціни: кілограм муки вартував майже 9 копійок, десяток яєць — 20-25 копійок.
Цікаво, що власникам будинків, які мали адресне постачання води, було суворо заборонено перепродавати воду, під загрозою судового позову.
Торгували водою щоденно, без вихідних та свят: зимою та осінню з 7 ранку і до 18:00, а літом та весною з 6 ранку і аж до 20:00.
Якщо обслуговування та тарифи можна було б назвати прийнятними, то якість води все ж залишалась тривалий час не досить гарною. Вважається, що фільтри не справлялися з очищенням води і пропускали навіть п’явок, більше того воду вживати було шкідливо для здоров’я.
І все ж поява в Києві водопроводу вплинула позитивно на місто, окрім комфорту та розвитку інфраструктури, водопровід подарував Києву ще й два перші фонтани. Один було побудовано на Царській (сьогодні Європейській) площі; другий — на Хрещатицькій площі (сьогодні Майдан Незалежності).