Володимир Кравчук – український актор, який став на захист країни з перших днів повномасштабного вторгнення. Учасник бойових дій у складі 87-го батальйону 106-ї окремої бригади ТрО, кулеметник і воєнний кореспондент.
Ми поспілкувалися з актором напередодні прем’єри довгоочікуваної стрічки «Ти – космос», де він зіграв головну роль. В інтерв’ю OBOZ.UA Володимир Кравчук розповів про службу в ЗСУ, кулеметну спеціальність і найважчі моменти на фронті. А також – про життя після війни, сім’ю та моральні дилеми акторів, які грають бійців на екрані.
– Володимире, фільм «Ти – космос», де ви зіграли головну роль, ще до виходу в прокат зібрав купу захопливих відгуків тих, хто вже встиг його побачити. Зокрема, на Одеському кінофестивалі, де стрічка отримала гран-прі глядацького голосування. Пишуть, що це перший український фільм «зроблений із ретельністю та масштабом, яких наш кінематограф досі не бачив». Про що ця картина?
– Це історія про космічного далекобійника Андрія Мельника з Хмельницького, який возить ядерні відходи із Землі на супутник Юпітера. Якщо говорити про мої відчуття: це фільм про дуже давнє, майже архаїчне бажання бути людиною для іншої людини. Навіть тоді, коли це вже ніби й формально не потрібно. У стрічки довга історія виробництва – майже десять років. Я приєднався у 2021 році, коли пройшов кастинг на головну роль. З цього моменту для мене й почалася ця пригода. Більшу частину фільму ми відзняли ще до повномасштабного вторгнення. Залишалися два-три дні роботи, які мали знімати навесні 2022 року.
Але коли почалася велика війна, про фільм на якийсь час узагалі довелося забути – десь на пів року точно. А потім, коли ворога відкинули від Києва, з’явилися перші спроби все ж дозняти матеріал. Було якесь внутрішнє відчуття несправедливості, що ми зупинилися буквально за крок до фіналу. На той момент я вже перебував у війську. Продюсер картини домовився з моїм комбатом – мені дали відпустку. Це було неймовірно складно. Хто служив, той зрозуміє. Я навіть не вірив, що це станеться. Ми тоді стояли на Сумщині, майже біля кордону, й вирватися було непросто. Мабуть, допомогло й те, що продюсер фільму Володимир Яценко теж уже служив у ЗСУ, працював із розвідкою – можливо, завдяки цьому все зрушило.
Ми приїхали на знімальний майданчик, почали репетирувати сцени на стропах… І саме в цей день стався масований обстріл Києва та перший великий блекаут. Французька акторка, яка мала приїхати наступного дня, щоб зіграти зі мною, побачила новини й відмовилася, написала, що хоче жити. Це поставило нас у критичну ситуацію: у нас було під неї пошито скафандр, підлаштовано сцени – усе. Довелося терміново шукати іншу акторку. І тут просто неймовірна подяка Даші Плахтій. З початком вторгнення вона знайшла тимчасовий прихисток за кордоном, мешкала з донькою під Лондоном. Ми написали їй – і вже наступного дня виїхала до нас. Фактично вона допомогла врятувати фільм. Другого шансу дозняти вже не було: я повернувся б на позиції, і знову організувати мій виїзд було б нереально.
– Якими були ваші враження, коли ви побачили фільм?
– Уперше я побачив стрічку на Одеському кінофестивалі. Я реально тішився, бо сидів у залі разом із глядачами й проходив ці емоційні гойдалки з ними. Було класно сміятися разом із жартів мого героя, ситуацій. І так само разом із залом горювати. Це дуже круте відчуття, мені сподобалось. Я щиро сподіваюсь, що цей фільм пройме кожного, хто прийде його дивитися. Для мене цінність картини у тому, що тут показано геройський шлях людини, яка насправді не герой у класичному розумінні цього слова. Це звичайний хлопець – такий, як ваш сусід, кум, брат чи сват. Він не ідеальний, у нього немає суперсили чи якогось надлюдського дару. Але його недосконалість – це не вирок. Вона не заважає йому робити щось по-справжньому високе.
– Як для вас почалося повномасштабне вторгнення? Ви внутрішньо готувалися чи це стало несподіванкою?
– Напередодні я вже відчував, що назріває щось недобре. У мене навіть було куплено квитки для сім’ї на 25 лютого – хотів вивезти дружину з сином у Кам’янець-Подільський, я звідти родом. Шкодую, що не наполіг на тому, щоб вони виїхали раніше. Десь піддався умовлянням дружини: мовляв, давай ще почекаємо, подивимось. Тривожної валізки, в такому ідеальному її розумінні, у нас не було. Був рюкзак із документами, але тепер розумію – це не зовсім те. Вранці 24 лютого подзвонив своєму другу з театру, актору Андрію Ісаєнку. Він сказав, що вже йде по машину. Я попросив забрати дружину з малим. Він їх підібрав, але далі від околиць Києва вони майже не просунулися: затори були суцільні. Уже ввечері я їх знайшов, ми разом вирвалися до Кам’янця-Подільського, і там я вже долучився до ЗСУ.
– Півтора року ви служили у 87-му батальйоні 106-ї окремої бригади ТрО. Чому саме кулеметником?
– Так вийшло, що в кулеметному відділенні був незаповнений штат – і я потрапив туди. А вже з часом, у процесі роботи з цією зброєю, реально в неї закохався. Мені подобається все, що з нею пов’язане, подобаються люди, які з нею працюють. Нині я служу воєнним кореспондентом на каналі «Армія ТБ», й у своїх відеороботах (ми виїжджаємо на кілька місяців у ротації на схід, буваємо на передових) намагаюся порушувати тему кулеметників, культуру кулеметництва, об’єднувати цих людей – щоб це була така собі гільдія. Це дуже цінний досвід і вельми потужна зброя, на якій інколи тримається робота всього відділення. Тому, як на мене, цю професію варто окремо виділяти й навіть трохи романтизувати.
Мені просто дуже подобається вогнева міць кулемета. Це справді дуже переконливий аргумент для будь-якого відділення. Бо коли ти йдеш лише з легким стрілецьким озброєнням – це одна історія. Але коли у вас є кулемет – це вже інший рівень. Ти можеш добряче попсувати ворогу нерви: змусити його тримати голову пригнутою, не висовуватися. У кулемета більший боєкомплект, він потужніший, б’є далі, пробиває броню. Це набагато серйозніша зброя. Мій перший кулемет був ще радянський, із тим знаменитим «бліном». Це фактично зброя часів Другої світової, зовсім не сексі (усміхається). А вже потім у нас з’явилися інші модернізовані, дуже продумані варіанти. От із ними було набагато цікавіше воювати.
– Розкажіть, будь ласка, що було найважче в той період, коли ви вже стали військовим, коли опинилися на передовій.
– Перший час майже нікому не казав, що я актор. Не хотілося якихось поблажок чи окремого ставлення. Щоб не було розмов: мовляв, певно, не копає окопи, не ходить у наряди. Та й десь усередині я тоді думав, що, можливо, уже ніколи не повернусь до професії. Це був початок повномасштабної війни, і ніхто не розумів, наскільки ми зможемо втриматися, чи взагалі доживемо до якогось фіналу. Про що думав, перебуваючи на нулі? Напевно, думки приходили вже потім. У ті моменти ти максимально сконцентрований на тому, що відбувається, а осмислювати все починаєш уже після того, як виходиш із зони бойових дій.
Найважче було навіть не навантаження – з цим справляєшся. Найважче було те, що довго не бачиш родину. Мій син ріс без мене весь той час, поки я був у бойовому підрозділі. Він дуже сумував, постійно запитував, плакав. Коли я пішов у військо, син говорив лише чотири слова – йому було два роки. Найважче було знаходити слова, щоб його заспокоїти, пояснити хоч щось. Уперше після моєї мобілізації ми побачилися десь через сім місяців – якраз під час дозйомок «Ти – космос». Я весь цей час дуже намагався зробити так, щоб він мене не забував. Дружина казала, які казки він зараз слухає, і я записував йому відео, де читаю їх. Ці записи збереглися.
– Як війна вас змінила?
– Війна справді радикалізувала мене в питаннях українськості – мови, ідентичності. Деякі речі стали набагато контрастнішими. Не можу сказати, що світ поділився для мене на чорне й біле, але певні позиції точно змінилися. Раніше я вважав, що лагідна українізація – це правильний шлях. Але повномасштабне вторгнення показало, що це хибно. Наша надмірна толерантність часто грає на руку ворогу, дає йому простір для реалізації своїх планів. Тож так, я став різкішим у цих питаннях – мабуть, це природна реакція на те, що ми всі переживаємо.
– Хто прийшов служити разом із вами? Яких професій були ці люди?
– Абсолютно різних – будівельники, охоронці, айтівці, навіть депутати міської ради. Були хлопці, які повернулися з-за кордону спеціально, щоб воювати за Україну – зараз це може звучати нереально. Вони могли залишитись у безпеці, чекати кращих часів, багато хто з них не мав військової спеціальності. Просто молоді хлопці, інколи вже народжені там, за кордоном, або які виїхали туди ще дітьми. Один із героїв мого репортажу для «Армія ТБ» – боєць президентської бригади, йому було 18 чи 19 років. Він сказав батькам, що їде в Польщу, а сам пішов на фронт. Люди були дуже різні. І найбільше вражає те, що це просто звичайні українці, не якісь там супермени. Ваші сусіди, друзі, колеги – які взяли зброю і повністю змінили своє життя, бо відчули, що так треба.
– Чи були у вас кінороботи після початку повномасштабного вторгнення?
– Так, уже після того, як мене перевели з піхотного батальйону до Міністерства оборони, зі мною трапився цікавий проєкт – короткий метр «Життя починається» за книгою Паші Білянського. Він теж військовий: воював, штурмував, проходив дуже важкі бої. Паша написав книжку «Битись не можна відступити» – про свій шлях. Фільм зараз також отримує нагороди на фестивалях.
У цій роботі я граю, власне, його самого. Це історія про військового, який повертається з бойової служби – там, де щодня ти фактично відбиваєш у долі право вижити у штурмах і піхотних боях, – і раптом поринаєш у мирне життя. І ніби ти вже вдома, у своїй квартирі, але розумом повернутися до себе колишнього не можеш. Ти не можеш прийняти те, що пережив, і не можеш одразу повернутися до себе колишнього.
– У вас були моменти, коли мирне життя вас тригерило, коли поверталися з війни?
– Ні, я нормально ставлюся до мирного життя. Тригерять хіба якісь надто гедоністичні речі, які здаються абсолютно відірваними від реальності. А так – цілком нормально сприймаю, що люди ходять у кафе, ресторани, відпочивають. Ми не могли б стільки часу сидіти по домівках, не виходити. Але коли бачиш щось, що зовсім відрізняється від того, через що проходиш на передовій, – це засмучує.
– Нещодавно актор-воїн Даніїл Мірешкін різко розкритикував колегу Тараса Цимбалюка за те, що той одягнув шеврон «Азову» для ролі, хоча не має реального військового досвіду. На вашу думку, наскільки важливо для акторів мати такий досвід, коли вони грають бійців на екрані?
– Не знаю, чи правильно я зрозумів його допис. Мова про те, що Тарас одягнув форму «азовця» – а це передусім добровольці. Тут виникає конфлікт: людина не стала добровольцем, не пішла на це, але одягає форму, щоб зіграти того, хто пройшов війну. І зараз це питання дуже гостре, бо війна триває, і це зачіпає справжніх військових. Актору, наприклад, не обов’язково бути хірургом, щоб зіграти медика. Але тут є певна моральна дилема, внутрішнє питання совісті: людина, яка свідомо не пройшла цей шлях, грає того, хто зробив цей вибір.
Але думаю, що через років п’ять-десять після війни такі моменти забудуться. Важливо зараз знімати фільми про війну, прославляти наших воїнів і героїв. Бо якщо ми цього не робитимемо, це робитиме Росія і заповнюватиме ефіри перекрученими фактами. При цьому треба також брати до уваги факт, що наразі дуже складно витягти актора-військового з війська, щоб він знявся у фільмі.
– Актор-воїн Володимир Ращук розповідав, що отримував пропозиції зіграти у фільмах, де його запрошували нібито лише для того, щоб підсилити значущість картини – мовляв, у нас знімається військовий. Вам не надходили такі пропозиції?
– Ні, у мене таких пропозицій не було. Але хочу повернутися до попереднього питання. Тут справа не лише в акторах – погодилися вони грати військових чи ні. Це також питання продюсерів, кастинг-директорів і багатьох інших людей, які стоять за проєктом. Відповідальність лежить на всіх.
Мені дуже хотілося б, щоб у нашій індустрії приділяли час на підготовку актора до ролі військового: щоб він розумів цінність форми, яку одягає, вмів поводитися зі зброєю, провів роботу зі спілкування з військовими. Щоб це не залишалося лише на плечах актора, а стало частиною продюсерської підготовки. Щоб актор зіграв так, щоб інші військові та його колеги на фронті не відводили очей, дивлячись на його дії в кадрі. Якщо ж йому сьогодні вперше дають автомат у руки, а вже завтра зйомки – помилок буде дуже багато.
У контексті того ж Володимира Ращука, я чув, що його запрошували зніматися в останніх роботах не лише як актора. Однією з умов було те, що інші артисти, які грають бійців, пройдуть певну підготовку. Він допомагав організовувати її через своїх побратимів. І я вважаю, що це правильно – виділяти час і увагу на підготовку, щоб уникнути тих проблем, про які ми говорили раніше.
– Чи знайшли ви друзів на війні? Чи бачитеся, спілкуєтеся? В інтерв’ю актор Дмитро Сова розповідав, що йому навіть вдалося запросити побратимів на прем’єру одного зі своїх фільмів.
– Мої друзі – це люди з мого підрозділу. Якщо ти поряд із кимось переживаєш карколомні ситуації, хочеш цього чи ні, шукаєш дружбу чи ні – вона залишається з тобою назавжди. Я завжди підтримую відносини з тими товаришами, з якими пройшов багато всього. Чи бачимося ми часто? Ні, це непросто. Якщо в когось випадає відпустка, він насамперед хоче побачити рідних, зайнятися своїм здоров’ям – зробити зуби, пройти медогляд, підрихтувати спину. Я не думаю, що в цей момент хтось захоче витрачати дорогоцінний день на похід у кіно.
– Одна з ваших робіт після повномасштабного вторгнення – роль у комедії «Батьківські збори». Що б ви відповіли скептикам, які скажуть, що розважальний контент зараз не на часі?
– Ніхто не каже, що зараз має бути лише історичний, патріотичний чи виховний контент. Розважальний теж потрібен, але він не має ігнорувати реальність. Він має висловлювати якусь позицію, давати сигнал глядачу. Ми повинні розуміти, що фільм знімається під час війни, і він про це мусить говорити. Так само і театральні вистави не повинні бути повністю відірваними від того, що відбувається навколо.
– Усім військовим дуже не подобається запитання: коли закінчиться війна. Але поділіться думками як людина, яка багато чого бачить зсередини: що далі?
– Все, що нам зараз потрібно, – тримати холодний розум і гаряче серце, продовжувати підтримувати військо всіма можливими способами. Але важливо пам’ятати, що такого великого ворога ми не можемо подолати лише силами Збройних сил. Це наша вітчизняна війна, і перемогти ми зможемо лише тоді, коли будемо разом.
Попри всі важкі події зараз, не можна опускати руки. Бо якщо ми, ті, хто прокидається в безпеці, п’є каву, володіє своїм часом, почнемо втомлюватися і зневірятися, то що мають робити хлопці, які там на фронті? Вони тримаються, і ми маємо робити те саме. Так, ми втомлюємося – це нормально, але зараз важливо гуртуватися і підтримувати одне одного заради того, щоб вижити.