«В Херсоні постійний день бабака: вибухи, вибухи, вибухи…» — керівник громадської організації «Місто сили» Євген Гілін

«В окупації ми багато чого робили такого, про що досі не можемо розповідати»

— Євгене, ви завжди підкреслюєте, що вважаєте Херсонщину найкращею землею Європи й України.

— Впевнений в цьому. В нас два моря, 1,7 мільйона гектарів чорноземів, найбільша в Європі пустеля, копалини, піски, нафта, сіль, рожеві озера, ліси, гори — все, що хочете. Це справді унікальна земля, і дуже б не хотілося, щоб ми її втратили через непрофесійність або відсутність належної уваги до неї.

У мене була можливість залишитися в Одесі, де закінчив юридичну академію, потім в Києві, де захищав кандидатську дисертацію. Однак я патріот рідного міста. Тому з 2011-го по 2022 рік ми створили чотири громадські організації і одну асоціацію, у тому числі «Місто сили», зробивши основний акцент роботи на молоді.

Представники нашої юридичної спільноти засновували й брали участь в різних соціальних проєктах — і щодо профорієнтації молоді, і щодо підтримки дитячих будинків, і щодо туристичного потенціалу Херсонщини, і щодо медіації.

Першим проєктом «Міста сили» був Power Day Forum, присвячений розвитку студентів і старшокласників. Бо ми побачили, що освіта не дає їм тих навичок і знань, які дорослий світ чекає від них. Вони виходять в доросле життя розгубленими. Ми провели тоді соціологічне опитування понад п’яти тисяч студентів. Наприклад, на питання «чи пов’язуєте ви своє майбутнє з Херсонщиною?» лише 17% респондентів відповіли «так». І це нас дуже стурбувало. Зараз, думаю, цей відсоток буде близький до нуля.

В рамках цього проєкту ми залучали відомих українців, які ділилися досвідом досягнення успіху. Наприклад, партнеркою була співачка Alyona Alyona. Основна ідея — показати дітям, що Україна взагалі й Херсонщина зокрема — це місце відкритих надзвичайних можливостей. Але це все було ще до трагічних подій.

— Багато дітей мешкає зараз в області?

— Залишилося близько п’яти тисяч дітей віком до 18 років. Якби в їхніх батьків була можливість виїхати, зрозуміло, що виїхали б усі. Бо поки що немає і не проглядається тут якоїсь перспективи, не видно, що попереду є якесь світло. Люди просто тримаються. Лише такі дорослі, як я, й такі бізнеси і громадські організації, як наша, свідомо ототожнюють своє майбутнє з Херсоном, вірять в Херсон і продовжують працювати тут.

Коли ми створили цей проєкт, нашими однодумцями стали юристи, адвокати, нотаріуси, громадські діячі. Наприклад, одна з засновниць — досить відома громадська діячка Марічка Мороз. Вона зараз є керівницею фундації «Ukrainian Witness». Її артінсталяції популярні в Україні й поза її межами.

Щодо назви організації, це колективна ідея.

— Виявилося, що назва прямо в десятку. Херсон дійсно місто сили.

— Так. Земляки це доводять щодня.

— Тепер про ваші конкретні справи під час окупації. Перш за все про евакуацію людей.

— З березня по серпень 2022 року ми евакуювали з області понад десять тисяч осіб. Ніколи не забуду сльози на очах людей, коли вони дізнавалися, що можна виїхати не за три або п’ять тисяч доларів, бо багато хто почав на цьому заробляти, а безоплатних варіантів було небагато.

— А де ви брали гроші на це?

— На початку — за рахунок нашого бізнесу і нашої спільноти. Ми тоді не вміли працювати з міжнародними донорами й взагалі сподівалися, що от-от війна закінчиться. Це була наша стратегічна помилка.

— Ви особисто виїжджали?

— Я виїхав 25 лютого, бо треба було вивезти сім’ю. На заході України одразу пішов у військкомат. Ми з другом два дні простояли в черзі. Там мені сказали: «Людей вистачає. Ми тебе викличемо, коли буде потрібно». Потім з’ясувалося, що вони так зробили не тому, що в мене четверо дітей, а тому, що я офіцер. А в них на керівні посади були свої люди. Тобто це був суто прагматичний розрахунок, ніяк не пов’язаний з тим, що я багатодітний батько.

А в Херсоні тим часом одразу все позакривалося. Люди не могли купити медикаменти, продукти, дитяче харчування, овочі тощо, тобто базові речі. Тоді ми з колегами почали думати, як допомогти. Залучили майже увесь свій соціальний капітал: друзів, клієнтів та партнерів. Щось закуповували в них зі знижками, щось нам надавали просто так. Ми збирали це все на складах партнерів, а потім розвозили. Координували цю роботу з інших міст.

Кілька фур щедро роздали наліво-направо всім, хто просив, не верифікуючи й не перевіряючи. От є людина, є прохання — даємо. Однак дуже швидко зрозуміли, що треба вести списки, якось систематизувати інформацію, все фіксувати, робити фотозвіти.

А коли 1 березня окупували Херсон, виник великий запит на евакуацію.

— Цитую вас: «Я створив кілька бізнесів — і втратив їх із початком війни. Заснував громадські організації та проєкти — вижила лише «Місто сили». Що з вашим бізнесом?

— Наша юридична компанія втратила офіс — сучасний, великий, який знаходився в центральній частині Херсона. Він був двічі обстріляний. Тепер там просто руїни.

А бізнес ми вивезли. Зараз колеги-адвокати надають юридичну допомогу в Одесі, Миколаєві та Києві.

В юридичному бізнесі головне — це люди. Наша команда втратила 90% фахівців. Зараз працюють зовсім інші юристи. Можу сказати, що бізнес в нашому регіоні взагалі втрачений. Залишилися патріоти, які продовжують вірити в Херсонщину. По суті, це тепер дуже важливий волонтерський рух, тому що люди роблять бізнес собі у збиток. Тих, хто нам продає якісь речі за собівартість, теж вважаю волонтерами.

От ми зараз закуповуємо вогнегасники для мешканців приватних домогосподарств. Бо не завжди пожежники встигають доїхати. Так от, компанія продає ці вогнегасники просто по собівартості. Вони нічого на цьому не заробляють. І на такому класному русі зараз вся країна тримається…

— Як ваші активісти працювали під час окупації? Це ж колосальний ризик.

— Звісно. Насправді ми багато чого робили такого, про що досі не можемо розповідати. Перші колони ворожої військової техніки проходили через вулицю, де розташований наш офіс. Ми все бачили на камерах і передавали інформацію у відповідні служби.

В нас були обшуки: якісь персонажі в масках, зі зброєю перевіряли телефони, допитували хлопців та дівчат, чи не вкрали вони якусь гуманітарку, були якісь контрольні закупівлі, деякі приходили за допомогою, але намагалися з’ясувати, як ми працюємо. Ми всім нашім підготували документи на українській та російській мовах, що волонтерська діяльність захищена міжнародними конвенціями. Таким чином підстрахувалися цим формалізмом. І коли окупанти дивилися на папір, де було багато букв, як зараз кажуть, на фірмовий кольоровий бланк з печатками, у них до цього документа виникала якась примітивна середньовічна повага. Впевнений, що вони навіть не розуміли, що там написано.

Плюс в нас були окремі «чисті» телефони — жодної зайвої інформації. Ми знали, як діяти в тих чи інших ситуаціях. Тобто команда була дуже класно підготовлена. І цю бюрократичну й технічну частину забезпечували ми.

— Хтось потрапляв за ґрати?

— Ні, були затримання на кілька годин. Але у всіх була побудована легенда, всі її розказували в унісон.

Ми з області вивезли багато людей, яких шукали росіяни. А зворотним шляхом завозили допомогу. Десь 2−3 березня створили в Миколаєві перший волонтерський гуманітарний хаб, потім такий самий хаб організували в Кривому Розі, пізніше — в Запоріжжі.

— Яка кількість людей займалася цим?

— Якщо брати лише Херсон, тоді було понад 20 осіб. Це водії, волонтери, які роздавали допомогу, реєстрували це все й працювали безпосередньо з логістикою. Ще була велика кількість активістів, які нам допомагали. Майже в кожному дворі був «старший», який знав, що кому потрібно. Ми дуже допомагали селянам з лівого берега, коли ще був міст.

«Для всіх нас робота — це другорядне. Головне — вижити»

— Чим «Місто сили» займається зараз?

— У 2023 році ми зрозуміли, що наших ресурсів вже не вистачає, тому почали вибудовувати відносини з міжнародними донорами й спонсорами, які допомагають Україні. Ми отримали чудові партнерства з такими організаціями, як «Нова Україна», «Данська рада у справах біженців», «Lifting Hands International», «Німецьке товариство міжнародного співробітництва», та багатьма іншими. Нам було нескладно взаємодіяти, оскільки в нас вже була організована чітка система роботи — все абсолютно прозоро, ми зналися на документах, на договорах, на контрактах, на всіх юридичних, бюрократичних та бухгалтерських нюансах і забезпечили таку відкритість, якої вимагають донори.

Громадський сектор вже дванадцять років закриває різні прогалини, причому робить це відповідно до високих міжнародних стандартів — прозоро, відкрито й ефективно. Так само має це робити й держава. Але, на жаль, цього немає. Тому ми почали ще більше занурюватися в системну громадську діяльність.

Коли 6 червня 2023 року окупанти підірвали Каховську ГЕС, ми забезпечили розробку методики екологічного очищення території. Тому що побачили, як наші діячі почали відкачувати помпами на вулиці міста та в Дніпро десятки тисяч тонн рідкого бруду з мастилами, паливом, фекальними масами, залишками скотомогильників, які потрапили в Херсон з верхньої частини Дніпра. Це була просто тотальна кампанія. Ми її припинили. Після нашого втручання це все вже відкачували асенізаційні машини й зливали в комунальні очисні споруди. Таким чином було злито в очисні 50 тисяч тонн цього бруду і понад тисячу тон твердого сміття. Ми займалися розчищенням територій, будинків — та всього. Потім це переросло в проєкт швидкого відновлення інфраструктури.

Зараз наш пріоритет — ремонт житла, яке постраждало від обстрілів. Основний напрямок — це дахи. Роботи дуже багато, причому наші ремонтні бригади працюють в небезпечних зонах.

Можна було б цього не робити, якби люди евакуювалися з міста. Проте, на жаль, за нашими спостереженнями 80−90% тих, хто виїжджав, повернулися. І це попри те, що в Херсоні постійний день бабака: вибухи, вибухи, вибухи… Тим не менш станом на сьогодні в області продовжують мешкати 140 тисяч осіб. Одна з причин — вони не вірять, що їх хтось десь чекає, оскільки система реінтеграції в державі не побудована взагалі.

Зараз ми, надаючи ту чи іншу допомогу, пропонуємо всім евакуюватися. Причому не просто, щоб людина їхала аби куди, а щоб знала, яка громада її чекає, що буде з роботою, з освітою дітей, з медичними послугами, з забезпеченням базових потреб. Щоб дати не квиток на потяг, а реальну можливість реінтегруватися в новій громаді в нових умовах.

За ці майже чотири роки ми констатуємо, що міжнародний гуманітарний сектор щорічно витрачає шалені гроші на підтримку цивільного населення Херсонщини. Але ці виплати допомагають людині прожити два тижні, максимум місяць. Вона їх миттєво витрачає на комуналку, на борги, на продукти, на медицину. А потім знову починає шукати ресурси. Тобто ці мільярди гривень не надають людям стратегічної сталої підтримки на пів року, на рік. І це критично неправильно. Отут не завадило б державне регулювання ринку нерухомості для ВПО, якісь соціальні фінансові програми, особливо для сімей з дітьми та людей з особливими потребами тощо.

От виїжджає, наприклад, шкільна вчителька з донькою в Західну або Центральну Україну. І мало того, що громада не забезпечує їм побутових та соціальних умов, так вона ще й ментальні бар’єри створює замість того, щоб підтримати переляканих людей, які вимушено покинули дім і фактично втратили своє коріння: «Ви не тою мовою говорите, ви не так думаєте, ви не те робите». Утворюється велика прірва, маю на увазі упереджене ставлення та нерозуміння. І плюс відсутність будь-якої фінансової та соціальної допомоги. Громадські організації підтримують, і все. Можеш отримати коробку з продуктами та засобами гігієни та якийсь матрац. Тому людям там гірше, ніж під обстрілами в Херсоні. І ця жіночка з дитиною повертається назад.

Це реально надзвичайна проблема. Ми на всіх майданчиках акцентуємо, що не має такого бути, що в Україні досі існує статус ВПО. В нас настільки бідна держава, що не може собі дозволити організувати чітку й дієву систему реінтеграції?

— Мешканка Херсона в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповіла, що в місті буквально йде дронове полювання на людей.

— За три місяці осені сталося понад 20 тисяч дронових ударів по третині підконтрольної території області. Це абсолютно цілеспрямовані атаки, бо оператор завжди бачить, куди цей БПЛА летить.

Нещодавно був біля нашого офісу. Ми вийшли з машини й почули, як дрон дзижчить, але його було не видно. І люди, які йшли вулицею, миттєво розвіялися по якихось куточках, під дерева, під якісь укриття. От раз — і немає нікого. Всі діють просто на автоматі.

Це справжній тероризм. От ми завжди говоримо — знищення цивільної інфраструктури. А що за цим стоїть? Відсутність звичайних побутових потреб — води, тепла, світла й т.д. А люди ж іще хочуть вийти в парк погуляти, десь каву випити на терасі. А в нас немає такої можливості.

Тобто ти не можеш розслабитися ніде. В тебе сенсорка постійно налаштована на небезпеку. Кожну секунду ти скануєш простір — якісь виходи, приходи, звуки у повітрі. І цей стрес дуже сильно псує психіку. Знаєте, я порівнюю це з виживанням у джунглях, де тебе може гадюка вкусити, або якийсь отруйний павук, або тигр стрибнути. Таке саме життя в Херсоні. Ти за ці роки перетворився на дикуна. В результаті це призводить до того, що ми втрачаємо як нація та як держава найдорогоцінніший ресурс — людей. Ми їх фізично втрачаємо, безумовно, але й ментально теж. І не тільки через небезпеку, вимушений пошук ресурсів тощо, а й тому, що люди зневірені у справедливості.

А вона є такою самою цивілізаційною базовою потребою, як безпека. Тобто для нашого суспільства, яке знає, що таке сучасні сервіси, сучасні послуги, сучасний світ, справедливість є дуже важливим фактором. А з нею в нас все погано. Люди вважають, що життя до них несправедливе — мало того, що триває війна, нема роботи, не дай Боже втратили когось близьких або майно, так ще коли звертаються до державних установ — отримують несправедливі рішення. Відсутність справедливості так само тотально тисне на психіку людей, як і обстріли. В суді, поліції, прокуратурі, Пенсійному фонді, податковій — будь-де, куди люди приходять за справедливістю, її немає.

Треба віддати належне — суди, поліція, прокуратура та інші державні установи в Херсоні працюють. Але в таких умовах, які їхнім колегам з інших областей і не снилися. Обстріли судів, адміністрацій — щоденні, але наші судді отримують такі самі зарплати, як і в західній Україні. Тобто вони постійно змінюють локації, розглядають справи, приймають від громадян заяви в якихось підвалах. Однак ми можемо собі уявити якість цього сервісу. Бо для всіх нас робота — це другорядне. Головне — вижити.

Таким чином люди живуть між постійними базовими потребами і потребою у справедливості з боку державних органів. І от весь цей фон і зумовлює для них кризу майбутнього. Ніхто не планує щось навіть на місяць, про рік вже не говорю.

— Так у всіх українців зараз горизонт планування дуже короткий.

— В Одесі, наприклад, можна запланувати помити вікна до Великодня, поставити якийсь паркан біля будинку або зробити ремонт у квартирі. А в Херсоні зовсім інше життя. Якщо ти не отримуєш якісь гроші від роботодавця, то ти взагалі нічого не можеш. І планів в тебе немає.

— В Києві ждуни попіднімали голови. В Херсоні теж?

— Не бачимо й не чуємо їх ніде. Чому тут взагалі нема таких історій? Тому що всі пройшли через окупацію. Вони знають, що таке «русский мир». Їм він сто років не потрібний.

В нас в області відкрито досить багато кримінальних справ про колаборацію, це 111-та стаття Кримінального кодексу.

Однак це дуже тонка межа. Треба бути юристом, щоб в ній розбиратися. От бізнесмени працювали за російським законодавством, за російською податковою системою, щось охороняли, щось продавали. Їм оголошені підозри, хоча вони не відповідають міжнародним конвенціям (у Женевській конвенції 1948 року є певні визначення цих категорій), ратифікованим Україною. Тому що, якщо цивільна людина виконувала якісь цивільні функції й не підтримувала державу-агресора з військової та фінансової точки зору, це вимушене виживання в умовах окупації. Дуже багато справ, коли тих, хто працював в соціальному секторі — аптекарем, лікарем, пожежником, на кладовищі або сміттєзвалищі, притягають до відповідальності. Вони, на думку прокурорів і суддів, за замовченням вважаються тими, хто сприяв окупації, хоча виконували звичайні цивільні побутові функції. Колеги, які захищають таких людей, розповідають багато подібних історій.

І при цьому всьому ці люди ждунами себе не вважають. Вони залишилися в Херсоні й продовжували працювати, доки їм не оголосили підозри й не посадили в СІЗО або на підписку.

Коли я спілкуюся з киянами, одеситами, мешканцями інших обласних центрів, всі говорять, причому майже одними й тими ж словами, що «ми не знаємо, що було б в нас, якби тут була окупація». Деякі кажуть, що було б ще більше людей, які пішли на співпрацю з ворогом.

— Які картинки цієї фази війни будете пам’ятати все життя?

— Вийде дуже строкате полотно з купи яскравих пазлів.

Це вбивство мого друга, волонтера Антона Кушніра. Він 16 травня 2022 року вивозив людей з Херсону. Очолював колону, в якій їхали жінки та діти. Снайпер поцілив йому в голову.

Це розчарування в багатьох херсонцях, які пішли співпрацювати з російською владою. Це стосується, перш за все, деяких юристів та адвокатів. Це для мене був просто удар. І не всі досі покарані. Тому що домовилися, тому що щось порішали. Насправді, це жахлива історія.

Це розповідь нашого волонтера про те, як він побачив біля нашого штабу бомжа, який рився в смітнику. Ми тоді якраз розвантажували гуманітарку. Він взяв пакет з продуктами, підійшов до нього: «Ось тобі їжа. Не треба тут ритися». А той йому прямим текстом: «Пішов на…» — «Ти що, здурів? Я ж тобі по-доброму це пропоную». Однак цей «бомж» дістав з гаманця посвідчення співробітника ФСБ: «Есть вопросы?» Тобто ефесбешник косив під безхатька, ходив містом і винюхував, що й де відбувається.

Ще був такий епізод. Якось під час окупації мій заступник з «Міста сили» Олександр Сперчун їхав з нашим другом вірменом на імʼя Вадим на «Мазді» Олександра. Вадим сидів за кермом. Їх зупинили на блокпосту якісь якути або чукчі. Дивляться — пасажир слов’янин, а водій вірменин. І кажуть Вадиму: «Что, начальника везешь?» Тобто в них шаблон — якщо ти вірменин, то ти найнята людина, ти не можеш бути другом, кумом, побратимом слов’янина.

Історій про їхню тупість забагато. Вони навіть самі визнають, що тупі. Покійний Антон Кушнір був етнічним росіянином. Він понад 27 років жив в Україні, в нього четверо дітей, купа бізнесів. Він тричі подавав заяву про набуття громадянства й тричі йому відмовляли. А Антон принципово ніколи не платив хабарі. Ані лікарям, ані поліцейським — нікому. Він хотів працювати й жити виключно за законом.

В нього був російський паспорт і вид на проживання в Україні. До нього двічі приїжджали ефесбешники: «Ти ж крутий бізнесмен, працюй з нами». А він їм: «От подивіться, як я живу. В мене двоповерховий будинок. В мене дружина й четверо дітей. Навіщо ви сюди прийшли? Ви думаєте, що ми тут без вас не впораємося? Де ви бачите, щоб мене хтось зневажав і попирав? Ви серйозно хочете сказати, що прийшли нас захищати від чогось? Та йдіть на х… р звідси. Ви нам тут не потрібні». А вони ж з ним спілкувалися, як зі своїм. Врешті-решт сказали: «Слухай, ми все розуміємо. От просто така наша країна. Ми нічого зробити не можемо». Тобто самі визнали, що вони раби.

Підсумовуючи, скажу, що ми маємо все витримати. Такого рівня адаптивності, як в нашого суспільства, немає ні в кого у світі. Я досить часто буваю за кордоном. Ми в цьому плані на кілька порядків вище за всіх. Тим більше, що зараз вперше за понад 800 років протистояння з московитами ми маємо таку величезну міжнародну підтримку і таку згуртованість суспільства. А це унікальний історичний шанс подарувати нашим дітям можливість вільно будувати власну державу.

Тому дуже сподіваюся, що ми все одно якось вигребемо з цієї історії та в результаті станемо ще сильнішими.