Про те, чому Захід програє Росії та іншим авторитарним державам боротьбу за вплив у світі, провал «політики деескалації» і загальну деградацію демократичної системи – читайте в колонці заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.
Розв’язка сирійської громадянської війни — або її проміжного етапу – сталася фактично без участі США. Америка якщо й відігравала якусь роль, то виключно другого плану. Раніше було б украй складно уявити, щоб такі великі світові справи, тим паче на Близькому Сході, робилися без активного залучення американців. Зовсім без них обійтися не вийшло – так, наприклад, США стали посередниками на переговорах про перемир’я між курдами і протурецькою опозицією на півночі країни – але це більш локальне, не стратегічне питання.
Звісно, зараз Штати переживають особливий, перехідний період – Джо Байден уже майже не президент, а Дональд Трамп – поки що не президент. Але й до цього роль США як «держави №1» або «глобального поліцейського» більшою мірою є стереотипом, ніж відображає реальний стан справ. Причому доклалися до цього і демократи, і республіканці.
Рішення Білого дому надати Україні сучасні озброєння або запровадити проти Росії секторальні санкції самі представники команди Байдена можуть вважати вершиною сміливості та рішучості. Але збоку (не кажучи вже про Україну) політика Вашингтона останніми роками, і особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну, виглядає доволі млявою і непереконливою. Причому це стосується і аналітичної підготовки рішень, і їх реалізації на практиці.
Катастрофічний відхід американців з Афганістану 2021 року ґрунтувався на даних номінально найпотужніших у світі розвідок та аналітичних служб, які прогнозували, що уряд у Кабулі зможе тривалий час стримувати талібів, які наступають. За фактом же він розвалився ще швидше, ніж той самий Асад у Сирії.
Евакуація із захопленого талібами Афганістану (фото: Getty Images)
З Україною вийшов зворотний прорахунок — Київ не тільки не капітулював за 24/48/72 години, але вже майже три роки стримує нібито «другу армію світу» (і така оцінка сил агресора виявилася черговим прорахунком).
Адаптуватися до нової реальності у США, з усіма їхніми розвідниками та аналітиками так і не вийшло. Досі, наприкінці 2024-го року, з-за океану постійно лунає слово «ескалація», яке давно викликає в українців, котрі в цій ескалації живуть, лише іронію.
Підхід американської «команди деескалаторів» до світових справ повністю провалився на практиці, але вони не хочуть або не можуть це визнати. Досить порівняти загальну обстановку у світі кілька років тому і зараз – коли палає майже скрізь. А там, де не палає, то може запалати в будь-який момент.
Комічні спроби «уникнути ескалації» є похідними від загального, стратегічного нерозуміння Заходом суті головного порушника світового спокою – Росії. Спроби міряти країну-агресора тією ж лінійкою, якою міряють умовну Німеччину, Францію або Польщу, приречені на провал. Основа західного процесу ухвалення рішень під час будь-яких транзакцій з іншими сторонами – прагнення до win-win ситуацій – з Росією не працюють у принципі.
Один із головних адептів «політики деескалації» в Білому домі Джейк Салліван (фото: Getty Images)
Весь світопорядок у Москві традиційно розглядають або як гру з нульовою сумою («щоб ми виграли, ви маєте програти»), або взагалі як lose-lose стратегію («нехай ми втратимо багато, зате ви втратите вдвічі більше»). Єдині країни Заходу, де це розуміють – східний фланг ЄС/НАТО, який колись випробував цей підхід на собі.
До цього додається й нерозуміння того, що зовнішня агресія та захоплення нових сфер впливу – це сама основа російської політики будь-яких часів, а не тимчасова путінська девіація. Отже, всі убогі надії на «нормальну Росію», з якими Захід дивиться на нечисленних і роз’єднаних російських опозиціонерів, яким він сам же і дав притулок – теж свідомо програшна стратегія. Вона, своєю чергою, живиться перманентним страхом перед можливим розвалом Росії нинішньої, таким самим недоречним, як і тридцять із гаком років тому, коли розвалювався Радянський союз.
Тому глобальне протистояння з автократичними або фундаменталістськими режимами Захід поки що програє за очками, до нокауту справи поки що, на щастя, не дійшли. Але може й дійти, якщо ті ж США не навчаться робити висновки з власних помилок. А поки що їх не роблять, що найкраще помітно на прикладі України. Усі «недопущення ескалації» і якісь «червоні лінії» вже давно дискредитували себе як поняття, але до них продовжують наполегливо апелювати.
Замість того, щоб як слід дати автократам-агресорам по зубах – єдина мова, що їм доступна, – Вашингтон і європейці, які озираються на нього, в масі своїй намагаються й далі грати в «умиротворення». Як насправді влаштовані антидемократичні системи, на відміну від ЄС-США, добре розуміє, наприклад, Ізраїль. І без особливих церемоній діє заради забезпечення власної безпеки силовими методами, що світ і спостерігає просто зараз у постасадівській Сирії.
У ролі того, хто потенційно міг би «дати автократам по зубах», можна розглядати Трампа. Але, по-перше, за час своєї першої президентської каденції він у цій якості себе особливо не проявив. Ба більше, помітно, що до «сильних лідерів», до яких Трамп зараховує автократів, він ставиться з помітно більшою симпатією, ніж до професійних європейсько-ліберальних бюрократів.
Майбутній президент США Дональд Трамп (фото: Getty Images)
По-друге, заявлений Трампом ізоляціоністський підхід і фокус на розв’язанні внутрішньоамериканських проблем входить у пряме протиріччя зі стримуванням антидемократичних сил по всьому світу. У заокеанських медіа це навіть називають «кінцем століття Америки» – коли США поза всякими сумнівами відігравали головну роль у світових справах. Повністю замкнутися у своїй західній півкулі США за Трампа, звісно, не зможе. Це було неможливо і сто з гаком років тому, коли подібні ідеї користувалися більшою популярністю, а відтоді рівень глобалізації зріс експоненціально. Та й сам Трамп окреслив коло зовнішніх ворогів, з якими збирається боротися (звісно, своїми методами) – насамперед Китай, по-друге — Іран.
Загальна нездатність Заходу дати відсіч антидемократичним країнам і тенденціям накладається і на іманентні властивості сучасної демократії як такої: її бюрократичну складність, вразливість до маніпулювання громадською думкою, необхідність пошуку консенсусних рішень, що важко, довго, а нерідко неможливо.
Крім того, авторитарні лідери позбавлені постійної турботи лідерів демократичних – їм не особливо треба замислюватися над тим, як переобратися. Цілком і повністю ігнорувати настрої підданих не виходить, напевно, навіть у Кремля, зате його господар точно впевнений, що він правитиме стільки термінів, скільки сам собі намалює, і жодні «виборці» йому в цьому не перешкода. У демократіях ситуація принципово інша, там, як відомо, політики починають думати про наступні вибори відразу після закінчення попередніх.
І якщо Путін може сказати росіянам: «мені потрібно більше ракет, тому ви всі будете менше їсти», і ніхто, за великим рахунком, не пискне – то в Британії-Франції-Німеччині керівництву країни доводиться довго (і часто безуспішно) пояснювати своїм виборцям, чому зайву частку відсотка ВВП треба спрямувати на оборону, а не на виплату якихось допомог.
Антидемократичні держави, як Росія, чудово навчилися всі ці вразливості використовувати, залучаючи весь можливий арсенал — не тільки пропаганду, а й прямий підкуп влади та медіа в країнах, які становлять для них безпосередній інтерес, різні економічні інструменти.
Це добре видно на прикладі Грузії, де просто зараз триває запекла битва між Заходом і Росією. Незважаючи на криваву історію взаємовідносин, за останнє десятиліття товарообіг між Тбілісі та Москвою зріс у кілька разів. Як і у випадку України, Захід щодо Грузії діє в основному реактивно і з помітним запізненням. Незважаючи на те, що явний крен нинішньої влади в бік Москви був помітний уже давно, виразну стратегію контрдій Європа і США так і не розробили.
Протести в Грузії (фото: Getty Images)
Навпаки, відносно успішним прикладом самозахисту з боку демократії можна назвати недавні події в Румунії. Виявивши явну російську руку в успіху на виборах праворадикала-антизахідника Келіна Джорджеску, країна пішла на безпрецедентний крок – зовсім скасувала підсумки першого туру президентських виборів. Незрозуміло, скільки в цьому рішенні політичної логіки і прагнення румунського істеблішменту зберегтися при владі, а скільки – щирого бажання захистити молоду румунську демократію, але тут антизахідний проросійський вектор зазнав несподіваної поразки. Поки що.
Цей випадок загалом іде проти сформованого тренду останніх років – згідно з численними річними звітами західних аналітичних центрів, демократії у світі стає дедалі менше, а авторитаризму — дедалі більше.
Навіть на самому Заході, з багаторічними, а то й багатовіковими демократичними традиціями, партійно-державна система демонструє явні ознаки поганого самопочуття. Наприклад, у тих же Сполучених Штатах, які начебто мають слугувати взірцем для всіх.
І в Демократичній, і в Республіканській партії дедалі більш домінантні позиції займають радикальні фракції. З одного боку — лівацька, повністю зосереджена на захисті прав усіляких меншин, пропалестинська й антикапіталістична публіка, з іншого — профашистські конспірологи-фундаменталісти, які глибоко зневажають саму суть демократії. Тому можна зрозуміти американців, які зберегли, незважаючи на все, залишки здорового глузду і не могли зрозуміти, яка з двох партій викликає в них меншу відразу і за кого все-таки голосувати.
Учасник штурму Капітолія, ультраправий конспіролог-трампіст Джейк Анджелі (фото: Getty Images)
Перспективи глобальної демократії у зв’язку з цим виглядають досить тривожно. Хоча є і промінчики надії. Наприклад, та ж Сирія. Вона демонструє, що й авторитарні режими можуть надірватися, коли намагаються відкусити більше, ніж можуть проковтнути. Особливо якщо геополітичні амбіції стоять на хиткій економічній базі – а ВВП Росії у двадцять с гаком разів менший за сукупний ВВП Євросоюзу і США.
Але для перемоги в сутичці іноді не обов’язково бути сильнішим за суперника, достатньо, щоб сам суперник у це повірив. Тому якщо Захід не прокинеться скоро, то може більше і не прокинутися взагалі.