— Під час своїх відпусток я обов’язково їду до Києва, щоб побувати на виставах в театрах і концертах в Національній філармонії України, — розповіла «ФАКТАМ» військова Олена Козоброд, яка служить у 93 окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». — Так само вчинила і минулої осені — отримала відпустку і на три дні помчала в столицю. І от вдень побувала на балеті «Жізель» в Національній опері, а на 19-у в мене були квитки на концерт творів Мендельсона в філармонію. Балет закінчився і в мене був час перекусити перед концертом. На Хрещатику до мене звернувся молодий високий симпатичний журналіст. З ним був оператор з камерою. Чому звернувся? Бо я була у військовій формі. Незабаром мені зателефонували ще й з «Громадського». Після цього я сказала своєму нареченому Володимиру: «Вийшло інтерв’ю, тепер швидко одружуємося, бо мене в тебе заберуть» (посміхається). І ми побралися наступного дня — оскільки я військова, нас розписали протягом двох годин. Місяць, як ми стали подружжям. Володимир дуже цікава людина: театральний режисер, пише п’єси, лауреат літературного конкурсу «Коронація слова». У 2014 році пішов добровольцем у військо, став мінометником, 10 років захищав Україну. Звільнився з армії за віком — зараз йому 64 роки.
«Ми всі були готові йти на фронт. Тоді, у 2022 році таких, як я, завзятих добровольців була переважна більшість»
— Як ви познайомились зі своїм чоловіком? — ставлю питання Олені Козоброд.
— Познайомились ми завдяки пісні «Кохана», яку співаю дуетом в ансамблі «Розмай». Я виклала відеозапис виконання пісні на свою сторінку в Фейсбуці, Володимир побачив і написав мені. З цього почалося наше спілкування. З’ясували, що він служив в тій же бригаді, що й я і що живе неподалік від (якщо висловлюватись по-військовому) місця моєї дислокації. Тож запросив мене на каву, і відтоді ми стали зустрічатися. Володимир стимулює мене розмовляти тільки українською мовою, каже: «Не говори до мене собачою (тобто російською) мовою».
.jpg "Олена і Володимир вже місяць, як стали подружжям. Обидва закохані у театр")
— Я правильно розумію, ви служите і знаходите час на пісню?
— Саме так. Тут треба сказати, що я у війську з 2022-го, а до того багато-багато років працювала музичним керівником в дитячому садочку і вчителькою музики. В колектив «Розмай» потрапила на третьому році служби. Це сталося випадково. Стояла на зупинці, й підійшов військовий з тромбоном в руках. Я сказала: «Приємно бачити військового музиканта. Бажаю здоров’я». Він спитав: «Маєте стосунок до музики?» «Маю — я вчителька музики». «Нам потрібна співачка». Так рік тому я потрапила в «Розмай». В цьому колективі виступають вчительки музичних місцевих шкіл і ліцею. Їх чоловіки військові. Власне в військовому містечку немає людей не причетних до армії.
Я стала викладати на свою сторінку в Фейсбуці відео і фотографії наших концертів. Ми даємо їх не тільки в тилу, але й поблизу лінії зіткнення. Щодо пісні «Коханий», по яку я вам вже говорила, то це джазовий твір 1960-х років з репертуару Квітки Цісик. Коли співаємо цю пісню на фронті, бійці — дорослі дядьки — плачуть, бо там слова дуже щемливі. Під час виступів я бажаю солдатам, щоб коли вони розмовляють по телефону зі своїми дружинами і нареченими, чули: «Коханий, я на тебе завжди чекаю».
— Ви пішли в військо добровольцем?
— Так. Причому одним з мотивів було — підтримати доньку, яка достроково закінчила військовий інститут. Мені в 2022-гому було 56 років. Ми всі були готові йти на фронт. Тоді таких, як я, завзятих добровольців була переважна більшість.
— Потрапили на передову?
— Ні. Мої командири розсудили розумно — відправляти на передову 56-річну жінку неправильно. Тим паче, що це піхота — 93 бригада. Нічого важчого, ніж ратна робота піхотинця, на фронті немає. Командир сказав мені: «Анатолівна, вас три жінки-бойові медикині. Одній 20 років. Вона мало що вміє. Друга — бойова медикиня, на фронті з 2014 року. Їй 36 років. А ви значно найстарша. Звичайно, я візьму 36-річну. Вона має практичний досвід і їй під силу значні фізичні навантаження».
— Як ви тоді відреагували на ці слова командира?
— Розплакалася — неприємно було таке чути. Але командир запевнив — роботи вистачить всім. І я з бойової медикині перекваліфікувалася на діловода. Зараз в продовольчій службі. Відчуваю, що потрібна війську. Розумієте, без забезпечення, без логістики багато не навоюєш. Хлопців треба накормити, розмістити, полікувати, забезпечити баню…
Важливо, щоб суспільство цінувало й працю військових тилу. Адже ми забезпечуємо роботу бойових підрозділів, живемо на казарменому становищі. Якщо мені накажуть мити солдатські туалети, робитиму це, не скаржачись. Бо головне — бути корисною, залученою до спільної справу відбиття російської навали. В армії для кожного знайдеться посильна робота.
.jpg "Олену нагороджено відзнакою командування 93 бригади «Холодний Яр»")
— Товариші по службі зразу визнали вас рівною собі?
— Ясна річ, не одразу. Так не тільки в армії, а взагалі у житті — треба проявити себе, завоювати авторитет. Спочатку і чоловікам важко, а жінкам — тим паче. Нас було дві жінки. Поселили в казармі, де жили 140 бійців. Нам не виділили окремого приміщення, навіть ширмочкою не відгородили — наші ліжка стояли біля ліжок хлопців. Те ж саме, пробачте, з туалетом — в армії немає окремих вбиралень «Ч» і «Ж». Гальюн один на всіх. Бо, як мене вчили, жінок в армії немає — всі солдати. Ніяких поблажок не було — перший рік ходила з автоматом в наряди, чергувала по штабу, в казармі, мила підлоги, туалети прибирала… Підйом о шостій ранку, відбій о 22-й. Нічого страшного в цьому немає. Тільки на третій рік служби я змогла в свій вільний час по неділях ходити на репетиції «Розмаю».
.jpg "Колектив «Розмай» виступає перед бійцями поблизу лінії бойового зіткнення. На фото Олена праворуч")
«Ми з Володимиром переписувались, і він, наче між іншим, написав «Виходь за мене заміж»
— Часто зустрічаєтесь з чоловіком?
— Зараз бачимося по вихідним. До того ж у зв’язку одруженням я мала 10 днів відпустки, і ми провели цей час разом. А незадовго до цього у мене була календарна відпустка. Я тоді на три дні поїхала до Києва (ходила по театрам і концертам), а решту днів провела з Володимиром — разом на городі рубали капусту і збирали інші овочі (хоча я міська жителька, раніше ніколи городом не займалась). Цей новий досвід мені дуже сподобався. До речі, при всій своїй любові до театру, Володимир вміє і любить працювати на землі, в нього на городі все росте, як годиться.
— Як Володимир запропонував вам одружитися? Було красиве освідчення в коханні?
— Було освідчення онлайн — в Фейсбуці (посміхається — Авт.). Ми переписувались і він наче між іншим написав «Виходь за мене заміж». І зразу продовжив про щось інше. Я відповідаю, ти щось мені запропонував, мої очі все правильно прочитали? А він мені — очі прочитали правильно, але продовжимо розмову. І ми продовжили говорити про театр.
Мені дуже цікаво з ним спілкуватися, бо маємо багато спільних інтересів. Тут слід сказати, що свого часу Володимир закінчив спершу Театральне училище (став дипломованим актором), а потім — Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, за фахом режисер театру. Розумієте, університет Карпенко-Карого — це неабиякий рівень! Володимир, ставив спектаклі у Дніпрі та Тернополі. Мені все це дуже цікаво, бо я театралка. Я вам вже казала, що кожну відпустку їзджу до Києва, щоб побувати на виставах у театрі Франка, Оперному театрі, театрі Лесі Українки, концертах в філармонії тощо. Для мене це як віддушина. Повертаєшся з Києва після перегляду вистав з піднесеним настроєм, сповнена натхнення, позитивними емоціями. Тоді значно легше зануритися в рутину повсякденної служби.
Маю ще сказати про таке: 26 грудня планую звільнитися з війська, бо мені виповниться 60 років. Я переїду до свого рідного міста Покров Дніпропетровської області і заберу чоловіка з собою. Адже умови у мене кращі, до того ж я не надто пристосована для життя в сільській місцевості. Покров дуже красиве, доглянуте європейського рівня містечко — чистеньке, зелене, багато квітів. Між іншим, я живу на вулиці Валерія Залужного.
— У вас приватний будинок?
— Ні, квартира у двоповерховому старому домі з високою стелею. Важливо, що в Покрову збережено моє робоче місце в дитячому садку. В мене 42 роки стажу педагогічної роботи.
— Від кого ви успадкували музикальні здібності?
— Думаю, від батька. Він мав від народження добре поставлений голос, гарно співав, в своєму дитинстві грав в оркестрі. Але тато не став музикантом або співаком. Працював головним інженером будівельного тресту — будував наше місто. Моя мама також працювала в цій галузі. Брат так само будівельник, хоча отримав музичну освіту. Її мають й моя донька і племінниця — всі закінчили музичну школу. Причому донька грає на трьох музичних інструментах. Вона — офіцер Збройних сил України, служить психологом. Племінниця входить до збірної США по спортивним бальним танцям, живе в Нью-Йорку.
Що стосується мене, то я з дитинства люблю музику, окрім того мені дуже поталанило з хорошими вчителями. Коли я ходила в дитячий садок, вчитель музики, який там працював, підготував мене до вступу в музичну школу по класу фортепіано. А потім я закінчила музичний факультет педагогічного інституту, а також отримала юридичну освіту.
— Пишете власні пісні?
— Ні, але складала вірші. Зараз на цій ниві в мене творча пауза. Щодо пісень, то їх пише керівник нашого колективу «Розмай».
— Які ваші улюблені пісні?
— Мені подобається класика — оперні арії, а також пісні з репертуару Дмитра Гнатюка, Євгенії Мірошниченко, Людмили Монастирської… Дуже люблю оперні постановки Анатолія Солов’яненка (його сучасні підходи до класики) в Національній опері України. Ще до вподоби те, як в спектаклях театру Франка використовують музику — тобто, як музика вплетена в драму. Ясна річ, люблю народні і козацькі пісні (до речі, наше місто знаходиться недалеко від місця, де розташовувалась Чортомлицька Січ). Також мені подобається, що зараз у нас чимало класних україномовних співаків.
Ще хочу наголосити, що для мене людина в українському пікселі — герой. Я вірю в нашу перемогу і що ми повернемо всі окуповані росією українські землі.