Усвіті спорту є історії, які надихають мільйони. Це розповіді не лише про медалі та перемоги, а про силу духу, волю до життя та здатність підніматися після найважчих ударів долі. Українські паралімпійці доводять, що обмеження існують лише в нашій свідомості, а справжня сила криється всередині кожного з нас.
Серед цих особливих спортсменів — львів’янка Наталя Морквич, заслужена майстерка спорту України з парафехтування. У 15 років дівчина втратила ногу через жахливу аварію, але не дозволила трагедії зламати своє життя. Сьогодні на її рахунку понад сотня нагород, титули чемпіонки та призерки Кубку світу. З Наталею поспілкувався «Телеграф».
Дитина Карпат
Дівчина народилася у Львові, але коли батьки поїхали працювати за кордон, виховувалася у бабусі й дідуся в селищі в Карпатах.
– Там завжди було чим зайнятися: і по гриби ходити, і чорниці збирати, і корів пасти, і взимку кататися на санках. Моє дитинство було просте, сільське — таке, яке любить кожна дитина, коли приїжджає до бабусі й дідуся, — розповідає Наталія.
Ще з дитинства вона була дуже активною дитиною. Любила грати у футбол, бігати на фізкультурі, кататися на велосипеді.
– Напевно, я була не зовсім «дівчинкою-дівчинкою», а радше хлопчур — завжди віддавала перевагу кросівкам і кедам, — каже вона.
Скутер, поїзд і світло фар
Це був кінець літа, Наталія Морквич добре пам’ятає той день — 29 серпня. Її мама тоді була за кордоном на роботі, вдома були тато, брат і вона.
– Пам’ятаю, що мені того дня зовсім не хотілося нічого робити. Я постійно просила тата: «Тату, можна я піду погуляти?». Батько спочатку не дозволяв, але врешті-решт поступився — були останні дні літа перед школою, — згадує дівчина.
Наталія познайомилася з хлопцями однолітками, і того дня один із них приїхав на скутері.
– Я відповіла: «Якщо я сяду, то вже не повернуся». І жартома додала: «Не шкода буде скутера?». Він посміхнувся й сказав: «Мені не скутера буде шкода, а тебе», – каже Наталія.
Дівчина згадує, що в той день було багато знаків, щоб вона не сідала на той скутер: сусід покликав додому, брат проїжджав повз і також просив повернутися. Але дівчина-підліток хотіла просто гуляти.
– Ми сіли й поїхали. У нашому районі спокійно, машин небагато, але немає пішохідних зон — тільки дорога й узбіччя, місцями навіть обриви. І ще там є залізнична колія. Я ніколи не бачила, щоб по ній їздили потяги, відколи ми там жили… У той день, коли все сталося, якраз їхав поїзд, — розповідає вона.
Після того, як пропустили потяг, молоді люди поїхали далі. На відрізку дороги назустріч парі, на великій швидкості виїхала машина.
– Було вже темно, і фари сильно засліпили мене. Це сталося за якусь мить — одну секунду. Я пам’ятаю тільки, як я осліпла від світла, а наступної миті вже лежала на землі, — каже жінка.
Водій скутера Тарас намагався звернути з дороги, але там не було куди — лише вузьке узбіччя й обрив. Машина зачепила їх, удар припав саме на ту частину, де сиділа Наталя.
– Підняла голову, побачила скутер, який валявся в траві, і Тараса, що лежав без свідомості. А потім побачила свою ногу… колінна чашечка повністю розтрощена, все в крові, нога буквально трималася на клаптику шкіри. Але болю не було, мабуть через шок і паніку, — згадує вона.
Наталія знайшла телефон і набрала брата: «Андрію, я без ноги…» Він не повірив. Тоді вона подзвонила татові з єдиним питанням: «Тату, я буду ходити?».
Навколо місця аварії швидко зібралися люди, але медична допомога прибула лише за годину. За словами дівчини, біль ставав нестерпним, і коли нарешті приїхала швидка, перекладання на ноші стало найболючішим моментом у її житті.
– У 15 років бачити свою ногу в такому стані, відчувати все це — страшно до неможливого. Увесь час я повторювала лікарям одне й те саме: «Я буду ходити? У мене буде нога?» – пояснює Наталія.
У машині швидкої дівчині було дуже важко, очі заплющувалися, але вона свідомо робила все, щоб не «вимикатися». Вона чула, як медсестра просила батька розмовляти з нею, щоб вона залишалася при свідомості.
Рішення, що врятувало життя
Коли дівчина прокинулася після операції в реанімації, спершу взагалі не розуміла, де вона і що з нею. Все здавалося сном. Навколо нікого не було, лише тиша, над головою лампи, а обидві руки під крапельницями. Тоді Наталія спробувала поворушити пальцями. На правій нозі — змогла. На лівій — ні.
– Я підняла голову, хоч сил майже не було, і побачила, що під простирадлом… ноги просто немає. Це був шок, страх, біль, паніка — усе одночасно. Я почала кричати і плакати, – каже співрозмовниця видання.
Медсестри зробили дівчині заспокійливий укол. Прокинувшись знову, Наталя сподівалася, що це сон. Але реальність була незмінною.
– Тоді я просто лежала й плакала мовчки. Руки були прикріплені до крапельниць, я навіть не могла витерти сльози. В голові крутилися лише одні думки: «Як тепер жити? Кому я така потрібна? Для чого я взагалі вижила?», — згадує вона.
Саме батькові дівчини довелося зробити найважчий вибір у житті: спробувати врятувати ногу без гарантій, що дочка виживе, або ж ампутувати кінцівку негайно.
Річ у тому, що без згоди батьків лікарі не можуть оперувати неповнолітню. Тож провести ампутацію було медичним рішенням, погодженним сімʼєю.
– Крові я втратила дуже багато, часу майже не було. Лікарі підганяли тата з рішенням, адже кожна хвилина була на рахунку. А мама тоді ще була в дорозі з Італії. Потім він часто просив у мене пробачення за цей вибір. Але я ніколи не тримала на нього зла. Бо я розумію, що кожен батько, насамперед, хоче, щоб його дитина жила, — говорить вона.
Винуватець аварії (чоловік у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння з судимістю), втік з місця ДТП. Якби він тоді зупинився, допоміг дівчині та відвіз у лікарню, то шанс врятувати ногу, можливо, ще був би. Родина Морквич судилася понад два роки, але справа «розсипалася».
– Свідки один за одним переставали виходити на зв’язок, деякі матеріали зникали — навіть деталі від скутера, мої джинси, які були речовими доказами, десь «пропали». Медсестра, яка чергувала того вечора, звільнилася. Адвокати протилежної сторони приходили додому з погрозами: «Краще мовчіть, бо у вас ще є син», — розповідає жінка.
Підтримка оточуючих
Отримавши травму, Наталія боялася стати тягарем для батьків. Пам’ятає, як переживала, щоб мама не плакала через її лежання вдома без ноги. Був період, коли дівчина не хотіла йти до школи через комплекси. Але батьки були непохитні.
– Мама сказала, що я піду в школу і це не обговорюється. Спочатку я протестувала, але вони не поступилися. Так само було з університетом: батьки вимагали, щоб я вчилася і не сиділа вдома, – зазначає співрозмовниця.
Однак Наталія боялася не фізичних труднощів, а жалю з боку людей. Коли вона повернулася до школи, то дуже хвилювалася, адже не хотіла, щоб хтось дивився на неї зі співчуттям. Першого дня, прийшовши до школи на протезі, вона йшла повільно, боячись упасти. Та однокласники зустріли її з підтримкою й добротою — ніхто не насміхався і не дивився зверхньо.
– Вони часто приходили до мене додому, коли я лежала після операції. Ми пили чай, співали та сміялися — це дуже допомагало психологічно, — згадує жінка.
Після завершення школи, брат щодня возив Наталію на пари в університет, бо фізично вона не встигала переходити між корпусами. Ця підтримка допомогла адаптуватися та зрозуміти, що можна жити повноцінним життям.
– Боятися виходити на вулицю — це нормально: люди дивляться, ти кульгаєш або йдеш по-різному в залежності від самопочуття. Погляди оточуючих впливають на настрій. Але зараз, коли багато військових відкрито ходять на протезах, це стало звичним, — говорить вона.
Утім, Наталія хоче, щоб спочатку бачили людину, а потім фізичні особливості.
– На жаль, часто, перш за все, бачать візок, протез чи відсутність кінцівки, а потім людину. Ми всі різні, але водночас нічим не відрізняємося, крім фізичних особливостей, — ділиться Морквич.
Життя з протезом
За словами Наталії Морквич, багато хто не розуміє, наскільки непросто жити з протезом. Це не просто механічний пристрій, який вдягнув і пішов.
– Протез натирав, особливо, якщо багато ходити у спеку. Нога могла набрякати, і наступного дня я просто не могла користуватися протезом. Ми навіть між собою, хто має ампутації, часто говоримо, що якби можна було просто вдягнути протез і ходити скільки хочеш, не думаючи про біль, не залежачи від погоди чи від набряку — це було б просто шикарно, — ділиться жінка.
Змінилася погода — нога набрякла. З’їв щось солоне — знову набряк. І протез просто не одягається.
– Це ж як взуття: якщо в тебе 38-й розмір, ти ж не взуєш 37-й. Так само і тут, ти просто не влазиш у протез. І через це буває, що ти не можеш навіть запланувати день. Бо сьогодні ти можеш ходити, а завтра — ні, — розповідає Наталія.
Спорт, що повернув до життя
До фехтування Наталя прийшла через протезний центр. Коли дівчині виготовляли перший протез, то запропонували спробувати цей вид спорту і дали контакти майбутніх тренерів. Спочатку вона сумнівалася: «Як це може бути спортом, якщо в мене немає ноги?».
У паралімпійському фехтуванні спортсмени змагаються на візках. Це врівнює всіх учасників, незалежно від ступеню та виду інвалідності.
– Паралімпійський спорт — це спорт, де мають право брати участь люди з різною інвалідністю. Є ті, в кого ампутація ноги, руки, порушення тазу, ДЦП, є категорія візочників. Саме тому ми фехтуємо виключно на візках. Це робиться для того, щоб усі мали рівні умови, — розповідає деталі спортсменка.
За її словами, існує три класи спортсменів:
• Клас А – спортсмени з ампутацією або незначними ураженнями, які мають повний контроль корпусу.
• Клас В – спортсмени на візках, у яких
порушений контроль тулуба або хребта.
• Клас С – спортсмени з більш серйозними ураженнями, наприклад, пошкодження шийного відділу хребта, коли обмежені рухи навіть у руках.
Сьогодні Наталія Морквич тренується багато годин на день. У цьому виді спорту забороняють піднімати велику вагу, оскільки це може вплинути на швидкість і точність дій.
– Я в спорті більше 15 років і досі вчуся фехтуванню. Це непростий і складний вид спорту. Мені хотілося б, щоб паралімпійський спорт не сприймали як реабілітацію або відновлення, бо ми кожного дня тренуємось і віддаємо всіх себе, щоб показати результат, так само, як і олімпійці, — говорить вона.
Саме так Наталія Морквич стала чемпіонкою світу 2015 року з фехтування на візках. Також отримала срібну медаль Паралімпійських ігор-2020 у Токіо, срібну медаль Паралімпійських ігор-2024 у Парижі в командних змаганнях, бронзову медаль чемпіонату світу 2025 року.
За її словами, фехтування дає їй не просто медалі, а відчуття життя. Наталя часто згадує той перший день, коли сіла у візок і взяла рапіру. Адже якби вона тоді не прийшла, то не мала би тієї медалі та історії. «А так… Я живу тим, що люблю», — впевнена жінка.
Щоправда, фехтування заняття не з дешевих і без підтримки Паралімпійського комітету просто не впоратись.
– У нашому виді спорту обладнання дороге: один кліночок коштує близько 7 тис. грн, маска — близько 15 тис., також потрібні електрокуртки, два види зброї на змагання, — розповіла спортсменка.
В планах – нові медалі
Сьогодні Наталя має амбітні плани, наприклад, взяти участь в наступних Паралімпійських іграх в 2028 році, що відбудуться в США.
Вона також мріє стати тренером в майбутньому. Річ у тім, що у Львові майже немає тренерів з паралімпійського спорту, тому жінка розуміє, що могла б допомогти спортсменам. За словами Наталії, тренери, які працюють з олімпійцями, безперечно, гарні фахівці, але не завжди розуміють нюанси фізичних особливостей паралімпійців.
А сьогодні Наталія приймає своє життя таким, яке воно є.
– Якщо усвідомлювати, що моє життя могло скластися по-іншому, якби не сталось ДТП, можливо, воно теж було б цікавим. Але я люблю своє життя і розумію, для чого все склалося саме так, — говорить вона.
Наталія також тепло відгукується про свого чоловіка. За її словами, він став для нею опорою, яка замінює весь світ.
– Те, що він для мене робить, дає мені впевненість — і в спорті, і в житті. На сьогоднішній день ми разом і майже три роки. Це людина, яка подарувала мені сонце у житті. Він завжди мене підтримує, і я впевнена, що в кожній моїй медалі є шматочок мого чоловіка, — говорить жінка.
Наталія Морквич закликає людей не боятися спорту.
– Спорт допомагає. У свій час він прискорив мій процес відновлення та адаптації на протезі. Спілкування з іншими людьми з подібними ситуаціями допомагало мені, і ставало легше, бо я бачила, що є ще багато людей, які живуть, рухаються, розвиваються, а не сидять вдома, — говорить фехтувальниця.