Популярний актор серіалів «Слід», «К.О.Д.» Олексій Суровцев під час повномасштабної війни став відомим зоозахисником. Врятував сотні тварин із Київщини та прифронтових територій, створив притулок, відкрив ветеринарну клініку та зараз будує котопарк у лісі.
В інтерв’ю OBOZ.UA Олексій Суровцев розповів, як акторство поступилося місцем волонтерству, чому українське кіно не робить мільйонерів. А також – як із «Танців із зірками» він виніс не кубок, а розчарування, чому продав квартиру в Ірпені та як після непростого розставання з дружиною вони змогли почати все спочатку.
– Олексію, як ви знаходите баланс між акторською кар’єрою та порятунком тварин – чи не перемагає останнє?
– Так, це вже стало більшою частиною мого життя. Зйомки трохи відійшли на другий план, іноді навіть доводиться жертвувати увагою до дружини та близьких. Зараз саме той період, коли ми починаємо робити все у великих масштабах, тож це забирає дуже багато часу.
– Чому запитую: в мене є подруга, яка занурилася у спасіння котиків настільки, що, здається, вже нічого, крім них, не бачить. От вчора знову принесла додому двох маленьких, знайшла на вулиці й тепер шукає їм родину. Ще допомагає одній жінці, в якої у дворі приватного будинку живе пів сотні чотирилапих: постійно прибиваються нові, розмножуються… Як у всьому цьому не загубити себе?
– Насамперед потрібно все систематизувати. Якщо хочете розвиватися – без делегування ніяк. Треба оточити себе людьми, які можуть допомагати. Якби я тягнув усе сам, як було на початку, то вже, мабуть, світу білого не бачив би. А так маю можливість і зніматися, і час від часу зустрічатися з друзями. І ще порада вашій подрузі: передусім потрібно провести стерилізацію – це єдиний спосіб зупинити розмноження безпритульних тварин. Є багато клінік, можна звернутися і до нас – ми робимо безкоштовно. А вже потім шукати родину.
На жаль, зараз тварини дуже важко знаходять нові домівки – особливо в останні кілька місяців це стало помітно. Під час війни, я вам скажу, у перші дні це було взагалі неймовірно: у мене по 15 тварин на добу знаходили родини. Потім цифри зменшилися – десь 10-15 на місяць, але останнім часом усе сповільнилося. Зараз – буквально 2-3 тварини на місяць. Минулого тижня, щоправда, вдалося прилаштувати чотирьох – і це, можна сказати, успіх.
– А ви аналізували, чому так відбувається?
– Люди зараз невпевнені в завтрашньому дні. Коли береш тварину, ти ж береш і відповідальність. І багато хто думає наперед: що буде, якщо, не дай Боже, знову евакуація? Треба ж буде їхати з нею, шукати житло, а це складніше. Тому люди стали обережнішими. І, в принципі, це правильно – краще відповідально зважити можливості, ніж емоційно взяти чотирилапого, а потім не знати, що з ним робити. Бо саме через це на початку війни багато котів і собак опинилися на вулиці – налякані, без господарів.
– Ми всі пам’ятаємо світлини з початку вторгнення – клітки з покинутими тваринами на вокзалах…
– Так, їх просто залишали. Було дуже багато покинутих тварин, а скільки опинилися закритими вдома, напевно, люди думали: «Поїдемо на тиждень», насипали корму, налили води – і все. А коли зрозуміли, що ситуація серйозна, почали звертатися: «Олексію, врятуйте, будь ласка, тварину». Тільки по Ірпеню у мене було близько 700 заявок.
Я взагалі не планував цим займатися. Не те щоб не хотів, просто не думав, що буде така потреба. Напередодні повномасштабної війни ми з дружиною поїхали у відпустку в Буковель, а вдома залишили чотирьох котів, яких мали годувати наші сусіди. На третій день вторгнення я вже повернувся додому. Мене тоді не взяли до тероборони – охочих було дуже багато. Тому ми з товаришами самоорганізувалися: патрулювали місцевість, допомагали облаштовувати бомбосховища, готували коктейлі Молотова – коротше, робили все, що й усі чоловіки тоді.
Коли підірвали Романівський міст, щоб зупинити наступ росіян на Київ, ми з хлопцями облаштували переправу. Це був єдиний прохід, і ми щодня переводили по ньому людей. Одного дня я побачив у Telegram-каналі оголошення: «Врятуйте кота, якого забули в кузові машини. Він сидить у валізі». Я подумав, що кіт уже не вижив – минуло чотири дні. Але вирішив перевірити. Знайшов машину – кіт був живий! Я виклав його фото в Instagram, а наступного дня прокинувся відомим зоозахисником (посміхається). Люди подумали, що я рятую чотирилапих, і почали надсилати мені заявки. Чому погодився? По-перше, люблю тварин. По-друге, на той час людей, які рятують людей, було дуже багато, і я почав рятувати тварин.
Однак спочатку не було куди їх подіти. Я одразу ставив умову: привожу до Києва, а ви забираєте в той же день. Так працював приблизно місяць. Потім тварини почали накопичуватися, бо не всі знаходили власників одразу. Тоді ми зробили невеликий притулок у підвалі в Києві. Про нас багато писали, і я давав по п’ять інтерв’ю на день для іноземних медіа. Розумів, що потрібно розповідати про війну і про те, що ми не кидаємо своїх і рятуємо тварин. Коли війська окупантів відійшли, один португальський журналіст запитав: «А що ви далі плануєте?» І я подумав, що хочу продовжувати цим займатися, але так, щоб тварини мали комфорт.
Знаєте, мені не подобається слово «притулок», бо воно викликає погані асоціації: клітки, зачухані тварини, неприємний запах. Я хотів зробити рай для котів: лазалки, щоб не було запаху, класична музика, тепло, світло, комфорт. Так і з’явився «котель» – мій перший притулок. Потім ми зробили клініку, бо витрачалося забагато грошей на лікування в інших закладах. А зараз будуємо вже котопарк. Спочатку думав, що це буде просто великий притулок у лісі, де коти могли б виходити на територію, жити в природних умовах.
Потім я дізнався про фелінотерапію – психологічну допомогу людям за допомогою котів. У США це дуже успішно практикують, а у нас і навіть в Європі такого практично немає. Тож я почав вивчати цю тему. У мене дружина – психологиня, і ми вирішили, що можемо рятувати людей за допомогою врятованих котів. При цьому, звичайно, ми перш за все дбаємо про комфорт тварин, їхній режим дня.
– А у вас особисто є домашні тварини?
– Коли починав займатися зоозахистом, у мене були два коти й кішка. А зараз у мене шість котів і алабай. Ну, насправді п’ять із половиною котів, як я кажу. Останній кіт, якого я взяв, постраждав від кульового поранення – він інвалід, не ходить задніми лапками. Має спеціальні колесики, але коти так не дуже люблять пересуватися. Всі лікарі казали, що ніколи не стане на ноги, але нещодавно він зробив перші п’ять кроків самостійно. Буде ходити чи ні – це вже питання часу, але головне, що він неймовірний. Дуже класний кіт. Собаку ми врятували з Алчевська. Навіть продав квартиру, і ми переїхали в орендований будинок, щоб був простір. Спочатку вона жила у вольєрі, бо мала зооагресію: дуже лагідна до людей, але абсолютно не терпіла інших тварин і могла напасти на кого завгодно. Ми працювали з кінологом близько року. І зараз вона дружить з котами, живе в будинку.
– Я так розумію, ці тварини не куповані, а врятовані?
– Так, усі вони врятовані. У мене спочатку були Арбузик і Кляксуня. Потім з’явився Мазі, приєднався Рамбутан. Ми їздили на Херсонщину й звідти привезли багато тварин. Одна киця була вагітна – вона народила трьох кошенят, і ми забрали одного. Потім до нас приєднався Клопік.
– Такі класні імена даєте!
– Я взагалі не люблю стандартні назви для котів. Люблю дурнуваті, смішні. Шпінгалєт, Шарашка, Шабашка – дуже комедійні. Був у нас Тонкордон, Яблучко, Семен Семенович, Дядя Саша. Потім у мене ще була киця Пузашка – вона вже померла, була дуже стара, захворіла на онкологію. Лікарі давали їй два тижні життя, а прожила ще більше ніж два роки. Любов до тварин у мене з дитинства. У нас вдома завжди були різні коти, але всіх їх звали чомусь Васька (сміється).
– Ваші рідні зараз живуть у Дніпрі? Там більш безпечно чи важко і тут, і там?
– Мама зараз у Дніпрі. Там також живе мій брат із трьома доньками. Я б не сказав, що Київ безпечніший, ніж Дніпро. Але не дай Боже, якщо щось трапиться… Хоча я не вірю, що вони хоч кудись дійдуть зараз. Ми вже всі готові, несподіванки не вийде. Вони зараз колупаються на Донеччині й не можуть пройти. Якщо будуть рухатися до Києва – це займе дуже багато часу. Я кілька разів пропонував мамі переїхати – жити є де. Але дорослим людям дуже складно змінювати звичне місце – це як пересадити в інше життя. У неї ще сестра, хвора на ДЦП, за якою вона доглядає.
– Зараз війна, і багато людей бояться починати щось, чимало – виїхали з країни. Що давало вам сили розпочати нове під час таких складних подій?
– Дуже багато людей казали мені: «Почекай, поки закінчиться війна. Не вкладай гроші». Але давайте подивимося реально: поки вони мені це говорили – пройшло приблизно три роки. За цей час ми врятували багато тварин. І навіть якщо все це зараз розбомбиться чи знищиться, я вважаю, що вже не дарма. Потрібно жити тут і зараз, знаходити можливості. Ну а як інакше: завмерти й чекати? Війна може тривати й десять років – не дай Боже.
Де брав сили? Дивіться, я дуже емпатична людина. Коли до тебе привозять кота з відірваною лапою, практично нежиттєздатного, і розумієш, що шанс вижити мінімальний, усе одно берешся. І потім, через рік чи два, отримуєш фото цього кота, який лежить на подушках у новій родині – ось це надає сили. Таких історій у мене багато. Зараз у притулку близько 80 котів, і у кожного особлива ситуація. Я беру переважно важкохворих тварин, за яких мало хто береться. Звичайно, бувають програші, але позитивних епізодів набагато більше.
Минулого року я запустив на YouTube серію корисних порад. Багато людей не знають елементарних речей, які можуть полегшити життя і їм, і тваринам. Часто не розуміють, хто такий кіт, і олюднюють його. Але коти – це дикі тварини, вони спираються виключно на свої інстинкти. Кажуть: «О, він сумує за мною», «Він образився на мене», «Він мене любить». Такого не буває – ми для котів насамперед ресурс. Також у випусках я розповідаю про інші важливі речі: чому не можна годувати котів зі столу, що таке стерилізація і навіщо потрібна.
– Коли знайомитеся з кимось, ви відрекомендовуєтеся як актор чи як зоозахисник?
– Якщо запитують, чим займаюся, передусім кажу, що актор, бо людям це зрозуміліше. Потім додаю, що я зоозахисник. Але насправді більшість людей знає мене саме як зоозахисника. Звичайно, я хочу більше ролей, але тут питання в тому, що я сам роблю для цього. У мене немає агента – раніше не було потреби, але, мабуть, уже час шукати. Не хочеться бути актором однієї ролі, але всі мене знають по серіалу «Слід». Мій герой Тарас Римар майор спецназу: брутальний, упевнений у собі. Цей образ «прилип» до мене, і, можливо, багато агентів та продюсерів мене саме через нього розглядають. Чи засмучений я? Ну, трішки. Але все ж таки Тарас Римар дав мені поштовх у кар’єрі.
– До кіно у вас було 15 років стриптизу. Ви кажете, що не любите це слово і називаєте свою діяльність еротичним шоу. Як згадуєте той час?
– Якщо перекласти, «стрип» означає «роздягатися», а «тиз» – «дражнити». Так, ми роздягалися, але ніколи не спокушали людей і не ставили собі за мету, щоб нас хотіли зі сцени. Це було більше про естетику, як бодібілдинг чи балет. Ми робили дуже сильні театральні постановки на популярні теми. Тому я не можу назвати це просто стриптизом. Хоча я тричі вигравав чемпіонат України зі стриптизу, назвати себе стриптизером можу, але не хочу. Основний акцент у нас був на шоу – ми проїздили з ним по всьому світу. Потім зробили діджейське танцювальне шоу.
– Ця професія приносила вам чимало грошей? Акторство можна з цим порівняти?
– Я ніколи не заробляв мало. Не можу сказати, що суперзаможний, але завжди жив на комфортному рівні. У мене була трикімнатна квартира в Дніпрі, сучасна машина, ми їздили відпочивати. Акторство в Україні, чесно кажучи, не приносить таких грошей, яких хотілося б. Я не знаю жодного справді заможного українського актора, який би заробляв винятково на кіно. Так мільйонером не станеш. Але кіно дає інше – публічність. Її можна використовувати, щоб популяризувати те, чим займаєшся, плюс основний дохід зараз часто приходить через рекламу: Instagram, Facebook, TikTok та інші платформи. Тому тут потрібен комплексний підхід. Якщо хтось починає акторську кар’єру, розраховуючи тільки на великі гроші, то краще не починати. Це більше про роботу, досвід і можливості.
Це моя особиста думка і мій досвід. Можливо, у когось він інший, але я так бачу. Той же Стас Боклан, який, напевно, має найвищі гонорари, але він більше заробляє на комерційних проєктах якихось. Я впевнений, що не на кіно. Навіть якщо, припустимо, твій гонорар за знімальний день становить 50 тисяч (Стас Боклан, напевно, стільки коштує, а може й дорожче), скільки таких днів на місяць буде? П’ять? Тобто за місяць ти заробиш 250 тисяч – гроші гарні, але треба віддати частину агенту, вкладатися у свій розвиток та форму. А наступні зйомки можуть бути через пів року. А можуть і не відбутися.
– Як згадуєте участь у «Танцях з зірками»?
– Якщо чесно, для мене це був жахливий досвід. Проблема не в тому, що я вилетів чи щось не виграв – ні. Просто я був розчарований, бо очікував на зовсім інший проєкт. Коли погоджувався, уявляв собі «Танці з зірками», де колись брали участь Володимир Зеленський і Наталія Могилевська. А потрапив, чесно кажучи, у якийсь «Дом-2».
Мені нав’язали історію, що я нібито борюся за звання секс-символа. Я казав: «Мені 40, я не хочу бути стриптизером, дайте мені просто класно станцювати». Але ні – продюсери гнули свою лінію. У перших номерах я взагалі не брав участі у постановці. Мені просто сказали: «Ось твій танець». А танцю там майже не було – чотири кроки румби. Зате був момент, де я мав роздягнутися. Я послухався. І що ви думаєте? Судді поставили найнижчі бали – мовляв, роздягнувся. Але ж це не моя ідея! На другий виступ мені дали образ качка-тренера. Я казав: «Це банально, не спрацює, навіщо мене топите?» Але мене ніхто не слухав. Знову – найнижчі бали.
На третій танець уже сам найняв хореографа. Ми поставили вальс – і це вже більше було схоже на танець. Після ефіру я, не стримавшись, сказав, що отакі танці хочу танцювати. Після цього постановники образилися. І далі почалося відверте «зливання»: нову хореографію мені надіслали лише в четвер пізно ввечері – просто відео. А танець мав бути вже у неділю! І це ще й ча-ча-ча – один із найскладніших стилів. Ми з партнеркою вчили дві ночі без перерви. Танець вийшов дуже гарний, але вже було зрозуміло, що нас «списали».
– Ви згадали, що продали квартиру в Ірпені. Було важко розлучатися з нею?
– Ну, по-перше, у мене є резерв, завжди можу купити житло, якщо відчую необхідність. Не обов’язково в Києві – загалом не пропаду. Все життя працював, тож не безпідставно. По-друге, зараз такі часи, що, чесно, простіше жити в орендованому житлі. Прилетить – якщо вижив, дай Боже, просто збираєш речі та переїжджаєш кудись ще. А якщо прилетить у твоє власне – трохи боляче буде.
– Олексію, ваше особисте життя місцями схоже на сюжет серіалу: ви розлучилися з дружиною (Ксенія Суровцева – багаторазова чемпіонка України з еротичного танцю. – Ред.), обоє мали інші взаємини, а зараз ви знову разом. Як вам вдалося пройти через це і відновити стосунки?
– Я вважаю, що наше розставання було помилкою. Хоча, можливо, саме ця «помилка» допомогла нам опинитися там, де ми зараз. От давайте проаналізуємо. Якби ми не розлучилися, я б, найімовірніше, продовжував займатися танцями й ніколи не прийняв би пропозицію від серіалу «Слід» та не переїхав би до Києва. Ця пропозиція з’явилася саме в той момент, коли потребував змін у житті, і я наважився на цей крок. Якби не переїхав у Київ, не було б наступних стосунків, а після їхнього завершення не переїхав би в Ірпінь і не купив би там квартиру. І, звичайно, не врятував би того кота в машині.
І не було б тисяч інших врятованих, притулку, клініки й не будувався би котопарк. Було б щось інше, можливо, навіть потужніше, але точно не таке. Крім того, і Ксюші, і мені потрібен був поштовх, бо ми трохи «заснули» в стосунках і в житті загалом. І саме через цей досвід ми змогли відновити наші стосунки й рухатися далі.
– А цей крок – ви зробили його самі, запропонували відновити стосунки, чи це була її ініціатива?
– Після розлучення ми весь час продовжували залишатися на зв’язку. Та що там казати: я приїздив у гості – вона тоді жила з хлопцем. Ми нормально спілкувалися родинами, як друзі. Але в один момент вона натякнула, що не проти відновити стосунки. Я відчув цей поштовх і запропонував почати все спочатку.