Андрій Мальчевський за свою кар’єру змінив 11 клубів. Серед них були індійські Черчилль Бразерс і Іст Бенгал, а також Мохаммедан із Бангладешу. У відвертій бесіді з Максимом Розенко Андрій розклав по поличках клубний футбол зовсім екзотичного для нас Бангладешу.

Фінал — на полі для крикету

— Андрію, звідки в Бангладеші дізналися про нападника Мальчевського?

— Я багато років грав в Узбекистані, жив в Ташкенті. Подзвонив приятель, який в Федерації футболу Узбекистану відповідав за міжнародні відносини. Запитав, чи хочу підзаробити трохи грошей. До того моменту вже розміняв четвертий десяток, золотий час узбецького футболу якраз закінчився — добре заробляти в цій країні можна було до 1998 року. Потім національна валюта почала різко девальвувати, це позначилося і на зарплатах футболістів. Вирішив спробувати.

— Тобто, представники Мохаммедана вийшли на узбецьку федерацію?

— Так, одним із спонсорів клубу був доктор, який навчався в СРСР і непогано знав російську мову. Потім він одружився на громадянці Узбекистану. Доктор і вийшов на Федерацію футболу з проханням орендувати двох гравців. А коли я з узбеком Робертом Гаєм прилетів в столицю Бангладешу Дакку, доктор став нашими очима в екзотичному світі цієї країни — пояснював нам місцеві правила і порядки.

— Мохаммедан багато сплатив за вашу оренду?

— Розрахунки були. Які — мене в курс не ставили.

— Скільки вам пообіцяли в Мохаммедані?

— Нас заявили вже на фінальну пульку — за три тижні повинні були відіграти 4 гри. Запропонував по 2 тисячі доларів на брата — за ці чотири матчі. Спокусили грошима.

— Преміальні за перемоги проговорили?

— Була розмова на цю тему. Але вже тоді звик до реалій Азії. Все, що там говориться, потрібно ділити на сорок п’ять. Фактично ми з Робертом їхали в Бангладеш виключно в надії на те, що нас не обдурять. В Узбекистані тоді такі гроші заробити було дуже важко.

— Ви були найбільш високооплачуваним футболістам в Бангладеші?

— На вряд чи. За нашого принципового суперника Абахані виступало кілька гравців з Гани. Один з них свого часу пограв у французькому Сент-Етьєн. І в Бангладеш ганець приїхав уже в віці, теж явно підзаробити на старість.

— Які у вас були побутові умови в Даккі?

— Жили в чотиризірковому готелі на повному пансіоні. Нам ні в чому не відмовляли — по годині могли розмовляти по телефону з Ташкентом, возили на тренування, до наших послуг був гарний ресторан. Після тренувань особливо не гуляли — в місті було страшно брудно. Там є райони, де живуть заможні люди. І райони для «всіх інших». Поруч з нашим готелем були якісь культурні центри, парки. А як жила бідняки — це важко описати словами. Плюс погодні умови були жахливими — над містом постійно стояла густа задушлива пелена диму, кіптяви, відчувалася велика загазованість. І страшна вологість при температурі до 50 градусів вище нуля. Це дуже важко переносити.

— Що з себе представляла база клубу?

— На базі був невеличкий готель — для місцевих хлопців і обслуговуючого персоналу. Стадіон, де ми грали і тренувалися, знаходився на території військової бази. Щоранку ми виїжджали до нього. Перед заїздом на базу стояли військові пости. Якось наш автобус довго не пропускали, побачивши моє європейське обличчя. Можливо, подумали, що я американець. Сказали, що мене не можуть пустити на територію військового об’єкту. Керівництву команди довелося докласти чимало зусиль, доводячи, що я футболіст.

— Футбол в Бангладеші не був спортом № 1?

— Спорт № 1 в Бангладеші — крикет. Коли ми грали останню вирішальну гру фінальної пульки, як раз в ці терміни проходив товариський матч по крикету збірна Азії — збірна світу. Там був ажіотаж.
Ми вирішальний матч фінальної пульки грали на цьому ж стадіоні. Чаша арени, але всередині її два повноцінних футбольних майданчика — поле для крикету в два з гаком рази більше стандартного футбольного. Як перший раз з підтрибунного приміщення вийшли, відразу не розібрався, куди бігти. Потім пояснили, де основне поле, а де ми будемо просто розминатися.

— Як у Бангладеші було з відвідуваністю матчів?

— На вирішальній грі стадіон Банго-Банго, який вміщував близько 80 тисяч глядачів, був переповненим. Більша частина місць там стоячі — за зручностями для глядачів в Бангладеші не гналися. Пластикові крісла були тільки на ВІП-трибунах. Для простих смертних — дерев’яні лавочки, а найчастіше — просто бетонні плити, на яких можна було тільки стояти. Попередні матчі ми відіграли на 30-тисячному футбольному стадіоні. Практично на всіх іграх був аншлаг.

— За місцевими мірками Мохаммеддан був міцною командою?

— Більш ніж. 60 відсотків збірної Бангладешу складали наші гравці. Капітан команди носив капітанську пов’язки і в збірній країни.

Фанів «заспокоювали» сльозогінним газом

— У мене Бангладеш асоціюється з природними катаклізмами, бідністю, політичною нестабільністю і військовими переворотами. Коли збирали речі в Бангладеш, представляли, що вас там чекає?

— Не дуже. Потім, коли ознайомився з довідником для туристів, з подивом дізнався, що Бангладеш — це країна, куди туристам їхати не рекомендується. Втім, це все неоднозначно. На моїй пам’яті в Даккі пару раз були вибухи і демонстрації. Але до нас з Робертом відгомони всіх цих хвилюючих епізодів не доходили. По місту ми практично не гуляли. Потренувалися, і поїхали в готель. Єдиною віддушиною для нас був приїзд олімпійської збірної Узбекистану на міжнародний турнір. Всі два тижні турніру ми навіть тренувалися разом.

— У вересні 1998 року в результаті самого руйнівного в історії Бангладешу повені укупі з таненням льодовиків Гімалаїв дві третини країни опинилися під водою. Ви прилетіли в Бангладеш через рік. Країна на той час вже вийшла з піке?

— Важко відповісти, тому що за весь час, що минув в Бангладеші, тільки раз виїжджав за територію Дакки. Але та поїздка підтверджує цю тезу. Нам з Робертом сказали, що їдемо на товариський матч з четвертою командою країни, який зіграємо в честь якогось місцевого свята. Мовляв, сідайте в автобус, через 15 хвилин вже будемо на місці. Через 40 хвилин запитав, коли ж ми приїдемо. Дивлюся, навколо нас одна вода і доріжка, як дамба. Супроводжуючий почав метушливо розмахувати руками, мовляв, зараз будемо. Але ми ще їхали годину, заїхали в справжні джунглі, а потім нас пересадили на човни- на них поплили на острів. Видовища таке тільки у фільмах бачив. Боявся, що з води виринуть алігатори або анаконди. Нас привезли на центральний острів, на якому дійсно було якейсь свято. Пам’ятаю, наполегливо намагалися нагодувати стравами місцевої кухнею. Я нічого крім фруктів не їв. Пив тільки воду, привезену з собою. Люди там дикуни — це так. Замість одягу — пов’язки на стегнах. У жінок теж саме, тільки ще одна пов’язка, яка ледь прикриває груди. Таке не часто побачиш.

— Водні ресурси Бангладешу часто піддаються отруєння миш’яком через його високий вміст у грунті. По статистиці, до 77 мільйонів мешканців країни піддаються отруєнню миш’яком різної степені через вживання забрудненою водою. Вас ця неприємна доля минула?

— З водою там дійсно біда. Я знав про це, тому пив лише мінеральну воду. Навіть після тренування їхав в готель і там приймав душ.

— У Бангладеші проживає 168 мільйона чоловік — в чотири рази більше, ніж в Україні, хоча по території Бангладеш в чотири рази менше нашої країни. Це відчувалося?

— Безумовно. Народу — тьма-тьмуща. Кишіли як мурахи. Тим більше, що в провінції Дакка, а всього провінцій в країні сім, живе ледь не половина населення Бангладешу.

— Які відкриття зробили для себе в цій країні?

— У людей там трохи інший менталітет в порівнянні з нами. Вони по суті своїй не злі. Всі маленькі, багато розмовляють. У команді у мене з усіма були прекрасні відносини. Але є свої нюанси і закони. Після першої гри в роздягальні знімаю спортивні труси, дивлюся, в мене летить одяг від одноклубників. Виявилося, що у них не можна оголяться на людях. Довелося в готель в залитих брудом спортивних трусах їхати.

— Дебют запам’ятали не тільки завдяки цьому епізоду?

— Там був справжній скандал. По ходу поєдинку ми поступалися 0:1. В кінці зустрічі я майже забиваю гол, але м’яч вже на лінії воріт рукою відбиває один із захисників команди-суперниці. Суддя цього ключового ігрового епізоду «не побачив». Народ, який сидів на трибунах, це настільки обурило, що фани зламали загороджувальну сітку і поперли як танк прямо на поле. Поліція спробувала їх зупинити. На полі почалася справжня бійня. Ми всі побігли до щитів, потім нас вивели в підтрибунне приміщення. Фанів «заспокоювали» сльозогінним газом. Гру перервали.

— Дивилися на заворушення широко відкритими очима?

— Найбільше мене в тій ситуації розсмішили місцеві поліцейські. Вони були озброєні бамбуковими палицями. Виглядало це дуже екзотично.

— Матч переграли?

— Довго вирішували, як бути. У фінальній пульці якраз була перерва — в Даккі проводили міжнародний турнір. Приїхали олімпійські збірні Узбекистану, Кореї, Японії, також прилетіли пару клубних команд з Європи. А після закінчення турніру нам оголосили, що решта матчів фінальної пульки переносяться на кінець жовтня. Ми з Робертом цієї звістці не зраділи. Але «Мохаммедан» домовився про продовження терміну оренди з Федерацією футболу Узбекистану, нам продовжили візи. Роберт, щоправда, незабаром отримав травму, і його відправили додому.

Рикш регулярно збивали машини

— Ви з Робертом були першими легіонерами Мохаммедана з пострадянського простору?

— Ні, ще на початку 90-х за клуб недовго відіграв Сергій Кузнецов з московського Спартака. Працівники клубу гордо демонстрували мені його фото у футболці Мохаммедана. А потім в 1996 році за клуб виступав син легенди узбецького футболу Берадора Абдураімова Азамат. Азамат забив за Мохаммедан купу голів.

— А як у вас було з результативністю?

— Забивав регулярно. І, головне, важливі м’ячі. Перед останньою грою фінальної пульки нам потрібно було вигравати у принципового суперника Абахані з різницею не менш ніж в два м’ячі. Це було дербі бангладешського розливу — як в Україні між Динамо і Шахтарем. До мого приїзду Абахані тричі поспіль вигравала прем’єр-лігу. Плюс куратором команди була прем’єр-міністр — тоді цей пост в Бангладеші займала жінка. А нашим власником був глава опозиційної партії. Так що в цих матчах був і політичний момент. Але ми склали цей іспит на «відмінно». Виграли 3:0. Я забив перший гол, потім дубль зробив наш капітан.

— Ви ж виграли не чемпіонат Бангладешу, а прем’єр-лігу Даккі?

— Так, першість країни почали проводити тільки з наступного сезону. Але в чемпіонаті Бангладешу все одно брали участь команди практично виключно з провінції Дакка. В країні взагалі тільки два великих міста — Дакка (місто одночасно є столицею країни і столицею однойменної провінції – прим. М. Р.) і Читтагонг (столиця теж однойменної провінції – прим. М.Р.). У Бангладеші з семи провінцій на той час футбол активно культивувався тільки в Даккі та Читтагонгу.

— Рівень тренувального процесу в Мохаммедані розчарував?

— Навпаки, приємно здивував. Тренера там за допомогою національних федерацій і азіатської конфедерації футболу їздять по всьому світу і вчяться у кращих наставників. У результаті рівень тренувального процесу наближається до світових стандартів. Мені вже на той час йшов четвертий десяток, але з деякими ігровими вправами з м’ячем я, випускник школи київського Динамо, познайомився тільки в Бангладеші. Проходи з флангу, простріли, забігання — ці вправи трохи відрізнялися від тих, які зустрічав в Україні. Та й взагалі робота проходила за іншим сценарієм. У нас спочатку зазвичай біжимо пару кіл, потім розтяжка і бігові вправи. У Бангладеші все навпаки — починають з бігових вправ, потім все стають в коло, в центр якого виходить хтось з гравців. Всі повторюють вправу за ним. Розтягнулися, потім приступають до вправ з м’ячами. Дуже цікавий процес розминки.

— Тестом Купера тренер Мохаммедана навантажував?

— Тільки раз бігли три кілометри на час. Я постарався, на морально-вольових прибіг другим. Після цього мало не помер. На дворі було +40, майже сауна.

— Бенгальську мову трохи освоїли?

— Вивчив кілька фраз. Цього було достатньо, адже і з тренером, і з керівництвом клубу спілкувався англійською. Рикші на його рідній мові міг сказати «прямо», «праворуч» або «ліворуч». Також зрозумів, що з рикшею дуже небезпечно їздити — прямо на моїх очах їх регулярно збивали машини. Там правил дорожнього руху практично не існує. Якщо водій з Бангладешу приїде до нас, у нас буде супердрайвером.

— У Мохаммедані з вами в результаті розрахувалися?

— Так. У перший свій прихід в серпні приїхав і в жовтні поїхав. За цей час заробив 8 тисяч доларів. Хоча забирав своє з боєм. Упевненості в тому, що розрахуються не було. У підсумку напередодні вирішального поєдинку з Абахані прийшов до тренера і сказав, що якщо перед матчем мені в готель не привезуть гроші, на гру не вийду. Тренер збліднів і відразу побіг до керівництва клубу вирішувати питання. Сказав власнику команди, мовляв, якщо Андрій не вийде на гру, то він за результат не відповідає. Мене викликали до президента, він дав гарантії. Але, думаю, якби ми не виграли прем’єр-лігу, навряд чи б гроші віддали. Втім, вболівальники Мохаммедану мене полюбили. І після сезону в індійському Черчілль Бразерс я знову повернувся до Даккі. До мене в Гоа прилетів один з керівників Мохаммедану. Прийшов до готелю і сказав, мовляв, ми розраховуємо на тебе у фінальній кульці, у нас вперше проводиться національна першість Бангладешу. Чемпіонат Індії якраз підходив до кінця, я відіграв останню гру і полетів до Даккі. У фінальній пульці склалася така ж ситуація, як і рік тому. Нам знову потрібно було вигравати останній матч з різницею в два м’ячі. Але я приїхав з Індії з травмою і був не в найкращих кондиціях. Поєдинок завершився внічию, і нам дісталися срібні медалі.

Особиста справа:
Андрій Мальчевський. Народився 1 грудня 1968 року. Нападаючий.
Виступав за Будівельник Бровари (1993-94), Кушон Касарай, Узбекистан (1994-95), Динамо Ургенч, Узбекистан (1996), Електрон Ромни (1996-97), Система-Борекс Бородянка (1996-97), Чіланзар Ташкент (1997), Касансай Узбекистан (1998), Зарафшан Навої, Узбекистан (1999), Мохаммедан Дакка, Бангладеш (1999). Черчілль Бразерс Маргао, Індія (1999/2000), Іст Бенгал Калькутта. Індія (2000-2001).
У 1999 році з Мохаммеданом із Бангладешу став переможцем прем’єр-ліги Даккі, а через рік віце-чемпіоном дебютної національної першості Бангладешу.
Віце-чемпіон Індії (2000), переможець прем’єр-ліги Калькутти (2001).
Працював директором з розвитку телеканалів Футбол 1 та Футбол 2 (2009-2014). З серпня 2014 року директор департаменту дистрибуції та розвитку мережі мовлення 1+1 медіа.

Максим Розенко, Чемпіон