У війні з російськими окупантами на боці нашої держави воюють не лише українці, а й чимало іноземців. Й, на жаль, роблять це й ціною власного життя. Одним з таких став 27-річний американець Крістофер Джеймс Кемпбелл. За його плечима — служба в армії США в Кувейті та Іраку. Після хлопець отримав грант на здобуття освіти й вивчав генетику. Він міг би спокійно жити зі своєю родиною у Флориді, але дізнавшись, що російські війська вдерлися в Україну, залишив все та прилетів, щоб допомогти країні, яка тоді була для нього чужою. Однак саме в Україні він знайшов кохання, хотів тут жити, народжувати дітей й відбудовувати зруйновані міста під синьо-жовтим прапором. Не судилось. 6 квітня життя Крістофера під Бахмутом обірвав ворожий обстріл. Він став першим воїном з Інтернаціонального легіону, якого поховали в Україні. Бо так він заповів…Звучали тужливі українські пісні. Наречена Крістофера Іванна на похорон одягнула українське національне вбрання, у руках тримала букет соняхів й гірко плакала за коханим, з яким після перемоги мріяли мати ферму та жити в горах…
«Для батьків, які не змогли прилетіти зі США, ми провели онлайн-трансляцію похорону»
— Ми втратили велику людину, яка дійсно віддала заради України найцінніше, що мала, — розповідає «ФАКТАМ» очільник благодійного фонду «Волонтерський рух «Вільні» з Києва Гліб Фіщенко. — Шалене почуття гумору, він завжди перший йшов на допомогу і вміння переключатись з війни на цивільне життя — це були основні риси Крістофера. Ми вперше зустрілися у квітні минулого року в Ірпені, коли після деокупації люди потребували волонтерської допомоги. Почали спілкуватись, американець розповів, що спочатку прилетів в Європу і шукав якусь організацію, щоби допомагати українцям. Але потім зважився приїхати сюди. Й заявив мені, що хоче воювати. Я ж відповів йому, що навряд чи зможемо розв’язати це питання, тому що він не знав української мови, я ж — англомовний. Запропонував Крістоферу волонтерити, й він долучився до нашої організації.
Невдовзі він таки потрапив до лав ССО «Азов», разом із бійцями брав участь у звільненні Харківської області, зокрема Куп’янська. Після того Крістофер повернувся до Києва, взявся зав викладацьку роботу, адже він свого часу служив у Кувейті та Іраку і мав колосальний досвід. Я як перекладач допомагав йому та його колегам читати матеріали про тактику, штурм, засідки, тактичну медицину для підрозділів тероборони та ЗСУ.
Після того американцю таки вдалось влаштуватись в Інтернаціональний легіон, де він перебував у складі штурмової групи. Вони воювали на Херсонщині. Останні операції пройшли на Бахмутському напрямку. Село Хромове — це той населений пункт, де Крістофер 6 квітня отримав осколкове поранення в шию під час утримування позиції. На жаль, воно стало смертельним. Й це не єдина втрата того дня. Загинули командир та парамедик, який зі всіх сил намагався їх евакуювати.
— Тільки через місяць захисника Крістофера Джеймса Кемпбелла вдалось поховати. Були проблеми з документацією через те, що це громадянин США?
— Важко було, бо через шквальний вогонь зі сторони росіян його тіло п’ять днів не могли евакуювати з поля бою. Але потім це все ж вдалось зробити. Як таких бюрократичних проблем не виникло. Просто остання воля героя — бути похованим в Києві. Згідно з законами Сполучених Штатів Америки, кожне тіло має бути екстрадувати до того штату, де людина росла. Юридична сила останньої волі є сильнішою, і ми просто узгоджували моменти з Інтернаціональним легіоном, займались організаційними питаннями. Також у заповіті написано: бути відспіваним у Михайлівському Золотоверхому соборі. Й Крістофер заповідав поховати його тільки біля українських захисників. Ми його волю виконали. На жаль, батьки не змогли прилетіти через застереження з боку посольства США. Ми вирішили допомогти їм віддати шану сину і провели онлайн-трансляцію похорону. Крім того, в кінці травня відбулось офіційне прощання з героєм у Флориді за їхніми традиціями.
«Ти козак не за народженням, а за своїм духом», — казав я Крістоферу»
— Ви це розповідаєте, а в мене мурашки по шкірі. Адже у 27 років люди планують майбутнє, одружуються, а тут воїн писав заповіт… Він щось передчував чи це була формальність на всяк випадок?
— Як би це дивно не звучало, але у нас в організації майже у всіх волонтерів, які виїжджають на фронт, написані заповіти. У Іванни Саніної — нареченої Крістофера, теж він є. Це було їхнє спільне рішення. Крістофер казав, що якщо щось трапиться, то хоча б буде інформація, що він саме таким хотів бачити чин свого похорону.
— Як Крістофер познайомився з коханою?
— Іванна — донька режисера Олеся Саніна, понад рік займається волонтерською діяльністю в організації «Вільні» і разом з нами надає гуманітарну, технічну та військову підтримку підрозділам різних силових структур. Крістофер та Іванка познайомились вже тут, в Україні, разом зустрічались на похоронах військових, разом допомагали. В них були спільні погляди на все, і спілкування переросло у велике кохання. Вони мали одружитись, Крістофер освідчився. Й почав вчити українську мову, щоби попросити руку коханої в її тата. За кілька днів до трагедії вони бачились у Харкові, воїн дуже гарно опанував солов’їну.
— Наскільки я розумію, Крістофер ніколи не бував в Україні. А чи чув він про нашу країну щось раніше?
— Його нічого не пов’язувало з нашою державою. Але він навіть університет кинув, залишив родину, щоб воювати під синьо-жовтим прапором.
— Тобто коли дехто з придатних до служби українців тікає за кордон, іноземець приїхав сюди на передову. Це вражає.
— Я теж так вважаю. У багатьох волонтерських організаціях проблеми зі зборами коштів, бо хтось «втомився» від війни. Але Крістофер — це приклад того, як чужа для України людина зробила для неї більше, ніж дехто з українським паспортом. Він же по суті нічого не винен цій країні. Якось я спитав його про мотивацію. Він казав, що це не війна однієї держави проти іншої, це війна цивілізованого світу за демократію, свободу, за право бути. Я завжди казав Крістоферу: «Ти козак не за народженням, а за своїм духом». І це дійсно було так.