Призерка Олімпійських ігор 2020-го і 2024 року з веслування на каное Людмила Лузан, яка на серпневому чемпіонаті світу виграла одразу чотири золоті нагороди, розповіла, що не дозволило їй виступити так само впевнено на минулорічних Іграх в Парижі. Також відома веслувальниця зізналась, як ставиться міжнародна спільнота до «нейтральних» спортсменів з РФ та РБ.
Людмила підкреслила, що цей неймовірний виступ на чемпіонаті світу в Мілані став для неї новим стимулом і новою високою планкою.
– Це абсолютне щастя! І не вірилось, дійсно не вірилось, що я це зробила, а чотири медалі – це реальність, це не сон. Це дійсно так. І скільки було привітань, скільки хороших слів – і емоції просто переповнювали.
Ну як можна повірити в те, що всі дистанції, на яких я виступала, дійсно всі золоті? І я дуже пишаюсь тим, що мені це вдалося, і тим, що я представляю Україну, і в такі визначні дні вдалося піднімати наш прапор і лунав гімн нашої країни. Це емоції, заради яких я і працюю. Тому це – неймовірно.
– Дві золоті медалі чемпіонату світу ви виграли в одиночці, дві – у двійці, а цього сезону у вас вже нова напарниця. Хоча на Кубку України в Умані казали, що двійку поки що не розглядаєте, тільки одиночку. Що змінилося, чому ви таки вирішили сісти у двійку з 20-річною Іриною Федорів?
– Так, дійсно, спершу ми думали, що пройдемо сезон в одиночці, тому що він після Олімпіади і хотілося трішки розвантажити себе. Оскільки попередній сезон в одиночці був невдалий і хотілося, скажімо так, додати саме в цій дисципліні. А згодом по ходу змагань ми зрозуміли, що є ресурс, є бажання все-таки спробувати і двійку.
І, як ви бачите, вийшло дуже добре. Звісно, дві медалі на чемпіонаті Європи були срібні, а на чемпіонаті світу – вже дві золоті, тому результат зробили дуже хороший. Я щаслива, що все-таки ми вирішили ризикнути і спробувати двійку.
– Ірина – це ваша третя напарниця за останній час, адже був ще період співпраці з Валерією Теретою, а з Анастасією Рибачок, яка наразі взяла паузу через декретну відпустку, ви стали призерками двох Олімпіад.
– Кожна дівчина по-своєму особлива. І з кожною, я вважаю, виходив гарний результат. Я думаю як? Коли ми сідаємо в човен, у нас одна ціль – показати гарний результат, перемогти. Тому я підлаштовуюся під кожну, і я вдячна кожній напарниці за те, що вони вкладають душу, вкладають свої сили, дослухаються.
Ми з дівчатами спілкуємося, завжди знаходимо спільно мову. Мені це також легко вдається і подобається. Тому всіх ціную. Зараз з Іриною вийшла гарна двійка, а Анастасію це, можливо, і буде мотивувати повернутися і знову сісти у двійку.
– Ваша партнерка розповідала, що напередодні змагань у неї були відчуття, що все складеться. А для вас наскільки очікуваними були такі результати?
– Так, звісно були такі відчуття. І я на власні очі бачила швидкість, яку ми розвивали. Це дійсно дуже гарний показник і хотілося вірити, що ми зможемо зробити все можливе і продемонструвати цей результат і на дистанції. Але поки не поїхали на змагання і не проганялися перший заїзд, це ще здавалося такою мрією.А коли ми вже стали на старти, проїхали дистанцію і дійсно зрозуміли, що все реально.
І хотілося б відмітити, що і в одиночці я відчувала себе дуже добре, розвивала гарну швидкість. Це, напевно, найкращий сезон за все моє веслувальне життя. І я вважаю: коли їде добре одиночка, тоді завжди їде двійка. Це вже такі мої спостереження. А досвід у мене є.
– Після Олімпіади минув рік і ви виграли всі дистанції, на яких стартували у Мілані. Аналізували, що змінилось у тренуванні, у в підході до роботи? Адже було видно, що в Парижі-2024 вам доводилось важкувато?
– Змінився підхід. І ще мені минулого року заважала травма спини. Я не могла ніяк пройти дистанцію 200 метрів так, як мені хотілося. Тобто, я ставала, стартувала і… відчуваю, що немає тієї потужності, яка потрібна на цій дистанції, тому що вона дуже швидка. Якщо зі старту не зірвати човен, то нереально там вже щось показати.
Тому дійсно змінився підхід, з’явилося неймовірне бажання, коли я відчула, що я можу, що у мене вже нічого не болить. Є велика підтримка людей, які зі мною поруч. І я дійсно, щиро захотіла реалізувати себе саме на цій дистанції, оскільки мене не вважали спринтером, була велика жага все-таки довести в першу чергу собі, що я можу. Тому що це одна з моїх улюблених дистанцій, дуже важлива. І вона є олімпійською. А моя найбільша мрія – це золота медаль Олімпійських ігор. І я вважаю, що реально і одразу дві олімпійські медалі.
Також потрібно отримувати задоволення від самого процесу. Тому що постійно перебувати в напрузі і змушувати себе робити це для когось – не приведе до результату. А коли є неймовірне бажання робити це із задоволенням, отримувати тільки хороші емоції, то це приводить до хороших виступів.
– Якщо не помиляються, то на передодні першого фіналу у двійці погода у Мілані не радувала, йшов дощ, піднявся вітер. Хоча і в олімпійському Токіо-2024 було дуже мокро.
– Знаєте, я насправді обожнюю таку погоду: вітряну, дощову, ураган, всім страшно, а мені, навпаки, весело, тому що йде хвиля, а я дуже відчуваю воду і ловлю гребок. Тому будь-яка погода мені навіть в плюс.
– Розкажіть про найближчі плани після такого насиченого сезону?
– Відпочити, позбирати гриби, погуляти в лісі, поїхати в гори, розвантажити себе, перезавантажити свої думки. Адже дійсно сезон видався такий насичений, емоційний, а фінал – це взагалі було щось неймовірне, і я й досі ще проживаю ці емоції. Тому зараз треба відпочити і надалі зосередитися на наступних цілях, тому що до наступної Олімпіади ще не один сезон і вже не хочеться опускати ту планку, яку я наразі підняла.
Звісно, на цьому чемпіонаті світу був такий результат, що мені б самий хоч би його повторити (сміється)… І будемо працювати, будемо робити все можливе, щоб знову ж таки говорити про Україну, про наш сильний спорт, щоб про веслування знали ще більше, тому що це не такий популярний вид. Відтак я роблю для цього все можливе.
– На жаль, вже у багатьох видах спорту представників країн-агресорок допускають у нейтральному статусі. І веслування – не виключення. Я так розумію, що міжнародна спільнота вже з цим змирилася? Які ваші враження?
– Я думаю, що вони хочуть бути хорошими і для нас, і для них. І це видно. Звісно, що ми не погоджуємося з цим, тому що в цей час, коли триває війна, коли у нас гинуть люди, ці спортсмени мають повне право представляти свої країни. Адже, не дивлячись на «нейтральний» статус, вони все одно їх представляють, тому що вони приїжджають звідти і виступають. І це несправедливо. Відношення до них, звісно, не має бути таким.
– А колеги-спортсмени ще цікавляться тим, що у нас відбувається?
– Ні. Мені так здається, що люди трохи втомилися від того, що ми постійно про це говоримо. У них своє життя, тому вже точно немає такого ажіотажу і такого співпереживання, як було на початку повномасштабної війни.
– А чи є взагалі якийсь сенс боротися з цією ситуацією?
– Звісно, є. Не потрібно здаватися, потрібно далі відстоювати незалежність нашої країни. Тому ми будемо боротися до кінця. Хоча і в моїх дисциплінах є «нейтральні» спортсменки. Вони там мають підписати угоду, що не підтримують війну. Звісно, що це формальності, і ми всі розуміємо, що так не має бути, що вони взагалі не мають мати право виступати на змаганнях.