Популярний актор, зірка фільму «Носоріг» Євген Григорʼєв каже, що страшенно скучив за своєю професією. З початку повномасштабного вторгнення Євген воює у батальйоні «Вовки Да Вінчі», лише зрідка і коротко перериваючись на зйомки. Головна роль у серіалі «Повернення» (ICTV2), премʼєра якого запланована на 22 лютого, стала його першою великою роботою за останні чотири роки. П’ятдесят відсотків акторского складу проєкту — ветерани або діючі військові.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Євген Григорʼєв пригадав зйомки у Києві, відчуття смерті та поділився думками про закінчення війни.
«Можу бути навіть агресивним»
— Євгене, під час зйомок серіалу «Повернення» ви були у складі батальйону «Вовки Да Вінчі».
— Це було на початку зими у 2024-му році. В той період я якраз перебував у Києві, займався рекрутингом. Мене позвали на проби, я прочитав сценарій і зрозумів, що дуже хотів би взяти у ньому участь. Дав зрозуміти, що мені це потрібно. Мене затвердили, почалися зйомки і це був насичений період.
— Це була ваша перша робота за часів вторгнення?
— За цей час я трішки знімався, навіть, їздив за кордон, але то все були епізоди. Саме «Повернення» стало моєю великою роботою за останні чотири роки.
— Памʼятаєте, що відчули тоді, зайшовши у зйомки?
— Я просто прийшов у своє середовище і все. Звичайно, відчув, що страшенно скучив за акторством — професією, яка обрана мною на все життя.
— Наскільки ви змінилися за ці останні чотири роки?
— По факту я і не змінився. Можливо, тільки зʼявилася сивина. Змінилися певні обставини, в яких ми зараз існуємо. А ще посилилося відчуття справедливості. Особливо коли бачу відношення цивільних людей до тих, хто воює. У цьому плані я можу бути навіть агресивним.
— Вас дратує, коли люди відпочивають у ресторанах та Буковелі?
— Ні, я відношуся до цього цілком нормально. Мова про відношення, повагу. Можна сидіти у ресторані, але спілкуватися українською. Відпочивати і в той же момент шукати машину для потреб військових. А коли людина «не вистрілює», що відбувається у країні, без поваги до тих, хто вирішив жити зовсім інше життя, от тоді моє почуття справедливості дає про себе знати…
«Я не зміг би з цим жити»
— Ніколи не шкодували про рішення ще на початку вторгнення стати добровольцем?
— Я по-іншому і не міг вчинити. Просто не зміг жити з думкою, що не був дотичний до цього. Чи міг би я якось ухилитися, знайти бронь? Гадаю, так. Але перед самим собою мені не було б виправдання. Я не зміг би з цим жити.
— На початку вторгнення вам було 25 років.
— Так, в травні 26 виповнилося. Згадуючи 24 лютого 2022 року, хоч я і дивився фільми про війну, спілкувався з військовими, але не розумів, як поведу себе у критичний момент. Ще за кілька днів до вторгнення ми вже збиралися колективом і говорили, що протягом декількох днів це все почнеться та розписували завдання. Але все одно я до цього відносився скептично. А коли почалося вторгнення, думки в голові просто не вкладалися. Памʼятаю, ми зібралися з друзями — акторами, режисерами і видихнули, аналізуючи ситуацію. Серед них був і мій друг Максим Кириченко, з яким ми товаришуємо з першого курсу і зараз разом воюємо. Ми відправили дружин, дівчат у безпечне місце. Два-три дні пішло на організаційні питання. Коли ми з Максом залишилися удвох, намагалися зрозуміти наступні алгоритми дій. Пʼять днів ми провели в підвалі, в центрі Києва. Туди приходили прості мешканці — літні люди, батьки з дітьми, ховаючись від вибухів. Ми займалися безпекою. Потім пішли у ТрО, долучилися до складу «Гонора» і пішло-поїхало.
— У вас була до того військова підготовка?
— Моя перша освіта педагогічна, я закінчив республіканське училище фізичної культури та спорту. Тому щодо фізичної підготовки, то у мене все було добре. Я ніколи в житті не пив, а от курити — курив. Але щодо спеціальної підготовки… За рік до вторгнення у мене була дуже серйозна військова підготовка до одного проєкту. Ми займались тиждень без телефонів і навчилися багато чого — тому розуміння, як тримати зброю, у мене було. Але навіть і без цього у підрозділі у нас була сильна підготовка.
— Врешті, кинули палити?
— Ні, на жаль, досі не кинув.
— Що сказали батьки, коли дізнались, що ви стали до війська?
— Напевно через те, що я давно сам приймаю рішення, це було сприйнято нормально. Звісно, вони переживали, але вагань у мене не було. Батьки так і живуть у Прилуках, де проблеми, як у всіх — немає світла, холодно. Звісно, на початку вторгнення я сильно переживав за батьків, бо росіяни проходили досить близько до міста, і Прилуки були під великим ризиком знищення. Але наше військо не дало цьому відбутися.
.JPG "Євген з дружиною")
«Дай Боже, щоб мої внуки не воювали»
— Який період став для вас найважчим за ці роки вторгнення?
— Перші півтора роки вторгнення було нормально — всі розуміли, що працюють на захист країни. Потім, коли цивільне населення стало повертатися в міста, воно не зовсім відчувало дихання війни. Найскладніше, коли в якийсь момент для багатьох ти стаєш звичайним АТОвцем. І так до сих пір. Є ті, хто на фронті, і ті, хто в тилу. Але інтенсивність війни тільки нарощується.
— Може, просто зʼявилося звикання до війни?
— Це не звикання, а життя в певних умовах. І ти просто їх приймаєш. Реальність життя тут і зараз. Коли все закінчиться, через десять-пʼятнадцять років, буде інша реальність.
— Ви прогнозуєте війну ще на десять років?!
— Та вона буде йти все наше життя. Їхні наміри жорсткі і зрозуміли — знищити Україну як державу. Я завжди кажу: дай Боже, щоб мої внуки не воювали. І це зауважте, що у мене ще немає і дітей.
— Ви одружилися рік тому…
— Так, і дружина роздрукувала мені нашу фотографію з Венеціанського кінофестивалю, де ми представляли картину «Носоріг», сказала, щоб вона завжди була зі мною. Вона була зі мною і у підвалі, коли ми з Максимом були на допитах побиті, пошматані. Навіть, на розстріл мене з Максимом вели. І Макса, до речі, розстріляли у моїй голові. А я розумів, що буду наступним. Але, слава Богу, реальність виявилася не така, як я собі уявив. Але це довго розповідати — давайте іншим разом…
.JPG "Фото, яке було з Євгеном і в підвалі, коли їх з Максимом допитували і били")
— Як може відбутися наша перемога?
— Війна може закінчитися, тільки якщо на росії не буде, ким воювати, і не стане грошей на війну. Але цей шлях може бути дуже довгим. По-іншому ніяк. У них екзистенційна війна, в нас — теж.
— Що відчуваєте на пʼятий рік великої війни?
— Алгоритми вже зрозуміли. Відчувається втрачений час, за який багато чого можна було зробити у професії. Але нам головне — на один день протриматись довше. А скільки буде тих днів… Хоча я — людина досить оптимістична, сприймаю життя таким, як є. Через десять років стане ясно, скільки нам ще залишилось — тридцять чи пʼятдесят.