«Я зрозумів, що треба вже робити щось не для війська, а самому бути у війську», — каже 33-річний киянин Максим Юзвяк. З перших днів широкомасштабного вторгнення рф, чоловік активно волонтерив, постачаючи в ЗСУ автівки, спорядження і іншу допомогу. Та згодом Максимові стало цього замало, і він вже сам пішов добровольцем на війну. Боєць отримав важке поранення, втративши ноги, та дивом вижив і не збирається здаватися. Заради себе, близьких і коханої дівчини.
Планував жити в Польщі, та повернувся в Україну
До початку великої війни Максим Юзвяк займався ресторанним бізнесом і мав три власні заклади. Та в 2021 році чоловік вирішує все продати і переїхати жити в Польщу.
«Я собі вже там налагоджував життя, щоб залишитися назавжди», — каже Максим.
Там, за кордоном, чоловік і дізнався про повномасштабний напад росії. Максим зізнається, що це стало для нього цілковитою несподіванкою, адже у Польщі до нього майже не долітали новини про скупчення російських військ на кордоні.
.jpg "До початку великої війни Максим Юзвяк займався ресторанним бізнесом і мав три власні заклади")
У розпал війни Максим ухвалює рішення повертатися в Україну.
«Чому? Щоб виконати свій громадянський обов’язок. Потрібно захищати країну і щось робити для армії, або ж бути в армії. Це було свідоме, підготовлене рішення», — пояснює чоловік свою мотивацію.
Разом з братом Максим забиває автівку гуманітарною допомогою (не їхати ж з пустими руками) і на початку березня перетинає кордон у напрямку України.
«Мені здавалося, що я роблю мало»
Чоловік потрапляє в охоплену полум’ям війни столицю, то ж в перші тижні оборони Києва, Максим допомагає з евакуацією.
«Ми відвозили людей до кордону, там брали гуманітарну допомогу і везли її в Київ», — зазначає він.
Коли безпосередня загроза для Києва минула, Максим на два роки з головою поринає у волонтерство.
«2022 і 2023 рік ми працювали для армії: привозили спорядження, автівки. За два роки ми привезли більше 300 автівок для військових», — пригадує чоловік.
Та на початку 2024 року Максимові внутрішньо стало не вистачати самої лише допомоги ЗСУ.
«Мені завжди здавалося, що я роблю мало, треба робити більше. А як я можу робити більше? Тільки долучившись до війська», — запевнив співрозмовник.
То ж чоловік починає шукати підрозділ і мобілізується в Нацгвардію. Як такого військового досвіду у Максима не було (тільки два роки військового ліцею в минулому). Однак пройшовши базовий курс підготовки і навчання, військовий стає пілотом важких дронів-бомбардувальників, які здатні нести велику кількість вибухівки на чималі відстані.
В еваку співав пісні
Працювати скидами по окупантах Максима відправляють на Запорізький напрямок, а згодом у степи Донеччини.
«Ворог був підготовлений. Він працює професійно, і у нього є необхідні для цього технічні засоби», — каже боєць.
В один із бойових вильотів, 18 січня 2025 року, Максим отримав важке поранення.
«Ми працювали з підвалу одного з будинків прифронтового села. Наш дрон вже повертався, і я підійшов до виходу з підвалу, щоб його зустріти. І в цей час падає ворожий FPV. Ударною хвилею мені зламало стегнову кістку і відкинуло назад до підвалу», — пригадує військовий.
.jpg "Максим — пілот важких дронів-бомбардувальників, які здатні нести велику кількість вибухівки на чималі відстані")
Як окупанти змоги вирахувати позиції пілота?
«Справа в тому, що ворог побачив наш дрон і дуже швидко підняв в повітря два своїх ударних FPV-дрона для супроводу нашого. Таким чином вони вирахували нашу позицію і підібрали момент, коли можна нанести ураження», — пояснює боєць.
Уламками снаряду Максимові посікло обидві кінцівки, та підготовлені побратими швидко надали воїну допомогу і наклали турнікети. Взагалі-то чіткі дії товаришів — одна з причин, чому боєць вижив. А ще — надійне екіпірування.
«У мене була дуже добра броня: захист паху, шиї, балістичний пакет по всьому тілу. Тобто така прямо броня-броня. Дуже важливе гарне екіпірування», — запевняє Максим.
Хвилин за двадцять після поранення військового до стабілізаційного пункту вже віз евакуаційний пікап.
«Я їхав при свідомості разом з командиром екіпажу, співаючи пісню „Зродились ми великої години“ (гімн ОУН — Авт.). Коли доїхали до стабпункту, я там просив, щоб мені спустили турнікети трохи нижче, і зберегли ноги, хоча б більшу частину», — пригадує боєць.
Останній спогад Максима при тямі — прохання до лікарів «вирубити» його знеболювальними, адже шоковий стан після поранення вже минув, і почали нестерпно боліти рани. Наступного разу військовий отямиться вже у новій для себе реальності…
.jpg "Максим у шпиталі Дніпра. Скрин відео")
«Не маю права впадати в депресію»
Зі стабпункту бійця евакуюють до шпиталю в Дружківці. Там лікарям довелося ампутувати захиснику ногу. Далі на підтримці апарату штучного дихання, чоловік потрапляє у Дніпро до лікарні Мечникова.
«У Дніпрі був зібраний консиліум: залишати мені праву ногу або ж ні. Справа у тому, що почали відмирати тканини, і якщо б мені її залишили, то вона дала б ускладнення на нирки, печінку. А у мене всі внутрішні органи були здорові і непошкоджені. То ж лікарі вирішили, що важливіше зберегти внутрішні органи, і ампутували другу ногу», — пояснює захисник.
Коли після двох ампутацій чоловік нарешті прийшов до тями: «То перше питання до лікарів у Дніпрі у мене було: „Чому ж так високо“? Вони мені потім, звісно пояснили», — каже Максим.
Захисник отримав поранення зовсім нещодавно, то ж зізнається, що ще не зовсім адаптувався до свого нового стану. Тим паче, що висока температура та фантомні болі майже щодня змучують бійця.
«Звичайно, бувають моменти, коли мені стає прикро та сумно через те, що є в житті речі, які я дуже полюбляв, а зараз вони мені вже недоступні. Наприклад, я полюбляв на сноуборді покататись, на лижах, зайняття боксом», — каже військовий.
Втім, здаватися Максим навіть і не думає. Не може собі цього дозволити, адже з перших митей після поранення, його завзято підтримує кохана дівчина Анжела. У соцмережах вона детально фіксує шлях чоловіка після поранення і запевняє, що готова пройти його разом з Максимом без жодних сумнівів.
«Мені відверто пощастило. Я маю велику підтримку від дівчини, рідних, підрозділу. До мене в Дніпро з Києва в реанімацію приїхали рідні якраз в той момент, коли я прийшов у свідомість. До мене приїжджало командування підрозділу, побратими. Тому у мене немає морального права впадати в депресію», — каже боєць.
Хоч ампутація у Максима і висока, та все ж лікарям вдалося зберегти захиснику частини кінцівок, а тому всі майбутні прагнення боєць пов’язує з протезуванням. Тим паче, що Анжела вже налаштувала коханого обов’язково станцювати разом після лікування і реабілітації.
Захисник впевнений, що у України і українців, як у пісні — «все буде добре».
«У нашого народу є дві особливості. Перша — мобілізовувати всі ресурси в стресовій ситуації, а друга — коли стресова ситуація минає, ми починаємо сваритися поміж собою. І от якщо ми не почнемо сваритися, чому москалі дуже радіють і прикладають до цього руку, то все у нас буде добре. Люди повинні думати про те, як і чим вони можуть допомогти, а не як їм поїхати з країни. Щодня треба ставити собі це питання: чим я можу допомогти», — резюмував Максим Юзвяк.