«Миру не буде. Україні це потрібно прийняти, зрозуміти та мобілізувати державу та суспільство», — військовий аналітик Ігаль Левін

«Проблема українського війська — це кричуща загальна недоукомплектованість»

— Ігале, вже цілком можна констатувати, що літня наступальна кампанія росіян провалилася, хоча в них і були деякі успіхи. Навіть Гіркін визнав: «Наступ не йде, втрати великі», а Z-блогери та військкори спішно шукають причини, чому все пішло не так, як планував їхній генштаб. Головнокомандувач ЗСУ генерал Сирський днями пояснив, що оперативна ситуація залишається складною, проте наші війська продовжують контрнаступ на Добропільському напрямку. «Оборона і надалі буде активною», — підкреслив він. У чиїх руках зараз ініціатива на фронті?

— Ініціатива завжди у того, хто наступає. На стратегічному рівні вона в росіян.

— А хто більше потребує паузи — ми чи вони?

— Перепочинок необхідний обом сторонам. Питання у тому, як його використовуватимуть для подальшого нарощування сил.

— Як правило, коли починається бездоріжжя, фронт практично зупиняється. Як розвиватиметься ситуація взимку на лінії зіткнення? Зрозуміло, що на обстановку впливає безліч чинників та обставин, але все ж таки.

— Взимку росіянам буде складніше використовувати свою тактику просочування малими штурмовими піхотними групами через відсутність «зеленки».

— Ця тактика — щось нове у військовому мистецтві?

— Тут нічого нового немає. Так діяли німці під час Першої світової війни. А штурми на мотоциклах — це російське ноу-хау. Мотоцикли використовують під час бойових зіткнень на Близькому Сході та в Африці. А щоб регулярна армія для швидких атак — тут росіяни виявилися першопроходцями.

— Нещодавно відомий військовий аналітик Юрій Федоров сказав, що ЗСУ одночасно дуже сильна й дуже слабка армія. Сила в тому, що, воюючи меншою кількістю солдатів та меншим озброєнням, наша армія позбавила росіян можливості перемогти, адже перемога у класичному сенсі — розгром противника на полі бою та нав’язування політичних умов припинення війни — для них недосяжна. А слабкість — що ЗСУ нагадують фехтувальника, в якого шпага вдвічі менша. Процитую ваше висловлювання про росіян: «Ви давно воюєте на своєму піку вогневих можливостей. Якщо десь не бомбите, це не через „гуманізм“, а тому, що не можете». Звичайно, росія щосили прагне наростити свій бойовий потенціал. Чи є ймовірність, що він дійсно буде зростати?

— Все залежатиме від обсягів продажу їхньої нафти. Ми бачимо, як американці намагаються обмежити цей процес, а Україна за допомогою deep strike знищує їхню нафтову, газову та паливну інфраструктуру. Якщо вдасться на світовому ринку замінити російську нафту на іранську та венесуельську, наприклад, тоді їхній потенціал дуже сильно здується.

Війна — це насамперед гроші. Левова частка доходів російського бюджету — від продажу енергоресурсів. Якщо вибити цю милицю, то конструкція завалиться. Отже, все залежатиме від стратегічного і навіть геополітичного рівня вирішення цього завдання.

— Український ВПК має дуже серйозні перспективи, ми багато чого вже виробляємо самі, плюс нам допомагають найпередовіші держави. А що з технічною стороною у росіян?

— Технічно вони вже використовують усе, що можуть, окрім ядерної зброї.

— Зараз усі говорять про Tomahawk. Трамп заявив, що готовий відправити ці ракети нам, якщо кремль продовжуватиме свою людожерську політику. Навіть російські пропагандисти вже кажуть, що постачання цих ракет в Україну — справа часу. Однак головне питання у тому, скільки їх дадуть. Установок HIMARS, наприклад, нам потрібно 250, а їх у наявності від 40 до 50. Така ж ситуація з ATACMS — їх потрібно не менше 200−400. Усі військові експерти кажуть, що 10−15−20 установок для запуску Tomahawk не вплинуть кардинально на перебіг війни. А у нас, як завжди, завищені очікування.

— Переламати хід війни, як я вже сказав, можна, якщо тільки урізати експорт нафти. Все решта — ні.

— Один із ключових факторів сучасного збройного протистояння — завдання ударів по військових об’єктах так званого другого стратегічного ешелону, тобто на відстані 200−300 кілометрів від лінії фронту. За словами Федорова, у ЗСУ дуже невеликі можливості робити це, оскільки у нас такого роду озброєння дуже мало або взагалі немає. Ця проблема якось вирішується?

— Думаю, це питання слід ставити українським військовим. Точно не мені.

— А що у нас із фортифікаціями? Дуже часто пишуть у соцмережах, причому з різних напрямків фронту, що нічого не звели, що знову втрачено час.

— Скажімо так. Це компетенція командирів на місцях. Говорити, що нічого не будують та не роблять, не можу. Десь гірше, десь краще, десь чудово, але будівництво йде.

Є чимало свідчень, що росіяни гинуть у колючому дроті, що ці споруди уповільнюють їхнє просування на другій лінії, а потім їх знищують дронами. Не з неба ж це все впало, адже хтось побудував ці фортифікації.

— 20 вересня президент Зеленський оголосив, що ухвалено рішення про створення Штурмових військ, призначених для швидкого реагування та наступальних дій на проблемних ділянках фронту. Багато військових критикують цей крок, мовляв, у ньому немає жодної необхідності, а в Генштабі говорять, що це «логічний етап розвитку ЗСУ в умовах сучасної війни, оскільки характер бойових дій суттєво змінився». Що це дасть?

— Це стиль керівництва. Проблема українського війська — це кричуща загальна недоукомплектованість, десь непідготовленість та низька мотивація мобілізованих людей, бо мобілізація відбувається проти їхньої волі. Тому воєначальник опускається до рівня кожного солдата і розглядає підрозділи як одиниці. І замість того, щоб займатись зараз на мікрорівні всією армією, яка налічує 700−800 тисяч (називають різні цифри), Генштаб створює такі війська.

Сирському треба чітко знати, що дана одиниця боєздатна і якою мірою готова виконувати поставлені завдання, що в нього є певні підрозділи, в які вкладають ресурси, де справді є мотивований підготовлений склад, де служать довірені офіцери, з якими налагоджені робочі та бойові зв’язки і які не бояться повідомляти нагору інформацію. Це не від хорошого життя робиться. У принципі, більшість рішень в Україні ухвалюють не від хорошого життя.

«Ми маємо завжди бити у відповідь. Причому все сильніше та сильніше»

— Цього тижня лукашенко наказав провести перевірку бойової готовності білоруської армії. Ці дії Мінська в Європі розцінили як тривожний дзвінок, адже вони можуть свідчити як про намір захищатися, так і про ймовірний шантаж сусідів. До чого готуватись?

— Ні до чого не готуватись. Армія завжди має бути готовою, наприклад, до того, що на якихось рубежах може стати неспокійно. У перевірках бойової готовності немає жодної особливої події. Їх завжди проводять у будь-якій армії. Очевидно, що ані лукашенко, ані білоруські військові абсолютно не зацікавлені втягуватися у війну. Це не говорить про те, що загрози з боку білорусі немає. Але українській армії незалежно від того, хто і де проводить такі перевірки, потрібно розглядати всі напрямки як потенційну загрозу та мати план дій на всі випадки.

— Втрати у росіян колосальні. Якщо тенденція збережеться, то далі у путіна два варіанти — заморожування війни або мобілізація. Західні ЗМІ пишуть, що начальник російського генштабу Герасимов тисне на нього, щоб він швидше ухвалив рішення. На жаль, ймовірність мобілізації в росії зростає.

— 2022 року в росії мобілізували 300 тисяч осіб. І потім не припиняли цей процес, тому можуть будь-якої миті висмикувати людей без жодних указів. Тобто у них мобілізація продовжує діяти. Просто на якомусь етапі вони перестали мобілізувати, а почали підписувати контракти, виплачуючи одноразово величезні суми: у Ямало-Ненецькому окрузі 3,5 мільйона рублів; у Свердловській області — 3,1; у москві — 2,3. Якщо зараз захочуть знову провести мобілізацію, у них все для цього готове.

— На жаль, у нас ця тема є провальною. Ізраїльтяни, де в армії служать усі, щиро дивуються з того, що багато українців продовжують жити так, ніби немає ніякої війни. Як і тому, що в Україні з лютого 2022 року і до сьогодні відкрито майже 290 тисяч кримінальних проваджень за самовільне залишення частини та дезертирство. Що з нами відбувається? І до чого врешті-решт ми прийдемо? Воювати не буде кому.

— Ви, по суті, відповіли на запитання. Україна живе у режимі мирного часу. У вас не мобілізувалась ані держава, ані суспільство.

— А що для цього потрібно? Щоб ми знову злякалися, як у лютому 2022-го?

— Не знаю. На це запитання мають відповісти самі українці. Я просто констатую факт — Україна не мобілізувалася. Є невелика група людей, які воюють. Це добровольці й ті, хто не зміг отримати відстрочку та броню. Ось і все. Решта, причому дуже велика, людей не воює — ані чоловіки, ані жінки. Усі живуть своїми проблемами. Економіка не воює, бізнес не воює.

— Україна та росія зняли запобіжники з ударів по критичній інфраструктурі. Зеленський заявив: якщо москва загрожує блекаутом Києву, то у кремлі мають знати, що блекаут буде і в столиці росії. Військовий аналітик Данського королівського оборонного коледжу Андерс Нільсен, якого ви часто цитуєте, прокоментував: «Заява української влади про удари у відповідь є ознакою зміни балансу сил. Україна не просто відповідає, а й сама ставить військово-політичний порядок денний. І намагається диктувати умови з позиції сили». Однак є побоювання, що удари по росії призводитимуть до зростання їхньої агресії. Ми це вже відчуваємо.

— Ми маємо завжди бити у відповідь. Причому все сильніше та сильніше. Це аксіома. Потрібно ставити питання так — як робити їм боляче і як робити їм гірше. А не так, що ось вони відповідатимуть, значить, не биймо.

— Російська армія швидко адаптується до нових умов та непогано працює над помилками. Наскільки вона готова до війни з НАТО, про яку вони постійно говорять?

— Не готова.

— Але чи здатна добре підготуватися?

— Тільки якщо буде припинення вогню. Поки що вони сточують і армію, і взагалі всі ресурси в Україні.

— Ветеран війни Юрій Гудименко нещодавно написав: «Війна триватиме вічно. Краще прийняти цей факт, усвідомити його та будувати фортецю. Безпечніше мати тактичні окуляри, ніж рожеві. Життя у фортецях є, і воно продовжується. Так живе багато країн. Ми будемо однією з них. І жити ми маємо так, щоб ворог плакав кривавими сльозами при одному погляді у наш бік». Нам реально досягти такої мети у перспективі?

— Реально, але все залежатиме від ваших ресурсів.

Україні треба вибрати, яке майбутнє вона хоче для себе бачити. Миру не буде. Тобто не буде повернення ані до 2021 року, ані до 2013-го. Україні це треба прийняти, зрозуміти та мобілізувати державу та суспільство. І рухатись у цей бік, іншого варіанту я не бачу.

Щодо депресивних настроїв, класик радив не читати радянські газети. Потрібно просто менше читати та дивитися, що росіяни транслюють українському суспільству. А вони транслюють дуже багато…