Прогрес впливає демографію: смертність скорочується, тривалість життя збільшується, населення зростає; з іншого боку — відбувається урбанізація та падіння народжуваності.
Те, що було безкоштовною робочою силою на селі — діти — стає витратним тягарем у місті, і приватна економічна доцільність дітонародження падає. Іншими словами, індустріалізація дає ріст популяції, але при цьому змінює демографічну структуру суспільства: старих стає більше (оскільки люди живуть довше), а молодих менше (бо містяни заводять менше дітей).
Змінюється структура сім’ї: жінка, яка раніше виконувала функцію домашнього кухаря-інкубатора, переїжджає до міста, здобуває освіту, та можливість влитися у робочу силу, необхідну для індустріалізації. Нові умови дозволяють їй самостійно заробляти собі життя, та оберігатися, а робота не залишає часу на репродукцію; виникає рух за права жінок, відбувається їхня емансипація, яка обслуговує ринок і створює для його учасниць нові ідентичності. «Вільна жінка» виникає тоді, коли виникає потреба подвоїти розмір робітничого класу. Фемінізм допомагає роботі заводу.
У 1700-му році середня британська жінка народжувала 4,6 дитини. Як німкеня у 1800-му. Як італійка в 1900-му, кореянка в 1960-х, або китаянка в 1970-х. Сьогодні в усіх цих країнах народжуваність впала до 1,8 дитини на жінку, тоді як відтворення суспільства потрібно 2,1.
Спочатку зменшення кількості дітей дозволяє заощаджувати та накопичувати капітал. Тому ті суспільства, які індустріалізувалися раніше, накопичили більше ресурсів для інвестицій у прогрес, і залишаються динамічнішими, незважаючи на те, що молодих і продуктивних у них стає усе менше. Однак ця динаміка є тимчасовим ефектом. Пікове споживання відбувається у віковому сегменті від 15 до 45 років. Цей сегмент є рушійним для ринкової економіки. Його скорочення призводить до того, що динаміка уповільнюється, продуктивність падає, і виникає дефіцит молодих людей, здатних виробляти та споживати.
Населення зростає, а дітей стає менше. Менше дітей сьогодні — це менше молодих робітників завтра, і менше досвідчених робітників післязавтра. Нестача людей, здатних народжувати людей — путівка до демографічного колапсу. Ті, хто першим індустріалізувався, першими з ним і зіштовхнуться.
Йдеться не просто про дефіцит робочих рук. Йдеться про дефіцит споживачів і споживчу здатність за умов підвищеної кількості голодних ротів на тлі розпаду економічної системи. Ми — динозаври 21 століття.
2020-ті — переломний момент для Китаю, Росії, Японії, Німеччини, Італії, Південної Кореї, України, Канади, Малайзії, Тайваню, Румунії, Голландії, Бельгії та Австрії. Їхнє населення масово вийде на пенсію, і з’ясує, що навколо немає людей, здатних забезпечити репродукцію. У 2030-х це чекає на Бразилію, Іспанію, Таїланд, Польщу, Австралію, Кубу, Грецію, Португалію, Швейцарію.
Щоб не згинути у 2050-х, Бангладеш, Індія, В’єтнам, Індонезія, Мексика, Іран, Туреччина, Марокко, Узбекистан, Саудівська Аравія, Чилі та Чехія мають сьогодні переконати своїх 20-30-річних заводити дітей.
Усе добре з фертильністю в Африці та Латинській Америці, але тільки тому, що ці країни отримали доступ до благ індустріалізації без індустріалізації самих себе — тобто за рахунок глобалізації, яка дозволяла їм імпортувати їжу та технології.
Тепер, коли гарант глобалізації в особі США не має ні можливостей, ні необхідності залишатися таким, ці регіони стоять перед епохою воєн, хвороб і голоду. Так, вони мають океан молодих людей. Питання, скільки з них доживе до завтра.
Або ми знайдемо спосіб збалансувати відносини між прогресом і біовідтворенням та зуміємо створити нову систему, засновану на інших принципах глобальної кооперації та розподілу благ, або на нас чекає лавина імперських фашизмів, статеві війни, повернення в доіндустріальні часи, або зникнення з лиця землі за підсумками ядерної перепалки та глобального потепління.