«Ми першими почали застосовувати дрони, а росіяни у нас навчились»: Роман Чабановський про еволюцію БпЛА і тактику ворога

«Старлінки» й «Молнії»: як безпілотні системи змінюють правила гри

41-річний Роман Чабановський за фахом юрист, депутат Полтавської міської ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода». На війні з початку повномасштабної. До того, з 2014 року, волонтерив.

— Ще тоді у хлопців, які воювали, були запити на дрони. Це були попередники мавіків, — пригадує. — Ми їх закуповували й передавали на передову. Тоді я вперше узнав, що це таке, трохи почав у них розбиратися. Але почав працювати з ними у бойових умовах, коли став до тероборони у лютому 22-го. Разом зі своїми товаришами, серед яких був і мій колега по депутатському корпусу Юліан Матвійчук, який отримав звання Героя України посмертно, ми сформували підрозділ аеророзвідки «Соловей». Це зараз у будь-якому піхотному підрозділі є свої батальйони безпілотників, а тоді таких по штату не передбачалось. Командування одразу погодилося на нашу ініціативу. Ми організували збір коштів через волонтерів, скинулись власними і придбали кілька безпілотних літальних апаратів. Навички роботи з ними нам дуже допомогли згодом. Під Соледаром, наприклад, коли наш батальйон потрапив у серйозні бойові умови, то завдяки аеророзвідці, яка активно моніторила підходи ворога до позицій, вдалося максимально зберегти особовий склад.

— На початку 22-го була велика небезпека для Полтави?

— Не думаю. Росіяни не мали тоді спланованого наступу на місто. Якби їм не дали відсічі біля Києва, тоді, можливо, вони пішли б далі: на Харків, Суми, Чернігів… Полтава, можливо, стала б наступним етапом. Але вони не пройшли першого етапу.

Якби, каже Роман, на початку війни наші бойові підрозділи мали в достатній кількості таку технологічну зброю, як зараз, то це дало б їм перевагу над ворогом у рази.

— Україна першою почала застосовувати FPV-дрони, бомбери, наземні роботизовані комплекси (НРК). Ми фактично навчили ворога цим користуватися, — говорить Роман. — Зараз маємо великі виробничі потужності зі своїми розробниками, лабораторії, де постійно щось випробовують, удосконалюють. Хоча спочатку багато що починалося з кустарщини. У нас дуже розумні й прогресивні люди. Навіть тут, на бойових позиціях, є майстри, які постійно щось удосконалюють, змінюють під свої потреби. Установлюють інші антени, передавачі, трохи перелаштовують наземні станції… Бо у виробника ці засоби однакові, а завдання військових може трохи відрізнятися. Хтось працює в лісі, хтось — у полях, і від цього залежить їхнє використання.

— Але ж начинка у наших і в російських безпілотників однакова, китайська?

— У Китаї виробляють лише мавіки — це один із типів безпілотників. А в ЗСУ на озброєнні сотня типів, переважно вітчизняних! Так, у них можуть бути як китайські, так і європейські чи американські комплектуючі. Останнім часом, до речі, з’явилось багато українських. Але якщо китайські дешевші і якісні, то сенсу робити власні нема.

Окупанти застосовують дрони винятково російського виробництва, але так само з китайськими комплектуючими. Їм треба віддати належне: вони вміють робити якісно масовий продукт й масштабувати його, не розпорошуючись на інші. Скажімо, наприкінці 2024 року армія рф почала використовувати ударний БпЛА-камікадзе літакового типу «Молнія». Це дешевий, примітивний баражуючий боєприпас з фанери та пластику, здатний переносити 3−10 кг вибухівки. Застосовується для атак по військових та цивільних об’єктах, має дальність у декілька десятків кілометрів. Наразі цих «Молній» неймовірно багато, вони досить ефективно працюють.

У нас дронів різного типу є десятки. Якісь із них кращі, якісь гірші, але їх багато. Це як і плюс, так і мінус. Плюс у тому, що ми можемо значно швидше і активніше реагувати на зміни поля бою. Наприклад, коли на ньому з’являються нові засоби радіоелектронної протидії, ми швидко перезавантажуємо той чи інший дрон і можемо протистояти цьому. У росіян з цим важче.

До речі, схожа історія з оптоволоконними БпЛА, яких зараз багато як з однієї, так і з іншої сторони. Першими їх придумали українці, але чомусь у нас цей винахід не знайшов масового застосування. А росіяни взяли цю ідею й масштабували її. Втім, оптоволоконні дрони не панацея — вони не завжди підходять для виконання певних завдань. Але штука досить солідна, потужна і небезпечна.

Чому окупанти пересіли на «Жигулі» та як їх бачать українські пілоти

У Полтавській 116-й бригаді тероборони, яка продовжує виконувати завдання у дуже гарячих точках, Роман служив до початку 2024 року. Але, зізнається, не бачив там свого майбутнього як аеророзвідника. Йому хотілось розвитку, щоб бути максимально ефективним на фронті. Тому, коли друзі з на той момент 14-го безпілотного полку запросили до себе, перевівся. Згодом частина бійців відокремилась від нього та стала 413-м батальйоном (а за якийсь час і полком) «Рейд».

Донедавна Роман був у «Рейді» командиром екіпажу. Та навіть ставши виконувачем обов’язків командира взводу, продовжує виїжджати з хлопцями на позиції.

— Дехто з бойових командирів говорить, що дипломатичні перемовини про завершення війни багатьох демотивують. Мовляв, ніхто не хоче зайвий раз ризикувати життям, адже скоро настане мир…

—На лінію фронту перемовини взагалі не впливають. Ми виконуємо накази, а не чекаємо якихось домовленостей. Єдине, що відчуваємо, так це зменшення кількості допомоги від американських союзників. У нас дійсно стало менше деяких засобів, але на сьогодні це не так для нас критично, якби таке сталося в перші роки війни. Адже у нас з’явилися інші засоби ураження, серед яких дуже багато українських.

— На вашу думку, ціль, визначена новим міністром оборони Михайлом Федоровим — щомісяця знищувати 50 тисяч російських військових — реальна?

— Абсолютно. Ворог постійно перебуває у наступі, відповідно, несе великі втрати. До того ж, у нього майже не залишилось броньованого транспорту. Їздять на старих «буханках», «Нивах», обрізаних «Жигулях», мотоциклах, ходять пішки… І є для нас легкою ціллю. Якщо вони й далі застосовуватимуть таку тактику, а ми надалі будемо нарощувати свої вогневі спроможності, то противник втрачатиме дедалі більше солдатів.

А довіра до статистики, яку подають Сили безпілотних систем, у мене повна, бо вона верифікована, з відеопідтвердженням.

— Кого ви бачите на моніторі свого безпілотника: досвідчених вояків, маргіналів, які прийшли в Україну вбивати за гроші, чи іноземних найманців?

— Ми дивимось на ворогів згори й бачимо лиш те, як вони пересуваються на місцевості, бачимо їхню форму, але ідентифікувати не можемо. Говорити про їхню національну чи соціальну приналежність можна лише тоді, коли вони потрапляють у полон або коли знаходять документи у загиблих.

Загалом за весь час війни тільки на Курщині реально було ідентифікувати корейські війська. Вони відрізнялися від російських тим, що ходили великими шеренгами через поля. Згодом трохи набралися досвіду й стали обережнішими.

На чужій землі воювати значно краще: чому Курська операція була виправданою

— Ваша думка про Курську операцію.

— Я був на Курщині місяців сім. Не скажу, що ми там здобули, а що втратили, бо не володію повним об’ємом інформації. Але бачив, що ворог поніс там величезні втрати. Росіяни змушені були підтягувати туди величезні війська, швидко організовувати якусь лінію фронту. Вони не знали, що робити.

Ми воювали на їхній території, знищували їхню інфраструктуру. І в цьому великий плюс. Коли дивишся в монітор свого дрона і бачиш, як горить ворожа земля, це дуже підбадьорює. Бо горить не твоя земля… Ми щоразу, пролітаючи над нашими знищеними вщент селами й містами, бачимо, що вони вже просто не підлягають відновленню. Це великі втрати цієї війни. І від того сумно.

Одне слово, воювати на території ворога значно краще, ніж на своїй. Тому Курська операція, на мій погляд, була виправдана.

Загалом знищення ворога, де б то не було, це величезна мотивація.

— Що для безпілотних систем є пріоритетом: техніка чи жива сила?

— Залежить від поставленого завдання. Загалом ми працюємо на різні дистанції: екіпажі, що на передній лінії, переважно знищують живу силу противника, а ті, які літають на десятки кілометрів углиб, зосереджені на перерізанні логістики ворога. Плюс шукаємо у його тилу системи протиповітряної оборони, артилерію, скупчення техніки, пробуємо їх вражати.

«Заїжджаємо на позиції у „нельотну“ погоду, з постійним моніторингом неба»

— Вас викликали пілоти ворожих дронів на повітряні дуелі?

— Було, гонилися пару разів. Доводилося ховатися в кущах і перечікувати. Головне мати детектори дронів. Тоді ми бачимо їх заздалегідь і маємо час на втечу.

— Як долаєте кіл-зони, які весь час розширюються?

— На гарячих напрямках, де ведуться активні бої, кіл-зони сягають уже 20−25 кілометрів. І там існує велика небезпека попасти під ворожий безпілотник. На інших напрямках ця зона п’ять-десять кілометрів. Там росіяни застосовують менше безпілотників.

Намагаємося заїжджати на позиції на автівках у «нельотну» погоду з увімкненим засобом РЕБ, з постійним моніторингом неба.

Раніше могли працювати на позиціях день-два, а зараз — тиждень, мінімум. Це пов’язано з небезпекою при ротації.

— Чи є у вашому підрозділі «бусифіковані»?

— Чесно, не знаю. Але у нас серйозний відбір. Не всі проходять співбесіду, бо робота з дронами специфічна. Не в кожного вийде з ними працювати. Хоча у нас є дуже багато вакансій: водіїв, майстрів, інших тилових посад. Вони не менш важливі, ніж дронарі.

— Як вивчитися на пілота БпЛА?

— Є різні курси, на яких цьому навчають. Ми з товаришами на початку повномасштабної всього за два дні освоїли розвідувальні безпілотники. Зараз підрозділи направляють своїх бійців у центри підготовки, де, залежно від типу БпЛА, навчання триває від місяця до двох. У нашому полку є і власна школа. Дуже часто виробники проводять підготовку на свої дрони. Це може тривати 2−3 тижні.

— Ваша ефективність оцінюється за кількістю уражених цілей?

— Не завжди. У нас є рейтинг екіпажів, який ґрунтується на певній статистиці. Хтось в екіпажі не збиває дрони, але без його роботи ніхто не зможе працювати. Тому кожного, хто старається, якісно виконує свої обов’язки, командування заохочує якимись нагородами.

Хоча для бійців найбільше нагорода — поїхати додому і побути зі своєю родиною. На жаль, такі нагороди поки що рідкість.

«Дружина — не моя особиста волонтерка»

— Чи багато депутатів ви бачите на лінії зіткнення?

— Не скажу, що їх дуже багато, але є депутати різних рівнів. Серед них немало, на жаль, уже загиблих. Юліан Матвійчук, який був депутатом Полтавської міськради, Аркадій Піщанський, був депутатом Київської районної ради Полтави, також від «Свободи». «Свободівцем» був і полеглий полтавець Роман Федів.

— Як ви поєднуєте депутатство зі службою?

— Стараюся брати участь у роботі сесій онлайн. Хоча вони й рідко проходять, але не завжди мені вдається бути на них присутнім, бо можу перебувати у цей час на позиції.

— Який був найважчий період служби за чотири роки?

— Кожен період по-своєму важкий.

Коли були у тербороні під Соледаром у 23-му, було дуже важко. Потім працювали під Мар’їнкою та Авдіївкою. Там було тоді найбільше штурмів, теж був важкий період. Курська операція була складною. Не так давно нас направили на Добропільський напрямок, де допомагали ліквідовувати виступ. Також був дуже насичений період.

Іноді випадає кілька днів, коли все більш-менш спокійно, легко, а потім раз — і в один момент стає дуже важко.

Важко воювати взимку. Важко воювати в погану погоду. От зараз страшенно погано. Мороз змінюється дощем, зливою, багнюкою. В таких умовах і бійцям складно, і техніка страждає, і обладнання.

— Багато потреб фронту й досі закривають волонтери. Які у вас запити до них?

— Частиною засобів нас забезпечує держава, частиною — різні фонди. Але є речі, які вони не можуть надати у великій кількості. Ті ж хімічні грілки, дроти до наземної станції управління, надруковані на принтері системи скиду для дрона чи тримання боєприпасу… Ми навчаємо бійців стріляти з рушниці по дрону. Для цього потрібні кошти — і на рушниці, й на патрони. Тому просимо у волонтерів.

Держава не може в повному обсязі забезпечити війська автомобілями. Теж допомагають волонтери. Без цієї підтримки було б значно важче.

— Часто звертаєтесь до своєї дружини-волонтерки Олександри Сиротенко?

— Буває. У 22−23-х роках, мабуть, більше її турбував, зараз трохи менше. Не тому, що краще забезпечений. Просто в неї з’явилося більше підрозділів, яким вона допомагає. Саша волонтерить із 2014 року, тому багато хто її знає, звертається за допомогою. Та вона ж і не моя особиста волонтерка…

— Скоро буде Великдень і на фронт поїдуть величезна кількість пасок, крашанок та інших атрибутів свята. Це дійсно потрібно?

— До передач різних харчів у мене різко негативне ставлення. Краще ті кошти витратити на щось толкове. Паски — не першочергова потреба. До того ж, вона не завжди доїде, не завжди військовий вчасно може отримати передачу. Як на мене, ефективніше підтримати волонтерів, які займаються виробництвом сухпайків для військових чи їжі у реторт-пакетах. Це те, на що є запит.

Як бачиться перемога з окопів на Олександрівському напрямку

— До повномасштабної війни, знаю, у вас був сімейний бізнес — пасіка й переробка продуктів бджільництва. Він «живий»?

— Чесно кажучи, не дуже. Залишилось кілька великих бджолосімей, які живуть своїм життям. Ні в кого немає часу за ними доглядати.

Планую відновити цей бізнес після війни.

— Вас не напружує цивільне життя, коли буваєте у відпустці?

— Слухайте, те, що люди сидять у кав’ярні, це нормально. Ми для того стоїмо на фронті, щоб вони там сиділи. Я ж теж, коли приходжу у відпустку, ношу цивільний одяг й можу відпочивати у закладі громадського харчування. Вкурвлює інше. Ті, хто за станом здоров’я повинні бути в армії, чомусь у неї не пішли. Оформили собі липові документи чи влаштувалися кудись на роботу заради броні. Та й бронь теж спірне питання. Бо чомусь в одних вона безмежна, а в інших її нема. Тому відчуття несправедливості присутнє.

— Зазвичай як ви проводите відпустки?

— У Полтаві, з родиною. Робота дома завжди знаходиться. Намагаюсь приділити якомога більше уваги доньці. Ходимо в ігрову кімнату, у кінотеатр на мультики, влітку — на річку, можемо здійснити невелику подорож. Звичайні людські розваги. У травні дитині буде п’ять років, а тато вже чотири на війні… Звісно, я не можу в повній мірі приділяти увагу вихованню. Добре, є можливість часто спілкуватись по відеозв’язку, а дружина присилає фото й відео.

— Як вам уявляється перемога?

— Розпад росії і відновлення наших земель. Але думаю, зараз це нереально. Однак до цього треба прагнути. Якщо буде якась можливість якомога швидше зупинити бойові дії по лінії бойового зіткнення, то я за це. Це було би для нас вигідно. І далі треба думати, як вирішувати ситуацію. Може, дипломатично, а, може, й ні. Але якщо росія й далі наполягатиме на висунутих умовах, то, звісно, що вони неприйнятні. Найкраще все-таки зараз зупинитися. Росіяни теж у критичній ситуації. Їм теж необхідна зупинка…