Боєць Артем обороняв південь України, пройшов бої на Донеччині й вижив, хоч шанси були мінімальними. Під Покровськом міна розірвалася в метрі від нього. Понад 12 годин без повноцінної евакуації стали причиною втрати обох рук.
Але він не втратив віри в себе. Нині у Львові він заново вчиться робити звичні речі — й мріє повернутися за кермо.
Втратив руки, але не власні мрії: історія Артема
Артем кінчиком носа надсилає повідомлення. Каже, що в нього виходило не з першого разу. Смартфон без використання рук для нього уже не виклик, а щоденна рутина.
Для комфортного користування гаджетом його теща навіть придумала спеціальну шкарпетку, яка дозволяє керувати сенсорним екраном за допомогою пальця ноги. Так само Артем читає книги, а завдяки ще одному девайсу захисник може самостійно їсти.
— Для прийому твердої їжі, в принципі, дуже підходить. Можна набрати чи наколоти вилкою і піднести до рота. Поки що важко, але тренуюсь.
До повномасштабного вторгнення він працював інженером-електромеханіком у рідному Миколаєві. Мав стабільну роботу, плани та звичайне цивільне життя. Та у 2022 році, коли росіяни підійшли до міста, вирішив іти до війська.
Долучився до 406-ї окремої артилерійської бригади. Обороняв Миколаїв, згодом Херсонщину. У 2024 році його перевели до 503-го окремого батальйону морської піхоти.
Доєднатись до Сил оборони спонукало вроджене відчуття справедливості, що ця війна, розпочата проти нас, була дуже нахабною.
— Тому, як чоловік, я не міг не зайняти таку активну позицію.
Поранення Артем отримав торік під час оборони Мирнограда та Покровська. Тоді ситуація на напрямку була критично складною. Щільні обстріли, перевага ворога в живій силі, майже відсутня логістика. Ситуація ускладнена, небо під постійним контролем ворожих дронів.
— Підрозділ виходив із позиції, коли почався мінометний обстріл. Буквально в метрі перед моєю головою розірвалася міна. Мені врятувало життя те, що я встиг зреагувати на свист і впасти на землю.
В момент прильоту просто все почорніло в очах і світ замер, дзвін в ушах. І через кілька секунду настає усвідомлення і накатує біль. Тебе просто скручує і ти кричиш від болю.
Вийти одразу не змогли, бо дрони та обстріли не вщухали. Побратими кілька годин чекали можливості рухатися. Евакуація розтягнулася на понад 3 км, долали своїм ходом під загрозою повторних ударів. До стабілізаційного пункту дісталися лише за 12 годин. Через турнікетний синдром лікарям довелося ампутувати обидві руки.
— Усвідомлення, що рук не буде, вже було приблизно на моменті накладання турнікетів, коли оцінювали поранення, пробували робити переоцінку, конверсію турнікетів. Але я так розумію, що артерії були задіті, дуже сочились ці рани.
Після вибуху в нозі залишився осколок. У Львові його видалили хірургічно. Тепер Артем проходить комплексну фізичну реабілітацію та ерготерапію. Медики готують кукси до майбутнього протезування, працюють над витривалістю та чутливістю тканин.
На початку занять зосереджувалися на виконанні простих завдань, наприклад, ввімкнення світла, натиснення кнопки в ліфті або наливання води у склянку. Зараз проводять заняття на драйв-симуляторі, щоб повернутися до водіння.
Артем каже, що мріє знову сісти за кермо автівки, поїхати за місто, покататись велосипедом і просто знову повернутись до активного життя, яке було до поранення.
— Надихаюсь кожним ветераном, який старається і робить щось для своєї реабілітації. Якщо людина не просто виздоровлює, а прикладає до цього сил, це вже варте поваги.