Якщо вони націлені на Харків, то з великою ймовірністю вони влучать. Шансів встигнути дістатися до укриття небагато.
Будівлі шкіл і дитсадків майже два роки зачинені з міркувань безпеки, а дитячі майданчики стоять порожніми.
З наближенням третього року повномасштабної війни частина життя в Харкові переходить під землю.
На п’яти станціях метро вздовж платформи розташовані спеціально побудовані класи.
Місцева влада почала організовувати шкільне навчання під землею кілька місяців тому.
Нещодавно також додали дошкільні заняття на вихідних.
Історія Ніки
Для шестирічної Ніки Бондаренко це шанс знову поспілкуватися з іншими дітьми.
Після двох років онлайн-навчання вона з радістю біжить до місцевої станції метро у яскраво-рожевих чобітках.
Її шлях лежить повз руїни військової комендатури, розбомбленої на початку вторгнення, поруч з її будинком. Навколо багато розбитого скла та каміння від вражених уламками будівель.
Підпис до фото,
Сім’я йде до школи повз розбите скло та будівлі, які постраждали від обстрілів
Але коли Ніка сідає у потяг, прямуючи на заняття, її мама може припинити хвилюватися.
«Батьки можуть бути впевнені, що з дитиною нічого не станеться, вона буде продовжувати своє більш-менш нормальне життя», – пояснює Ольга Бондаренко.
«Ворог нас тут не дістане».
Вона каже, що Ніка сумувала за садком.
«Авжеж, це важливо. Тому що дитина не бачить інших дітей. На вулицях їх немає, постійно лунають повітряні тривоги».
Зараз у Харкові є близько 700 місць у садку під землею для дітей віком до шести років. Шкільні уроки у підземних класах відвідує щонайменше втричі більше дітей.
Дехто з них втратив батьків під час бойових дій або жили в районах, які зазнали сильних обстрілів, і крім навчання їм потрібна додаткова підтримка психологів.
У день, коли ми приходимо до такого садочка, тут лунає музика, діти бігають і сміються. Одна дошкільна група перевдягається у лікарів та медсестер, інші співають і граються конструктором.
Намагаємось вести нормальне життя
Вчителі і вихователі з усіх сил намагаються зробити так, щоб життя виглядало якомога більш нормальним.
На стінах, поряд із яскравими малюнками квітів, висять плакати про небезпеку мін. Але коли вмикається повітряна тривога, попереджаючи про наближення ракет, нікуди не треба бігти.
Родина Бондаренків поїхала з міста на початку війни, коли російські війська намагалися захопити Харків, а обстріли були постійними.
У метро тоді жили тисячі сімей. У березні 2022 року я бачила літніх людей, які спали у вагонах, і немовлят на платформах з батьками.
Коли у вересні того ж року російські війська відкинули з Харківської області, місту стало дихати трохи легше, і Ольга з дітьми повернулися додому.
Її чоловік військовий, і бути в Харкові означало бути поруч із ним.
Коли я запитую у сестри Ніки, чи не боїться вона тривог, Вікторія хитає головою.
«Тривога означає, що ракета може влучити кудись або ні. Це 50 на 50. Тож треба вірити, що все буде добре».
Їй 11 років.
Плани
Найбільшою проблемою Харкова є його розташування всього за 40 км від кордону з Росією.
«Нам потрібна сучасна система протиповітряної оборони. Якщо прилітають ракети, то того, що ми маємо, не вистачає», – каже мер Харкова Ігор Терехов.
Але така близька відстань була б викликом навіть для найсучасніших західних систем.
Інтенсивність обстрілів зросла з грудня, і у школи в метро почали прибувати діти.
Підпис до фото,
На майже третьому році війни Харків будує нові постійні школи під землею
Тож влада міста почала влаштовувати більш постійні місця для навчання під землею.
У сильно постраждалому від ракетних обстрілів Індустріальному районі під спортивним майданчиком будують цілу школу.
Класи будуть заглиблені на п’ять метрів під поверхнею землі і розраховані на 900 учнів, які навчатимуться у дві зміни.
Поки що це виглядає як прямокутна оболонка, яку будівельники паяють, штукатурять, забивають у неї цвяхи.
Начальник будівництва розповідає мені, що його фірма побудувала гарний новий зоопарк і перепланувала центральний парк перед вторгненням. «Тепер ми займаємося цим», — знизує він плечима.
Це нагадує йому ядерні бункери, які будували на радянських заводах часів Холодної війни.
«Я дуже не хочу, щоб ми переходили під землю. Це вимушена міра безпеки», – пояснює мер під час огляду будівництва.
Школа має бути готова до кінця березня, хоча зараз цей термін виглядає надто оптимістичним.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES
Підпис до фото,
«Війна закінчиться, коли ми переможемо. А тим часом діти мають право на те, щоб навчатися», каже мер Харкова Ігор Терехов
Мер Харкова планує звести схожі будівлі у кожному районі. Це великі інвестиції.
«Ракети, переважно якими сьогодні руйнують наше місто, долітають сюди за 40 секунд», — каже Терехов. Цього часу недостатньо, щоб евакуювати звичайну школу.
«Війна закінчиться, коли ми переможемо. А тим часом діти мають право на те, щоб навчатися. Тому ми будуємо такі школи».
Історія Марини
Незадовго до нашої поїздки до Харкова житлові квартали міста зазнали масованого ракетного обстрілу.
Загинули одинадцять людей.
Одна ракета влучила у будинок Марини Овчаренко, знищивши секцію будинку з усіма квартирами.
18-річна дівчина та її батьки вийшли з дому всього за дві хвилини до цього. Марина каже, що бачила, як летить. Ударна хвиля збила її з ніг, але вона не постраждала.
Підпис до фото,
Марині (праворуч) та її мамі пощастило, вони були не вдома, коли в їхній будинок влучила ракета
Дівчині досі важко усвідомити, що вона жива, коли стільки її сусідів, у тому числі дитина, загинули.
На руїнах своєї квартири Марина знаходить особисті речі. Вона знайшла своє свідоцтво про народження. А її мама Анастасія — валізу з вечірніми сукнями.
Попри все, сім’я посміхається.
«У нас є ми. Ми живі, ми цілі! — каже Анастасія, пригортаючи доньку. — Це диво».
Наступного дня після ракетного удару батько Марини піднявся на руїни будівлі та встановив на даху український прапор.
«Ми тут і йдемо далі, що б з нами не робила Росія. Вони можуть вбивати нас, знищувати, але ми стоїмо, – так Марина пояснює його вчинок. — Ми йдемо далі».
Вчителі та вихователі
На іншому кінці міста, у дитсадку в метро, Ольга Бондаренко також багато каже про непокору та стійкість. Це місто називають незламним.
«У Харкові така атмосфера: прилетіло, постраждали, сльози витерли і живемо далі. Всі місцеві мешканці так живуть», — каже мама двох дітей.
Але відстань між життям і смертю тут вимірюється секундами чи метрами.
Ольга дуже боїться опинитися з дітьми під завалами будинку.
«У мене панічні атаки залишитися під завалами. Це дуже страшно для мене».
Підземні школи — це свідчення адаптації до нового життя та виживання.
«Звісно, це дивно, але як по-іншому? Хочеться, щоб наші діти росли в нашій державі, в Україні», — каже мені Наталія Білогрищенко.
Вона керує відділом дошкільної освіти міської ради і каже, що вихователі були дуже щасливі, коли змогли повернутися на роботу.
«Їхні очі горіли. Вони скучили за дітьми».
Раптом Наталія починає плакати.
«Коли буде мир, приїжджайте до нас, подивитеся, які у нас садочки у звичайних умовах», — каже вона мені крізь сльози.
«Це все так сумно. Але нічого. Все буде добре».
У підготовці матеріалу брали участь Ганна Чорноус, Пол Прадьє та Анастасія Левченко.
