В Національному музеї історії України, де раніше був показаний барельєф Архістратига Михаїла, дивом врятований з вогню влітку 1811 року, відбулася презентація книги Євгена Матвієнка, Євгена Букета і Олексія Дєдуша «Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки», присвяченої родоводу та друзям і знайомим Тараса Шевченка. «Ми знайшли багато важливих і цікавих фактів, про які як не дивно, до нас ніхто не писав», — заявив на заході Євген Матвієнко. Кореспондент «ФАКТІВ» поспілкувався з авторами дослідження.
«Шевченко повернув родині Симиренків позичені гроші та заробив 5 тисяч рублів. Це була кругленька сума»
— Читав, що серед тем, які висвітлені в книзі, є дослідження про фінансові справи Тараса Шевченка. Про які конкретно? — ставлю питання Євгену Матвієнку.
— У великій кількості досліджень, присвячених Шевченку написано, що його викупили з кріпацтва за 2500 рублів асигнаціями, і що, начебто, ця сума на той час була еквівалентна 40 кілограмам срібла. Виявилось, що ці підрахунки неточні.
— Чому?
— Бо не враховано, що курс срібного рубля до асигнацій (паперових грошей) був тоді (у 1838 році) один до трьох з половиною (точніше 3,54). А інші дослідники рахували один до одного. В цьому помилка.
Якщо порахувати за реальним тоді курсом, то виходить що 2500 рублів асигнаціями — це 750 рублів сріблом.
.jpg "Автори «Шевченкового саду»: Євген Букет (ліворуч), Євген Матвієнко (в центрі), Олексій Дєдуш. Олексій і дружина Євгена Матвієнка — дальні родичі Кобзаря. Фото автора")
— Скільки в них кілограмів срібла?
— Це 12,7 кілограмів, а не 40. Ми порахували по сучасному курсу Лондонської біржі, скільки коштує стільки срібла в гривнях. Вийшло, що Шевченка викупили з кріпацтва за суму, еквівалентну приблизно 500 тисячам гривень (станом на 2025 рік).
До речі, в книгах інших авторів стверджується, що 2500 рублів асигнаціями, за які викупили Шевченка — це дуже велика сума. Для порівняння: товариша Тараса Шевченка актора Михайла Щепкіна викупили з кріпацтва за 10 000 рублів асигнаціями. З Щепкіним цікава історія вийшла: його біографи пишуть, що Микола Репнін-Волконський викупив його на безкорисних засадах — як меценат. Насправді, актор потім повернув Репніну-Волконському все до останньої копієчки.
— Коли Шевченко став вільною людиною, які в нього були джерела доходів?
— Наприкінці свого життя він дуже добре заробив. Річ у тім, що останнє прижиттєве 1860 року видання «Кобзаря» принесло Шевченку великі кошти. Не буду вдаватися в деталі, лише скажу, що цьому (успіху видання — Авт.) сприяло те, що були грамотно розроблені і реалізовані маркетингові і інвестиційні питання. Цю книгу видали за гроші, які Тарасу Григоровичу позичила родина Симиренків. В деяких виданнях написано, що вони меценати. Але ж це не зовсім так — ця родина дала позику. Коли прийшов час повертати кошти, Шевченко спитав Симиренків, віддати книжками чи грошима? Вони вибрали гроші. Тираж того видання «Кобзаря» склав понад п’ять тисяч примірників (чималий на ті часи). Продавався по півтора рублі за примірник. І увесь був розкуплений. Тож з вирахуванням видатків Шевченко заробив десь п’ять тисяч рублів. Це була кругленька сума.
— В нього був план, як нею розпорядитися?
— Так, Шевченко мав намір придбати землю і побудувати на ній дім. Спершу — площею 150 квадратних метрів. Потім — 120. Врешті вирішив, що й 101 буде нормально. Щоб ви розуміли, 101 квадратний метр — це чотири кімнати з кабінетом з каміном.
— Чим ця історія завершилася?
— У Тараса Григоровича була довірена особа — його давній товариш Варфоломій Шевченко. До речі, Варфоломій до цього працював управителем в Корсуні — тобто мав знання і досвід у веденні господарських справ. Шевченко довірив Варфоломію купити землю під садибу — приблизно 11 гектарів. Попросив, аби це була ділянка на березі Дніпра — щоб з вікна можна було дивитися на річку.
Але виникла проблема: не вдавалося знайти власників, які б погодились продати землю Шевченку, адже боялися мати справу з людиною, яку сам імператор Микола І відправив в заслання. Проте врешті вдалося домовитись про купівлю ділянки в Каневі біля Чернечої гори. Тарас Григорович вже зібрався її купляти. Проте в березні 1861 він, на жаль, пішов з життя. А гроші, які мали піти на створення садиби, Варфоломій витратив на придбання у держави Чернечої гори, на якій поховали Шевченка.
В дискусії про книгу «Шевченків сад» взяв участь заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук Олександр Боронь. Він, зокрема, розповів про те, як довелося рятувати перше видання нині широко відомої поеми Шевченка «Гайдамаки», яка була надрукована окремою книжкою в 1841 році.
— Фактично це був книговидавничий провал, — розповів Олександр Боронь. — Продано було приблизно 200 примірників. Щоб реалізувати решту 800, переплели, з’єднавши ці примірники з другим виданням «Кобзаря». Книжку, що вийшла в результаті назвали «Чигиринський Кобзар і «Гайдамаки».
В радянські часи поема «Гайдамаки» надзвичайно культивувалась владою. Було лояльне ставлення й до кривавих сцен, які містяться в цьому творі. Потім схаменулися — жорстокість толерувати не можна. Переосмислення поеми — нормальне явище. Те, що зараз її вилучили з шкільної програми, я підтримую. Бо речі, які написані в «Гайдамаках», складно пояснити дітям.
«Дід Шевченка прожив майже 90 років»
— В нашій книзі ми зібрали в додатку 50 усталених тверджень про Тараса Шевченка, його родину і оточення, які нам вдалося документально підтвердити, уточнити або спростувати, — продовжує Євген Букет.
— Які, на ваш погляд, найцікавіші факти вдалося підтвердити або спростувати?
— Таких багато. Наприклад, в частині шевченкознавчої літератури побутує твердження про те, дід Шевченка по батьківській лінії Іван Андрійович брав участь в Гайдамаччині. Ми знайшли документи, які свідчать, що він не міг бути гайдамакою, адже під час повстання йому було 11−13 років.
— Таких юних в гайдамаки не брали?
— Саме так. Інша річ, Іван він міг стати свідком повстання, дуже добре запам’ятати ті події. А наймолодшим гайдамакам, зафіксованим у кримінальних справах, було по 16 років.
Ще один важливий факт цієї історії: батько Івана Андрій записаний в одному з документів від 1767 року як Андрей Шавейко, входив в число трьох найзаможніших селян Кирілівки. Якщо б його син або він були активними учасниками Коліївщини, влада не мирилась би з таким майновим станом їх сім’ї.
Побутує (в тому числі, в науковій літературі) версія про те, що прадід і дід Тараса Шевченка були шляхтичами — дворянського стану. Якби це відповідало дійсності, вони б добивалися від владних інституцій Російської імперії визнати цей їх привілейований статус. Але жодного документу щодо цього немає. Але, повторю, гроші вони мали. Прадід займався ремісництвом, а дід — землеробством. До речі, хоча за часів Російської імперії дід Шевченка був кріпаком, проте мав двох найманих працівників. В Кирілівці (село було величезне) жили й інші доволі заможні кріпацькі родини.
— За однією з версій, прадід Тараса Шевченка Андрій, був запорозьким козаком, військовим писарем (це важлива на ті часи посада) Андрієм Товстиком, — додає Євген Матвієнко. — Ми знайшли документи, які спростовують цю версію. Більш того — почерки прадіда Шевченка і Товстика не співпадають. В документі за 1775 рік, який ми дослідили, написано, що Андрій був ремісником. Певно, шевцем, звідси й прізвище Шевченко. Не була відома дата його смерті. Ми її вирахували по документам — 1793 рік.
Щодо Шевченкового діда Івана існує думка, що він був довгожителем, начебто, прожив десь 100 років. Ми з’ясували, що, дійсно, жив довго — майже до 90 років.
Чи правдива легенда, що біологічною матір’ю Тараса була не дружина Григорія Шевченка Катерина, а її молодша сестра?
—Спитаю, щодо широко відомої версії про те, що родина матері Шевченка — Бойки — є вихідцями з Галичини. Ви знайшли цьому підтвердження? — ставлю питання Євгену Букету.
— Жодних документів, які б це підтвердили, не знайдено, — відповідає Євген Букет. — Натомість, є документальні підтвердження того, що їх рід місцевий, багато-багато років проживав на цій території (Черкащина).
Учасниця дискусії про книгу «Шевченків сад» кандидатка філологічних наук Галина Карпінчук, зокрема, прокоментувала легенду щодо Агафії. Мається на увазі версія про те, що біологічною матір’ю Тараса Шевченка була не дружина Григорія Шевченка Катерина Якимівна, а начебто її молодша сестра Агафія.
.jpeg "Галина Карпінчук: «У мене в руках книга про Шевченків родовід»")
— Досі в деяких дослідженнях Агафія фігурує як реальна особа, — каже Галина Карпінчук. — Мені вдалося спростувати міф про Агафію, і знайти широке коло родичів по лінії матері Шевченка. А автори книги «Шевченків сад» знайшли ще й багато спадкоємиць сестер матері Шевченка Катерини (вона мала чотирьох сестер). Всі вони вийшли заміж, змінили прізвище. Про цю гілку роду раніше досліджень майже не було.
— Розповідаючи про спробу Шевченка купити ділянку землі і побудувати на ній дім, Євген Матвієнко казав про Варфоломія Шевченка, який допомагав у цій справі Тарасу Григоровичу. Варфоломій і Тарас родичі?
— Нам вдалося встановити, що Варфоломій не є троюрідним братом Тараса, як це написано в багатьох виданнях. Проте доводився Тарасу свояком — рідна сестра Варфоломія була дружиною рідного брата Шевченка.
До речі, ми відшукали інформацію, про те, що нащадки пращура Варфоломія по батьківській лінії Євстрата Шевченка довго та наполегливо судились з поміщиками Енгельгардами. Річ у тім, що у 1790-х роках під час анексії Російською імперією Правобережної України Енгельгард попросив у Євстрата Шевченка документи на власність землі — урочища Маслового, яке мало площу приблизно 170 десятин зі ставком, ділянкою лісу і фруктовими садами. Документи поміщик попросив начебто для переоформлення прав власності по законам Російської імперії, але сховав їх або знищив.
В подібну халепу втрапили не тільки Шевченки, але й чимало інших місцевих родів.
«В своїй творчості Шевченко зобразив своє перше кохання Оксану Коваленко (їй присвячено кілька поезій) покриткою»
— Багато літератури присвячено коханим жінкам Тараса Шевченка. Ваш авторський колектив знайшов документи про них?
— Так, ми відшукали в архівах чимало інформації про них. Зокрема, про Ликеру Полусмак (зберігся її портрет, намальований Шевченком), Харитину Довгополенко (я особисто знайшов в одній з церков метричний запис з датою її народження) та інших. Шевченко подобався багатьом жінкам, — каже Євген Букет. — Ликера Полусмак останні роки свого життя доглядала могилу Шевченка.
.jpg "Портрет Ликери Полусмак, намальований Шевченком")
— В її долі кохання до Тараса стало роковим?
— Можна й так сказати. Взагалі у переважної частини жінок кохання з ним щасливим не було. Феодосія Кошиць так і не вийшла заміж…
Ми встановили, ким були пращури Харитини Довгополенко. З’ясували, які в неї були стосунки з чоловіком — там доволі непроста історія. Раніше шевченкознавцям це не було відомо, бо досліджували переважно біографію Тараса та його найближчих родичів. А тим, хто його оточували, уваги приділяли суттєво менше. Тож цілий розділ в нашій книзі присвячено людям, з якими Шевченка зводила доля на життєвому шляху, які входили до його близького кола.
Зокрема, ми встановили, чи існує родинний зв’язок між священником села Кирилівка Григорієм Кошицем (батьком Феодосії, до якої в 1845 році сватався тоді 31-річний Тарас — Авт.) і автором «Щедрика» Олександром Кошицем. Цікаво, що хоча Олександр Кошиць досліджував свій родовід, але не докопався до інформації, яку знайшли ми. Власне нам шукати легше, ніж йому, адже архіви оцифрували свої фонди, тому доступ до них став значно простішим.
— Як склалась доля першого кохання Тараса Оксани Коваленко? — ставлю питання Євгену Букету.
— Вона одружилася, переїхала в сусіднє село, шлюб був щасливий. Оксана була підлітковим коханням Тараса, лишилася романтичним спогадом на все життя.
— В своїй творчості Шевченко зображує Оксану Коваленко (їй присвячено кілька поезій) покриткою, — зауважила кандидатка філологічних наук Галина Карпінчук. — Але насправді вона ніколи покриткою не була. Вийшла заміж у сусіднє село, мала щасливу сім’ю, дітей. Була господинею у власному домі, що на той час — велика рідкість: жити тільки своєю сім’єю окремо від решти родини.
— В чисельних документах, які дослідила ваша авторська команда, траплялися дуже несподівані знахідки? — ставлю питання співавтору книги Олексію Дєдушу.
— На похороні прабабусі Тараса Шевченка Агафії сталася бійка. На документі про цю прикру подію присох жмут волосся якогось брюнета. Виявилося, що він належить місцевому священнику Терентію Помазанському, який неодноразово вступав в конфлікти з парафіянами та зловживав алкоголем. І на цих похоронах він повівся не надто розсудливо: один селянин начебто неправильно перехрестився (чи то надто швидко, чи то сплутав право і ліво), і за це батюшка розбив йому до крові ніс, вдаривши бідосю хрестом.
— Це правда, що один з вас, співавторів «Шевченківого саду» являється далеким родичем Кобзаря?
— Так, власне родич Шевченка — я, — каже Олексій Дєдуш. — Коли дізнався, не вірилося, що це правда.
— Ви його родич по якій лінії — чоловічій чи жіночій?
— Мого діда матір, і далі по жіночій лінії до Домни Іванівни.
— Ким Домна Іванівна доводиться Тарасу?
— Вона сестра батька Шевченка.
— Окрім того, родичкою Шевченка є моя дружина, — каже Євген Матвієнко. — Бабуся прабабусі її батька була тіткою Тараса Шевченка.
На фото в заголовку — «Кобзар» 1960 року