42-річний ветеран з Кобеляк Полтавської області Ігор Глиняний вирішив боротися із засиллям імпортних тепличних овочів в Україні, кількість яких на вітчизняному споживчому ринку перевалює за 50 відсотків. Тобто, ми щорічно імпортуємо 166−172 тисяч тонн томатів та огірків переважно з Туреччини і Євросоюзу. Ці цифри зросли з початком широкомасштабного вторгнення, оскільки багато земель на півдні України, зокрема, на Херсонщині й Запоріжжі, опинились під окупацією.
Але поки що Ігорю не вдалося бодай трішки змінити ситуацію. Ба більше, наприкінці минулого року, коли почалися серйозні перебої зі світлом, він змушений був «перекрити кисень» саджанцям. Тобто, відключив власну котельню, яка обігрівала три його теплиці. Й висаджені рослинки просто загинули…
Від енергетичного терору рятує сонце, а не сучасна котельня
— Це було хоч і нелегке, але зважене рішення, — говорить Ігор Глиняний. — Опалювати теплиці за допомогою генератора дуже нераціонально. Адже треба забезпечувати постійну температуру не нижче п’ятнадцяти градусів тепла, а на це потрібно дуже багато пального. Тому краще пожертвувати маленькою розсадою. Це менші збитки.
Одне слово, «високий сезон» тепличних овочів і зелені пройшов мимо. Збір першого в цьому році врожаю помідорів та огірків мав би початися наприкінці березня, а так тепер хіба що сіяти зерно доведеться.
Минулого року початкуючий підприємець зібрав два врожаї. А загалом, каже, у теплиці реально вирощувати навіть три.
.jpg "Ветеран Ігор Глиняний у власній теплиці")
— Наприкінці першого сезону я за грантові кошти збудував сучасну котельню потужністю 150 кіловат, — хвалиться Ігор. — Там дві турбіни, п’ять насосів, вісім тепловентиляторів… Економне використання енергії. Але… трохи помилився. Не врахував того, що українська енергетика під час війни дуже вразлива. Тепер у терміновому порядку монтуватиму сонячну електростанцію. Альтернативи енергії сонця нема! Чули ж, що міністр енергетики заявив, що якщо все буде добре, то до наступного опалювального сезону в Україні відновлять 50 відсотків власної генерації. Лише 50! До наступного сезону! Тому вихід для підприємців і власників приватних будинків лише один — встановлювати сонячні електростанції.
Будувати приватну СЕС потужністю 30 кіловат Ігор Глиняний буде за програмою «Енергонезалежність домогосподарств». Під неї держава виділяє бажаючим пільговий кредит у розмірі 480 тисяч гривень під нуль відсотків терміном до 10 років. Підприємці можуть отримати вдвічі більше, причому, з компенсацією 15 відсотків від Європейського бюро реконструкції і розвитку. Ветерани-підприємці мають, окрім того, додаткову 10-відсоткову пільгу. Ігор вивчає пропозиції банків на цю «тему».
А, щоб прискорити справу, придбав за власний рахунок сонячні панелі. І, як тільки дозволить погода, почне монтувати їх на даху теплиць.
.jpg "Так виглядає теплиця всередині")
Не хотілось їсти «пластмасові» помідори й огірки
Натхненний успіхом першого сезону, бізнесмен-початківець вирішив, як тепер модно казати, масштабувати свій досвід. Перші п’ять плівкових теплиць загальною площею 1200 квадратних метрів він установив на присадибній ділянці в Кобеляках півтора року тому. Пробив свердловину й підвів до них воду, що забезпечує крапельний і верховий поливи. А наразі будує ще дві теплиці неподалік, на своїй малій батьківщині, у селі Дрижина Гребля. Це додаткові понад 900 квадратних метрів. І далі, як кажуть, буде.
— З самого початку мені хотілось виростити не «пластмасові» овочі, якими забиті прилавки українських магазинів і ятки на ринках, а нормальні, смачні й запашні, як з городу, — каже Ігор. — Тому позиціоную себе як ековиробник. Я не використовую ніяких гербіцидів. Вношу в ґрунт тільки мінеральні добрива. При цьому урожай, може, й не найбільший, але з кожної висадженої рослини отримали по п’ять кілограмів огірків й по три — помідорів. Останні плоди зібрали в листопаді.
Ветеран зробив ставку на огірки сорту «Чайковський» — ранній самозапильний гібрид корнішонного типу, який вирізняється високою врожайністю та стійкістю до стресів з темно-зеленими крупнобугорчастими плодами, що не гірчать і чудово підходять для консервування, й на ранньостиглий високоврожайний гібрид рожевоплідного томату сорту «Мануса».
Каже, на смак вирощені ним овочі зовсім не такі, як закордонні.
Дуже хочеться колись скуштувати продукцію підприємця Глиняного. Тому лишається чекати, доки він розширить виробництво, і, може, колись вона таки доїде до Полтави. Хоча покликання малих підприємств — постачати товар на найближчий ринок.
Ігор реалізує вирощені овочі й зелень поки що на території Кобеляччини, бо в нього ще не ті об’єми, щоб діставати далі. Говорить, з реалізацією ніяких проблем нема. Тим паче, має власний магазин. А ще в нього багато замовників — дрібних торговців, яким він доставляє товар самостійно.
Ветеран оформив на роботу двох учасників російсько-української війни. Один з них водій-експедитор, інший — торговий представник. До сезонного бізнесу активно залучені також усі члени родини: дружина й дві доньки, а також ще двоє найнятих робітників.
У планах Ігоря Глиняного — вирощування полуниці у відкритому ґрунті.
.jpg "Перші п’ять плівкових теплиць загальною площею 1200 квадратних метрів Ігор установив на присадибній ділянці в Кобеляках півтора року тому")
«Коли забиваєш голову ділом, сумні думки зникають»
Загалом до агрономії чоловік раніше не мав ніякого відношення. Вчився на учителя історії, працював землевпорядником. Ну, вирощували вдома у невеликому парнику ранні овочі.
— Коли повернувся з війни (мене списали за станом здоров’я), зрозумів, що спілкуватися з багатьма людьми, чого вимагає професія землевпорядника, я не зможу, — зітхає Ігор. — ПТСР (посттравматичний синдром — Авт.) багатьох ветеранів не відпускає. Моя реабілітація після поранення тривала близько року, я довго «кочував» між лікарнями, тож мав багато часу на роздуми про майбутнє. Але, якщо чесно, нічого толкового в голову не приходило. Служба закінчилась, а чим займатися у цивільному житті, не знав.
Спробувати себе у тепличному бізнесі Ігоря підбила його колишня однокласниця, яка займається цим давно. Вона так багато й цікаво розповідала про грантові підтримки й перспективи у цій справі, що майже переконала чоловіка взятися за нову для себе справу. Його, однак, стримувало написання грантової заявки, що тоді здавалося ледь не китайською грамотою.
— Сумнівався я до тих пір, поки не зайшов на розмову до побратимів у «БАЗУКА» (громадська спілка «Бізнес асоціація захисників України» — Авт.), — продовжує Ігор. — Її керівник Тарас Лелюх мене, що називається, випхав у бізнес. У спілці мені допомогли скласти бізнес-план, з яким я виграв конкурс. Відтоді й сам мотивую ветеранів до реалізації в підприємництві. Уже четверо, яких я підтягнув з бізнес-планами, відкрили власні справи.
— Тобто, ветерани не відчувають ніяких перешкод на шляху до створення приватних виробництв?
— Перешкоди є завжди, — усміхається мій співрозмовник. — Але їх можна здолати, якщо будеш упертим і цілеспрямованим. Якщо відчуватимеш підтримку й працюватимеш у взаємодії з однодумцями.
А загалом, звісно, це дуже добре, що існують державні програми, які сприяють розвитку ветеранського бізнесу. Спілка «БАЗУКА» підтримує колишніх бійців, серед яких є люди навіть з високими ампутаціями кінцівок, за кількома десятками напрямків. Хтось займається сільськогосподарським виробництвом, хтось — виробництвом напівфабрикатів, хтось відкриває кав’ярні й інші заклади громадського харчування, ще хтось займається деревообробкою чи складає дрони…
Існує багато можливостей включитися у активне суспільне життя після демобілізації. Через програму урядових грантів єРобота, програму мікрофінансування бізнесу ветеранів та членів їхніх родин від Українського ветеранського фонду Мінветеранів… Загалом підтримка локальних виробників під час війни — це не просто патріотичний жест держави. Це фундамент виживання країни.
— Це ще й реабілітація після пережитого на війні?
— Звісно. Воно, коли забиваєш голову якимось ділом, то в неї менше лізе сумних думок. Думаю, у всіх, хто вийшов з того пекла живим, присутній ПТСР. У когось він триває кілька місяців, а в кого й понад рік. По-різному буває. І кожен по-різному реагує на нові реалії, в яких він опинився.
— Розкажіть про свій бойовий шлях.
— Пішов добровольцем у перший день повномасштабної війни, не маючи за плечами армійської служби. Деякий час служив у роті охорони при ТЦК та СП у Кобеляках, стояли з хлопцями на блокпостах. А вже за кілька місяців продовжив службу у складі зведеної стрілецької роти на посаді гранатометника. Нас прикомандирували до однієї з військових частин, що виконувала завдання на прикордонні Чернігівщини. Зрештою, ми опинились у складі 110 ОМБр на Донеччині. Наша бригада останньою виходила з Авдіївки. Тоді я й отримав серйозне поранення. Це сталося два роки тому.
Сьогодні можу сказати лише, що життя триває, попри все. Сьогодні я маю більше свободи у своїй роботі, аніж коли працював землевпорядником. Так, більше клопотів, більше мороки. Не завжди все стабільно у фінансовому плані. Але мені подобається приймати самостійні рішення, які сприяють розвитку власної справи. Тепер я точно знаю, що підприємці — це авантюристи. Навіть не думав ніколи, що в мені живе авантюрист..