Дніпро, Бровари, Київ, Полтава, Донецьк, Волинь, Маріуполь – на рубежах «Азовсталі» б’ються воїни з усієї України.
Не кожен із них із міркувань безпеки готовий назвати своє прізвище або псевдо. Але кожен – вартий, аби про нього знали та врятували.
Які вони, воїни з «Азовсталі», розповіли їхні найрідніші люди – дружини та мами.
«Найбільша цінність – це свобода та життя людей»
Степан Головко «Байда» – один із тих самих «Чорних чоловічків», які у 2014-му році не дали повторити Харкову долю Донецька та Луганська.
Народився у Нікополі, майже все життя прожив у Донецьку. З 13 років був у патріотичних організаціях, очолював «Патріот України» у Донецьку.
Згодом Степан брав участь у Революції гідності у Києві, бився за український Харків на Римарській. А коли почалася війна на Сході, став одним із бійців батальйону «Азов». Був першим помічником Андрія Білецького, а потім керував пресслужбою підрозідлу.
Пізніше у цивільному житті Байда знімав та продюсував фільми, створив власне креативне агентство «Кінар». Навчався в Острозькій, а потім Києво-Могилянській академії, здобував ступінь магістра з археології.
Найбільше Степан любить проводити час із сином, грати в футбол, палити багаття, розповідати історії про Україну, навчати любити свою сім’ю та Україну. Але 24-го лютого він повернувся в Азовську родину.
– Найбільша цінність для нього – це свобода та життя людей, – розповідає дружина Анна. – Зараз мій чоловік на «Азовсталі». З пораненням. В одних шльопках та футболці «Метінвест».
Після чергового бомбардування обвалився госпіталь – всі його речі були там. Ситуація критична, але він не втрачає оптимізму. Я дуже його кохаю. Ми з сином віримо, що він повернеться живим!
«В якийсь момент «все під контролем» перейшло у «ситуація накаляється»
Кирилу Гурову 32 роки, він народився на Полтавщині. У полк «Азов» прийшов служити у 2015-му році.
Свій підрозділ чоловік називав «друга сім’я».
У цивільному житті до 24-го лютого разом із дружиною виховував двох доньок, а у вільний час займався своїм хобі – майстрував вироби зі шкіри.
Від початку повномасштабної війни Росії родина переїхала з лівого на правий берег Маріуполя.
– 20-го лютого чоловіка викликали «по тривозі», і я вже тоді зрозуміла, що буде війна. Він заспокоював мене, говорив, що «все під контролем». 24-те лютого розділило наше життя на до та після. Спочатку чоловік за можливості приїжджав до нас, привозив продукти та воду, – розповідає дружина Тетяна.
– Постійно поспішав, говорив: «Працюємо». Крайній раз ми бачилися 9-го березня, а 12-го до лікарні, де ми були, прийшли рашисти. 16-го мені з дітьми чудом вдалося виїхати до Запоріжжя та зв’язатися з чоловіком. Він так само говорив «усе під контролем».
Потім зв’язок почав зникати, додзвонитися до Кирила ставало все важче, а в одній із розмов Тетяна випитала в чоловіка, що той – поранений.
– В кінці березня Кирило отримав поранення, я про це дізналася тільки всередині квітня. В якийсь момент «все під контролем» перейшло у «ситуація накаляється». Чоловік писав, що ситуація критична, але вони тримаються. Багато хлопців загинуло. Я навіть уявити не можу, що переживає мій чоловік, коли гинуть його побратими.
Я пишу йому, що ми на нього чекаємо. Що він має жити, бо в нього є сім’я. Кожного дня думки тільки про одне – як я можу допомогти?
«У центрі самого пекла він переймається за мій фізичний та емоційний стан»
Він народився на Дніпропетровщині, мріяв стати кінологом та дресирувати тварин. Натомість став військовим та одним із героїв битви за Маріуполь.
Миколі 24 роки, шість із яких він віддав службі у полку «Азов».
До цього брав участь у Революції гідності.
У звичайному житті «Фрост» цікавився фотографією та відеомонтажем і жив за принципом «Слова мають співпадати з діями». Вірний цьому принципу він, піхотинець, б’ється за життя та Україну на «Азовсталі».
– Микола швидко подорослішав, всю свою юність провів, захищаючи свободу та майбутнє України. Навіть перебуваючи у самому пеклі мій коханий ніколи не скаржився, як йому важко. Він постійно цікавився за мій емоційний та фізичний стан. Переймався, чи поїла я, чи у я безпечному місці. Казав, що не вистачає кваліфікованої допомоги для поранених. Переконував, що вода і їжа є, але я дізнавалася від дружин і побратимів, що реальність інакша – хлопці мріють про шматок хліба та ковток води, що можуть їсти раз на день, якщо пощастить, – розповідає його наречена Ольга Малюченко.
– Наші Герої віддають останнє цивільним, рятують дітей, жінок, літніх людей, тварин. Вони готові стояти до останнього, але нам не потрібні герої посмертно. Нам потрібні вони живими та поруч, – наголошує жінка.
Вони планували зіграти весілля цього літа й змінювати ці плани не збираються. Ольга чекає та вірить, що побачить свого коханого живим:
– Слова, які написав мені Коля: «Ми стоїмо за Україну, за всіх мертвих, живих та ще не народжених, ми стоїмо за нашу спільну свободу. Україна понад усе, Україна – це всі ми, за це ми і стоїмо і будемо стояти до останнього».
«Снайпер прострелив йому ногу. Кулю не вийняли»
У свої 20 років «Нейт» побачив та переживає зараз більше, ніж дехто за все своє життя.
Зараз він – один із поранених бійців, яких потрібно вивезти з «Азовсталі».
Ігор Мизовець родом із Волинської області, з дитинства мріяв стати військовим. Спочатку закінчив Шацький лісовий технікум, як просили батьки. Вони мріяли, що син продовжить навчання в університеті.
Але Ігор обрав шлях мрії – сам пішов до військкомату, взяв повістку до армії. Батькам повідомив про своє рішення постфактум.
– В армії прослужив 2 місяці й підписав контракт. Спочатку служив у Луцьку, потім почав говорити, що хоче перевестись в інше місто – у Маріуполь. Я не хотіла, щоб син туда їхав, оскільки там небезпечно, це зона ООС. Він нікого не слухав – зробив, як весь час мріяв. 13-го грудня уже був у Маріуполі, розповідав, що йому все подобається. А 24-го лютого подзвонив і сказав, що почалась війна, запитав, чи тихо у нас. Також попросив забрати молодшого брата і їхати за кордон, – розповідає мама воїна Олена.
Потім з Ігорем зник зв’язок. Олена писала скрізь, куди могла і врешті дізналася, що син отримав поранення:
– 17-го травня буде місяць, як він лежить в «Азовсталі». Снайпер прострелив йому ногу, кулю не вийняли. Немає рентгену. Два раза їх завалювало в бункері. Казав, що в них зараз є два варіанти: візьмуть в полон або, не дай Бог, розстріляють. Я не знаю, куди мені звертатись, кого просити, щоб допомогли його врятувати…
«Пише, що любить мене більше за життя. І сказав, що йде у бій і не знає, чи повернеться»
Миколі 25 років, він народився і виріс у Маріуполі.
Навчався на юридичному, влітку 2022-го мав отримати диплом магістра.
Серед захоплень – історія, політика та військова справа. Серед принципів – чесність перед собою, рідними та Україною.
Він мріяв про міцну родину та про те, як буде виховувати дітей у незалежній Україні. За цю мрію він залишився захищати рідне місто та продовжує у складі підрозділу 3057 Національної гвардії тримати оборону «Азовсталі».
– Чоловік розповідає, що ситуація в Маріуполі вкрай важка. Він втрачає віру в допомогу. Постійно прощається зі мною, – розповідає дружина Марія. – Пише, що любить мене більше за життя. І сказав, що йде в бій і не знає, чи повернеться.
Але віру в порятунок Марія не втрачає, бо впевнена – її чоловік герой, і він має повернутися живим:
– Він – найчесніша людина у моєму житті, добрий, дуже турботливий чоловік, найліпший син своїх батьків. Вірний, чесний, кмітливий, з найліпшим почуттям гумору. Мріяв про дітей, дуже любить наших котиків. Мені складно уявити людину, кращу за мого чоловіка.
«Він готовий покласти своє життя за цю землю. Але я до цього не готова»
Артем Вишняк родом із Броварів, навчався у Київському коледжі зв’язку на економіста.
З усіх дисциплін найбільше любив історію України. Захищати та допомагати тим, хто цього потребує – за таким принципом виховувався та зростав майбутній воїн.
Тому з дитинства він не оминав жодного голодного котика чи собаку – кожного потрібно нагодувати, обійняти та врятувати.
– Він дуже любить тварин, завжди допоможе, якщо бачить, що голодні, сам не з’їсть, але їх нагодує. Колись побачив стрижа з підбитим крилом, викликав таксі, взяв пташку і повіз до ветеринара. Також завжди допомагав людям, якщо бачив, що потрібна медична допомога, знав, як саме її надавати і викликав швидку, – розповідає мати Тетяна.
Артем з дитинства не терпить несправедливості. Тому активно слідкував за подіями у Революції гідності, займався громадською діяльністю, поки чекав на повноліття, щоб вступити до лав полку «Азов» і захищати Україну.
Сьогодні Артему 21, і він один із воїнів «зі сталі».
– Він ще в 2014-му, як тільки вступив до коледжу, знав, що піде в полк «Азов». Саме до полку потрапив у вересні 2019-го року, пройшов КМБ (курси молодого бійця) й отримав омріяний шеврон. Так і став солдатом, – розповідає мати Артема Тетяна.
– Про війну зараз син розповідає неохоче. Майже нічого від нього дізнатися не можу. Знає, що я хвилююся, тому нічого страшного не розповідає. Син – це моє все. Говорить, що він готовий покласти своє життя за цю землю. Але я до цього не готова!
«Під час переписок говоримо про плани на майбутнє та про те, як назвемо нашу дитину»
Максиму Нікуліну 31 рік. Народився у Дніпрі, але останні 5 років жив у Маріуполі.
Створив там родину, збирався купувати квартиру – суму майже зібрали, але придбати житло не встигли.
24-го лютого, коли Росія розпочала повномасштабний наступ, чоловік залишився захищати місто від окупантів.
До війни Максим мав активну громадянську позицію. Спочатку разом із іншими патріотами був «голосом вулиць», брав участь у акціях проти проросійських сепаратистських структур. А потім став захищати Україну зі зброєю в руках у лавах ЗСУ.
Після оголошення так званого «режиму припинення вогню» в зоні ООС Максим вирішив не продовжувати контракт із ЗСУ та піти служити Україні в полку «Азов». Про тренування та підготовку бійців цього підрозділу ходили легенди.
– Він повертався з Урзуфа (де на той момент була одна з баз підрозділу) фізично втомлений, але щасливий, бо робив те, про що мріяв, і на такому рівні, про який і не мріяв, – розповідає дружина Олена.
– Йому якось так щастить, що ні тоді в АТО, ні зараз в «Азовсталі» значних поранень він не мав, принаймні обидві руки на місці. Про втрати побратимів не розповідає, він лише писав, що їх настільки багато, що вже немає якихось моральних ресурсів звертати на це увагу.
Але навіть у таких умовах Максим з Оленою будують плани на майбутнє та мріють про те, що будуть робити після перемоги:
– Ми під час тих переписок переважно говоримо про плани на майбутнє. Про те, як сину в новому місті, як сильно сумуємо та як назвати майбутню дитину, бо я вагітна. Окрема тема – він перелічує всі страви, які я маю йому приготувати, як повернеться – там зазвичай фігурує всіляка випічка та десерти.
«Що може бути сильнішим від хлопця на «Азовсталі»? Тільки мама, яка його народила і виховала, і дружина, яка стоїть пліч-о-пліч і надихає його триматися»
Його звати Богдан, сам він із Сум, але останніми роками мешкав у Маріуполі.
Три роки він – боєць полку «Азов». До цього, з 2014-го, воював за Україну в підрозділі морської піхоти.
У цивільному житті читав багато книжок, займався важкою атлетикою, вивчав іноземні мови.
Із дружиною Наталею познайомились три роки тому. Вона шукала можливості для адресної допомоги військовим. І знайшла – найперше прохання Богдана було про книгу: відправ ту, яку не шкода. Дружба на відстані, яка переросла у сильне кохання.
Він освідчився Наталі на «Азовсталі». Замість святкових феєрверків були касетні бомби. Замість «хлопків» від вильоту корка від шампанського – прильоти артилерії.
– Він – така людина, яка завжди вражає мене своїми неордираними діями. Я допомагала йому з іноземними мовами. Він мені – із заняттями важкою атлетикою. Завдяки його підтримці я схудла на 25 кілограмів. Завдяки йому я повернула себе саму, – розповідає дружина Наталія.
14-го квітня у Богдана був день народження. Він вийшов на зв’язок, написав мені: «Я люблю тебе більше життя. Чи згодна ти зі мною одружитися?». Я відповіла, що згодна. Ми почали готувати документи, і 17-го квітня дуже швидко одружилися.
Вони пишуть одне одному щодня і сподіваються.
Богдан називає події на «Азовсталі» – Апокаліпсис як він є. Пише, що це не війна, а вбивства та знущання.
Вони виконують наказ «битися до останньої краплі крові», але з кожним днем цих крапель стає все менше.
Попри це Наталія вірить, що ще побачить свого уже законного чоловіка живим та народить йому сина:
– Я б звернулася і до нього, і до всіх хлопців, які зараз там. Кажуть, що кому більше дано, з того більше і запитують. Хлопці, вам морально дано більше. Тому маємо пройти ці випробування разом. Ви воістину безсмертні вже. Ви сталеві, ви незламні. Тримайтеся. І ми зробимо все, щоб вас врятувати.
Що може бути сильнішим від хлопця на «Азовсталі»? Тільки мама, яка його народила і виховала, і дружина, яка стоїть пліч-о-пліч і надихає його триматися.
Ми з вами. Ми вас любимо. Ми чекаємо вас вдома живими.
Марія Голуб