Його головна фраза була «Заберемо, повернемо, помстимося кожному»
— Максим виріс у Вовчанську на Харківщині. Це місто тепер знищено ворогами… Він дуже хотів сестричку. Якось підійшов й каже: «Хочу сестру!» Але замість неї з’явився братик. «Ну нічого, — сказав, — буде з ким у футбол грати!» — і щиро зрадів. І став старшим братом, яким можна було пишатися, — ділиться з «ФАКТАМИ» мама героя Альона Старосільська. — Після закінчення гімназії № 1 син вступив у ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Патріот». Він був багаторазовим призером обласних змагань у військово-спортивних багатоборствах. Син був розумним та цілеспрямованим хлопцем, мав відмінне почуття гумору. Після гімназії він вступив до Національної академії Національної гвардії України, командно-штабний факультет, військове управління.
Син присягнув на вірність Україні у вересні 2020 року. На захист України він став з перших днів повномасштабного вторгнення росіян, хоча був на другому курсі академії. Боронив Харків, невдовзі отримав посвідчення учасника бойових дій. Його головна фраза була «Заберемо, повернемо, помстимося кожному». А ще він завжди казав: «Хто, як не ми, стане на захист своїх родин? Хто, як не ми, не дасть ворогу пройти далі? Ми — щит, ми — сила, ми — майбутнє цієї країни. Якщо не ми, то хто?..» Ці слова були для нього не просто гаслом. Це був його сенс життя, його покликання. Він не роздумував, не шукав легких шляхів, завжди казав, що не може стояти осторонь, він був вірним сином своєї країни.
Після завершення навчання в академії Максим продовжив службу. Син служив командиром взводу 12-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) Національної Гвардії України. Серед побратимів мав позивний «Старічок», адже був дуже мудрий, попри свій вік. Побратими розповідали, що син був мужнім і неодноразово рятував життя інших. Якось його бойовий товариш отримав поранення, але Максим не злякався і зумів не лише зберегти йому життя, а й ліквідувати ворога. У Спірному, розповідали побратими, він допомагав шукати поранених побратимів та виносили їх на евакуацію, Максим був дуже хоробрим воїном та справжнім побратимом, який ніколи не залишить в біді.
Наречена бійці Юлія зізнається: хоч і пройшло півтора року після болючої втрати, їй досі важко згадувати коханого у минулому часі. Все, що було найкраще у її житті, пов’язане з ним.
— Наше кохання сильніше за смерть… Я завжди вірила, що справжнє кохання буває тільки в книгах і фільмах. Думала, що життя не пише таких історій… Але потім прийшов він. Максим. Мій герой. Мій всесвіт, — пригадує вона. — 15 січня 2022 року — дата нашого знайомства. Це сталось зовсім випадково, через спільних знайомих. Ми просто розмовляли, сміялися, а потім… Потім я зрозуміла, що більше не уявляю свого життя без нього. Шість місяців ми спілкувалися, пізнавали один одного, а тоді стало очевидним — це кохання.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, його академію з Харкова перевели на Львівщину, і я приїжджала до нього. Кожна зустріч була як маленьке життя — сповнене радості, ніжності й тепла. Завжди переживав, чи я добре доїхала, чи не замерзла, чи все в мене в порядку. Умів відчути мій настрій по голосу й завжди знаходив, що сказати. Ми розуміли одне одного з пів слова, і жили разом душа в душу. Я пам’ятаю той день… 23 грудня 2022 року. Максим повернувся у відпустку, він був рішучим чоловіком і у його відпустку на друге наше побачення він зробив мені пропозицію руки та серця. Коханий приїхав з діамантовою каблучкою та величезним букетом червоних троянд. Він був наполегливий, завжди настоював на своєму, я йому казала, що це його найкраща риса, хоча вони в нього були всі найкращі та найрідніші. І ми були щасливі.
«Кожна зустріч була як маленьке життя — сповнене радості, ніжності й тепла»
Владислав, побратим загиблого пригадує: якщо потрібна була допомога, то Максим завжди був поряд і не відмовляв нікому в допомозі.
— Цікавився він в основному військовою справою: щоб зробити так, щоб люди були живі, та змінити тих, хто губить життя інших. А ще він дуже-дуже любив свою дівчину Юлію. Він мені багато розповідав про неї, хотів весілля. Я пам’ятаю, як він казав: «Брат, я зробив пропозицію їй». Я кажу: «Ти великий молодець, головне, щоб був щасливий». А він мені відповідає: «Я вже найщасливіший з нею».
Та війна вирішила інакше. Напередодні «Старічок» поїхав на бойовий виїзд. Кохана чекала кожне його повідомлення, кожен дзвінок. Навіть коли він не виходив на зв’язок довгий час, Юлія вірила — він повернеться. 30 червня 2024 року біля населеного пункту Спірне Бахмутського району Максим Старосілський загинув внаслідок скиду ворожих бомб з дронів.
— Останнє його повідомлення було коротким, але таким важливим: «Кохаю тебе безмежно»… — розповідає Юля. — Я перечитувала ці слова сотні разів, повторювала їх у голові, намагаючись почути його голос. Але більше він не відповів… Коханий отримав вибухові поранення, не сумісні із життям, але до останнього подиху залишався вірним своїм побратимам, своєму народу та своїй Батьківщині. Поховали ми нашого захисника у Харкові на Алеї Слави. Ми мали одружитися у його відпустку. Я мала одягнути білу сукню, стати його дружиною офіційно, бути з ним завжди. Але замість весільної фати я вдягла чорну хустину. Максим був не просто моїм нареченим. Він був моїм всесвітом, моїм світлом, моїм теплом. Я втратила не тільки кохану людину — я втратила частину себе. Нас розділили світи, але наше кохання вічне. Воно буде жити до останнього стуку мого серця.