Коли ворог запускає дрон, він не ховається, а бере автомат та стріляє. Так воює Віктор, військовий 128-ї окремої бригади. Йому 59 років, у війську він інженер БпЛА.
Утім, ані вік, ані посада не заважають йому полювати на ворожі безпілотники. Воюватиме і надалі, адже його рідне село під Гуляйполем на лінії фронту, а вдома чекає восьмирічний син. Більше — в сюжеті журналістки Вікна-новини Анастасії Вільхової.
Як боєць на псевдо Батя знайшов себе у війську в майже 60 років
На екрані смартфона Віктор показує свого найменшого сина Гліба. Для чоловіка родина чи не найголовніша мотивація продовжувати службу. Боєць на позивний Батя родом з села Мирного Запорізької області, яке нині на самому нулі.
— Село невелике в нас було, всі люди знали один одного, поважали. Дружно жили. Все-таки ми, українці, вміємо жити дружно. Села більше нема, його спалили. Воно було під окупацією, зараз у сірій зоні.
Про свою батьківщину Віктор розказує із сумом. Згадує рідну хату, школу, що нині розбита, та друзів, які ще в юнацькі роки прозвали його батьком. Тепер цей позивний, немов маленьке нагадування про рідний дім.
— Називали батько Махно, а потім просто скорочено Батя. Всі мої друзі, і старші, і молодші за мене, називали мене Батя. А я вже звик.
Після училища він пішов до армії. Службу проходив у Севастополі, на ракетному комплексі аеродрому Бельбек. Зараз там росіяни розміщують бомбардувальники, які скеровують авіабомби на Херсонський та Запорізький напрямки.
Він не планував пов’язувати своє життя з військом, аж поки у 2022 не почалося повномасштабне вторгнення. Хотів долучитись до Збройних сил, проте йому відмовили через вік.
Та сидіти вдома Батя не планував. Чоловік допомагав вивозити людей з окупованих територій, ловив мародерів та охороняв залізничні вузли. Проте у вересні 2023 року йому таки прийшла повістка, тож Віктор зітхнув із полегшенням.
— Якщо ми до війни хоч трошки росіян поважали, то зараз поваги нема жодної. В мене тільки злоба на них. Вони залишили мою маму без дому, без батьківської хати.
Спочатку Батя був водієм у 151-й бригаді. Згодом перевівся до 128-ї окремої важкої механізованої бригади. Там він знов працював водієм, а потім спробував себе інженером безпілотника. Серед його обов’язків комунікація з пілотом, перевірка дрона, коригування та спорядження.
Загалом вся робота залежить від пілота, але на одному з бойових завдань Віктор і сам збив ворожий дрон. Того дня почув незнайомий звук і взявся до справи. Сім точних пострілів — і російський безпілотник перестав бути загрозою.
Найбільша підтримка для чоловіка — це родина. Діти стали його мотивацією боротися за вільну Україну. Батя розказує про свою малечу із ніжністю в голосі. Двоє старших вже подорослішали, а найменший Гліб тільки починає пізнавати світ. Хлопчик мріє бути військовим, як тато. І саме ця мрія робить службу Віктора такою важливою.
Родина і батьківщина — його компас у цьому світі. Взимку чоловіку виповниться 60, але служба для нього не завершиться, аж поки триває війна.