У 2023 році «ФАКТИ» опублікували інтерв’ю з Вірою Литвиненко, мамою бійця «Азову» Владислава Литвиненка («Вектора»), який загинув під час оборони Маріуполя. Воїн не дожив 2 дні до свого 28-го дня народження — поліг в бою 23 березня 2022 року.
— Якщо чесно, ми з чоловіком тоді майже змирилися, що, можливо, не зможемо поховати Владислава, але все ж його тіло було переправлено за обміном на підконтрольну частину України, — розповіла «ФАКТАМ» Віра Литвиненко. — Ми здали ДНК-тести для експертизи. В листопаді 2022 року був готовий результат — збіг по ДНК. Ми прийняли рішення про кремацію, бо син гідний бути похованим на Національному військовому меморіальному кладовищі. Адже всю свою молодість (з 2015 року) він воював за Україну. В 2022-му ще тільки було прийнято рішення про створення військового кладовища (його відкрили минулого року). Тож урна з прахом сина зберігалась у нас вдома. І ось 25 березня в день народження Владислава ми поховали його там, де хотіли — на Національному військовому меморіальному кладовищі.
«Спершу Владислав нам про свою участь в війні нічого не сказав, придумав, що їде на змагання»
Наступного дня після поховання Владислава Литвиненка в Національному музеї історії України відкрилась присвячена йому виставка «Наш Вектор: Обірвані війною крила».
— Ця виставка — фактично артпроєкт, який я створила як приклад для наслідування для родин загиблих захисників України, — розповіла «ФАКТАМ» Віра Литвиненко. — З одного боку — це арттерапія для родичів загиблих, а з другого — дозволить розповісти про полеглих бійців мовою мистецтва.
Тут слід пояснити, що на виставці мати і батько «Вектора» представили свої картини, які розповідають про сина. Окрім того, демонструються художні роботи самого Владислава, а також — речі, які стосуються інших його захоплень — боксом, шахами, грою на гітарі. Також представлені його особисті військові речі.
— Владислав малював, і це надихнуло нас з чоловіком Володимиром й самим взятися за пензель, — каже Віра Литвиненко. — Ані я, ані чоловік не маємо художньої освіти, тож брали уроки на майстер-класах у художника. Сюжети наших з чоловіком картин пов’язані з Владиславом. Ось, наприклад, моя робота, на якій я зобразила самостійний стрибок сина з парашутом. Він мріяв стрибнути без інструктора і зробив це незадовго до початку великої війни — у вересні 2021 року. Поруч картина мого чоловіка Володимира — білий кінь, який став дибки. В цьому образі показано норовистий, незалежний характер Владислава. Відповідна й назва полотна «Характер і воля». Далі — знову моя робота (я назвала її «Берегиня»), в якій алегорично розповіла про плани сина мати п’ятьох дітей (коли він був малий, казав, що хоче, щоб в нього було п’ятеро діток). Лелеки на цій картині символізують діточок. Думаю, ця мрія у Владислава з’явилась під впливом теплої душевної атмосфери в нашій родині. До речі, ми з чоловіком разом з 1987 року.
.jpeg "«Син хотім мати п’ятьох дітей, тож на картині я зобразила цю його мрію — у вигляді п’ятьох лелек», — каже Віра Литвиненко")
— Владислав любив грати в шахи, а також — скандинавську міфологію з її постулатом про те, що душі воїнів попадуть у Вальгаллу («Залу померлих» бога Одіна, в якій спочивають звитяжні бійці), — розповів «ФАКТАМ» батько Владислава Володимир. — Тож я зобразив на картині «Вікінг на шаховому полі» сина в образі воїна на коні, який пронизує списом шахового короля противника. Ясна річ, на задньому плані я зобразив, палаючий кремль.
Бачите, на протилежній стіні серед малюнків, які намалював Владислав, є зображення черепів та смерті. В юні роки він казав, що помре молодим.
— Ви привили Владиславу захоплення шахами? — питаю Володимира.
— Не можна сказати, що я сильно захоплювався цією грою. Вийшло так, що коли син навчався в Маріуполі, випадково побачив на одній з вулиць шаховий клуб. Зацікавився, почав в ньому займатися. Після цього з ним стало грати в шахи непросто (посміхається — Авт.).
Ми також представили на виставці гітару Владислава. Він захопився грою на цьому інструменті в шкільні роки. Вийшло так, що наш старший син (у нас з Вірою двоє дітей) захотів навчитися грі на гітарі і Владислава ця ідея також захопила. Ми показуємо тут саме гітару Владислава.
Також тут його боксерські рукавички. Дружина повела Владислава в спортивну секцію ще в дитинстві, і він багато років займався. При чому не тільки боксом, а й іншими видами спорту, зокрема вільною боротьбою, карате до, тайським боксом.
— Коли Владислав сказав, що йде у військо, як ви до цього поставились?
— Жахливо, — відповідає Віра.
— Спершу він нам про свою участь в війні нічого не сказав, придумав, що їде на змагання, — каже Володимир. — Але, коли повернувся, признався, що був в Пісках (селищі на околиці Донецька — Авт.), де тоді точилися запеклі бої. На той час син ще не вибрав, до якого підрозділу вступити. Я йому сказав: «Якщо ти твердо вирішив йти служити у військо, оформляйся офіційно. Бо бути на війні „вільним козаком“ — то не діло». Одразу оформитися не зміг, бо був надто молодий. Врешті звернувся в полк «Азов», успішно пройшов курс молодого бійця, став повноправним «азовцем». Це було ще в червні 2015 року.
.png "На виставці демонструються речі, які відносяться до захоплень Владислава — боксом, шахами, грою на гітарі")
«Син захищав Україну зі зброєю в руках з 20 років, на особисте життя майже не лишалося часу»
— В ті роки бойові дії не були такими інтенсивними, як після початку повномасштабного вторгнення, — продовжує Володимир. — Тому сину вдалося знаходити час на здобуття вищої освіти — поступив в університет вчитися на дизайнера. Виходило так: приїздить у відпустку — замість відпочинку, вчився. Диплом захищав, коли воював на Світлодарській дузі: зробив там собі столик, і на ньому захищав диплом онлайн.
— В окремій вітрині розміщені особисті предмети військової амуніції Владислава. Як до вас дійшли ці речі?
— Сталося так, що 23 лютого (тобто за день до початку повномасштабного вторгнення) 2022 року син відправив нам посилку в двох ящиках. Один ми отримали, а другий десь загубився в дорозі. Тож тут речі, які все ж таки дійшли до нас.
— Коли Владислав в останнє вийшов на зв’язок з вами? — ставлю питання Вірі.
— Син додзвонився до нас з оточеного ворогом Маріуполя 18 березня 2022 року. Тоді мобільного зв’язку в місті майже не було. Але Владислав все ж знайшов точку, куди сигнал доходив і зателефонував мені в Київ. Вдалося доволі детально поговорити. Син не міг сказати, де саме знаходиться. Проте повідомив, що там можна пережити ядерну війну. І я зрозуміла, що мова йшла про підземні бункери під «Азовсталлю», і саме з території заводу син телефонує. Він сказав, що перебуває на третьому поверсі — там є мобільний сигнал.
— Відомо, за яких обставин загинув Владислав?
— Так, відомо — розповіли його побратими з «Азову», — відповідає Віра. — Син був у складі розвідгрупи, яка мала завдання тримати сектор оборони неподалік Драматичного театру. Вийшло так, що від всієї розвідгрупи живими лишилися мій син і один з його побратимів. Передбачалося відіслати їх на «Азовсталь». Але спершу вони мали підготувати бійців наступної групи. Проте сталося так, що туди, де вони знаходилися прилетів снаряд або міна. Слід розуміти, що, починаючи з 18 березня окупанти дуже інтенсивно обстрілювати з ту частину міста — артилерією, танками, корабельними гарматами, завдавали ударів авіабомбами. От й вийшло, що в результаті чергового прильоту 23 березня мій син загинув.
Читайте також:На «Азовсталі» ми всі себе вже поховали: морпіх про оборону Маріуполя, полон та два поранення
— Він був одружений?
— На жаль, ні. Все через цю прокляту війну, розв’язану росією. Розумієте, Владислав захищав Україну зі зброєю в руках з 20 років, на особисте життя майже не лишалося часу. Він служив в розвідці «Азову». Потрапити туди було дуже важко. Мав відслужити в ній три роки. Цей термін закінчувався якраз у 2022-му. Після цього Владислав хотів повернутися в цивільне життя. Мав конкретний план — одружитися, піти працювати за фахом. Проте, клятий ворог не дав здійснити ці прагнення Владислава, вбив його, забрав у нас сина.
Додам ще щодо Національного меморіального військового кладовища. Я заснувала і очолюю громадську організацію родин загиблих захисників «Серце нАЗОВні». Серед нас чимало жінок старшого віку. Багато з них хочуть, щоб їх сини були поховані саме на цьому кладовищі. Бо, по-перше, воїни цього гідні. По-друге, коли мам не стане, може статися так, що на звичайних цвинтарях не буде кому доглядати за могилами їх загиблих на війні синів. На Національному військовому меморіальному кладовищі поховання доглядає держава. Також важливо, що там захисники та захисниці покоються разом.