«Зателефонував куму і сказав, що я вирішив йти на війну»
В цивільному житті Сергій Єлістратов був одним з топових бренд-барменів країни. Разом з однодумцями він створив консалтингову агенцію і допомагав відкривати креативні заклади в Україні й за кордоном. Чоловік був далекий від військової справи і навіть строкову службу не проходив.
Втім, 24 лютого 2022 року все змінилося докорінно.
— Взагалі не думав, що наш сусід зможе на таке піти. Не вірив. Напередодні я приїхав вночі з роботи й ліг спати. Коли прокинувся і взяв телефон, то побачив декілька десятків пропущених дзвінків. Зрозумів, що щось не так і став читати пабліки. Та, скажу чесно, я не знав тоді, що мені робити, я ж не був військовим, — пригадує Сергій.
То ж коли йому зателефонувала подруга і сказала, що їде на захід країни, Сергій вирушив разом з нею. Втім, через декілька тижнів чоловік вирішив, що сидіти без діла під час такого підступного нападу на Україну він не може.
— Я зрозумів, що треба щось робити, адже дуже багато моїх друзів пішли воювати. Зателефонував куму і кажу: «Я вирішив йти на війну». Він сказав: «Я також вирішив», — розповідає співрозмовник.
.JPG "До війни Сергій Єлістратов був одним з топових бренд-барменів країни")
Сергій повернувся до дому і разом з кумом пішов в ТЦК, звідки його відправили на службу в групу швидкого реагування місцевого ДФТГ (добровольче формування територіальної громади). Разом з іншими добровольцями, Сергій охороняв стратегічні об’єкти Світловодська, боронив місто від диверсантів. Та згодом такої служби чоловікові стало замало, то ж коли бійцю зателефонували з ТЦК і запропонували піти в 77 бригаду ДШВ, він погодився.
А далі було навчання у Великій Британії й перша ротація. Під Бахмут.
— На нашому напрямку були «вагнера». Це, звісно, «рекси», працювали технічно. Але до них заходили суміжники, й в штурмах здебільшого це м’ясники. У нас хлопці-кулеметники навіть відмовлялися стріляти, тому що на одному й тому самому напрямку вони йшли, помирали пачками й все одно йшли знову. М’ясники… Побратими брали росіян в полон, і вони всі казали одне й те саме, що шляху назад у них немає, — пояснює військовий.
.JPG "Сергій воював у складі 77 бригади ДШВ")
Сергій зізнається, що в перші дні на війні страх був його постійним супутником.
— Якщо боєць нічого не боїться, то це одразу «двохсотий». Ти чітко повинен розуміти, що будеш робити, адже всі ті речі, яких нас навчали в теорії, на фронті це все не працює, — зазначає боєць.
«Перший удар — нас всіх розкидало»
Після вісьмох місяців оборони Донбасу чоловік виїхав на відновлення, а потім нова ротація на Харківщину. Це відрядження виявилось трагічним.
— Наш батальйон тримав велику ділянку фронту здебільшого завдяки роботі БПЛА. Ми напрацювали одну точку і змінними групами по 3−4 доби кожна там працювали. Під час перезмінки ми затримались на точці трохи довше. Над нами висів «Орлан». Він зафіксував скупчення людей, відправив координати, й росіяни вдарили по нас. Прилетіло дуже точно. Перший удар — нас всіх розкидало, а далі вони вже добивали. У нас по протоколу це все теж передбачено, що треба зачистити район повністю, — пояснює Сергій.
З шістьох військових в живих залишилось тільки троє.
— Спочатку я нічого не зрозумів. Під час прильоту тільки відчув, наче хтось мені поставив підніжку і я впав. Уламки полетіли в голову, та, на щастя, на голові була каска, яка мене і врятувала. Темно в очах, всі кричать, а я лежу і не розумію, що трапилось. Через кілька секунд увімкнув ліхтарик, дивлюсь, а моя нога лежить поряд. Перші секунди я навіть турнікет не накладав, хотів вже попрощатися з усіма. А потім подумав, що так не треба і варто ще щось зробити в цьому житті, — розповідає військовий.
Читайте також: «Побачив тільки спалах і як нога відлітає»: ветеран, який пережив чотири ампутації, керує автівкою та бігає марафони
Сергій затягнув на травмованій нозі три турнікети й став чекати на допомогу.
— Біль був жахливий. Відчувалось, як кров з мене витікала літрами, — каже чоловік.
Під акомпанемент обстрілів з «Градів» суміжники затягли Сергія разом з іншими пораненими до бліндажа, а вже через три години військових змогла забрати евакуаційна автівка. Чоловік опинився в госпіталі в Харкові.
— Коли отямився, то відчув, що нога дуже болить, але я був накритий якоюсь рядниною і нічого не бачив. Побратими були поряд, і я попросив їх подивитися, чи залишилось у мене коліно. Хлопці подивилися — коліно на місці! А «хазяйство»? Це перше питання у кожного ампутанта. На місці! От і добре, — пригадує ветеран.
«Поставив собі за мету жити»
Втім, відновитися в першій столиці України чоловік не встиг. Окупанти стали закидувати Харків КАБами, то ж Сергію довелося евакуюватися вдруге, вже з лікарняної палати. В київському госпіталі ветеран пережив 8 (!) реампутацій, і, як він зізнається, ментальний стан його був важкий.
— Майже два місяці я тільки лежав і, чесно кажучи, мене вже «накривало». Плюс ти ж знаходишся в госпіталі, дивишся, які там всі зламані, травмовані. Це буде пригнічувати будь-яку людину, — пояснює десантник.
Читайте також: «Я втратив багато крові, думав не виживу і попросив хлопців мене залишити»: історія ветерана Андрія Якубенка
Та в один з таких «сірих» днів до Сергія в госпіталь приїхала волонтерка, з якою він познайомився ще на фронті. Жінка була разом з побратимом, що пережив подвійну ампутацію ніг.
— Він підходить на протезах і каже мені: «А чого це ти тут лежиш? Швидко на крісло колісне і пішли гуляти». Він пояснив мені, що на ампутації життя не закінчується, просто додається нюанс: у мене немає пів ноги, — розповідає боєць.
Та з цим «нюансом» чоловік навчився співіснувати, хоч на початку було і непросто.
— Після двох місяців в горизонтальному положенні я протримався на ногах, коли мене поставили, п’ять секунд і впав. Ходити на протезі було дуже боляче. Перші кроки робив з ходунками. А ще й навчальний протез, який муляє, давить. Годину походиш — і тобі вже хочеться його зняти, — пояснює чоловік.
Читайте також: «Перший бойовий вихід, як перший бій на ринзі, тільки в сто разів страшніше»: ветеран після ампутації навчився боксувати на протезі
Однак Сергій навчився ходити наново. А згодом інший побратим відкрив йому світ адаптивного ветеранського спорту, коли відвіз чоловіка на «Ігри нескорених» в Полтаву.
— І я цим загорівся та поставив собі за мету, що хочу займатися спортом і жити, — каже ветеран.
Зараз Сергій Єлістратов капітан команди з боулінгу спілки поранених військових «Міцні 300».
— Ми їздимо по госпіталях, реабілітаційних центрах і хочемо залучити якомога більше людей в спорт, адже це не тільки фізичний розвиток, але й ментальний відпочинок, — запевняє військовий.
Та Сергій займається не лише спортом. Він працює в одній із компаній, що виконує оборонні замовлення, планує пройти профільні курси та відкрити власну справу. А ще входить до наглядової ради благодійного фонду «Дім героїв», який збирає кошти на «смарт»-будинки для двох молодих ветеранів, що втратили руки. Такі оселі дозволяють керувати побутом голосом і жити максимально самостійно.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.