Україна воює за людей, а не території. За час війни ми неодноразово чули цей вислів. Та що він означає? Історія мешканця Київщини Віктора Чонговая якнайкраще пояснює цей принцип. В перші тижні широкомасштабного вторгнення, коли ворог рвався до Києва, чоловік пішов на фронт слідом за батьком, оберігаючи рідну кров, а потім побратим, якого Віктор зустрів на війні, врятував йому життя і став рідним. Про людяність попри все — далі в цьому матеріалі.
На фронт разом з батьком
До великої війни Віктор Чонговай мешкав в селищі Іванків на Київщині та працював в Чорнобилі на об’єкті захоронення радіоактивних відходів.
РЕКЛАМА
«Напередодні широкомасштабного вторгнення я знаходився у лікарні — мені провели операцію з видалення апендициту, — пригадує Віктор. — 23 лютого ввечері мене відпустили додому, я хотів побути з сім’єю. Близько 5 ранку 24 лютого задзвонив телефон, телефонував мій друг. Я скинув. Один раз, другий, третій… Потім підняв слухавку, бо вирішив дізнатися, ну що ж він хоче. А друг каже: „Братику, почалося“. — „Що почалося?“ Він відповів: „Війна!“ Я вийшов на вулицю, почув, що десь гелікоптери літають, і зрозумів, що дійсно все почалося».
Дім родини Віктора в Іванкові поблизу Чорнобиля опинився в безпосередній небезпеці, адже окупанти заходили з півночі саме через зону відчуження. Пізніше, під час боїв за столицю, Іванків опиниться в оточенні й стане найзапеклішою ділянкою боїв на київському напрямку, адже буде стримувати ворога від просування на столицю через Вишгород.
Віктор швидко евакуював сина та дружину на Закарпаття, а сам замислив піти добровольцем.
До великої війни Віктор займався спортом, грав у футбол
«Я хотів йти на війну одразу, але шви після операції ще не загоїлися», — пояснює чоловік.
Однак повноцінно відновитися після операції не вийшло — повістку отримав батько Віктора, і син, не маючи жодного військового досвіду і навіть строкової служби, не роздумуючи, пішов слідом за ним.
«Єдиний мій досвід був — це стрілялки в комп’ютері, — розказує Віктор. — Якщо звернутися до історії, то майже кожне покоління мало війну. І от настав наш час. Краще зараз цю війну закінчити, щоб наші діти її не отримали».
Доброволець
Захисник мобілізувався піхотинцем у 128-му гірсько-штурмову бригаду і вже 9 березня 2022 року опинився на запорізькому напрямку.
«Оскільки раніше я не служив, мене мобілізували в ремонтно-відновлювальний батальйон. А 10 березня нас вишикували й сказали: „Пацани, не вистачає піхоти. Хто бажає?“ І я та ще близько 100 осіб викликалися добровольцями», — пояснює Чонговай.
Віктор мобілізувався піхотинцем у 128-му гірсько-штурмову бригаду
Потім була оборона Херсону та сходу України. Захисник зізнається, що ворог вкрай небезпечний та винахідливий.
«Спереду йде „м’ясо“, а за ним сидять дяді, які добре розуміють, що таке війна і як потрібно воювати. Ці дяді слідкують за нашим вогнем: їх цікавить більш тяжке озброєння, кулемет, або ж РПГ. І коли вони починають рухатися вперед, то розумієш, що не все так солодко, як було ще пів години тому», — розказує Віктор.
Та найскладніші миті чоловік переживав разом з батьком.
«Я умовив командира, щоб він забрав до мого підрозділу батька. Спочатку він не хотів цього робити, казав, що батько — людина старша, та я все одно умовив. Батько по позиціях з нами переміщався, але на завдання не ходив», — каже військовий.
«Я тебе не кину»
В день, коли Віктор з підрозділом збирався на фатальне завдання, з ним мав би йти й батько, втім чоловік наполіг, що буде стріляти за двох, але батька з собою не візьме. Певно, це рішення врятувало життя батькові Віктора.
«Ми стояли в обороні. Нас помітив ворожий дрон і почав скидати гранати. Відразу влучили по хлопцях з сусідньої позиції. Потім дрон прилетів до нас. Протягом 3 годин він скидав гранати… У підсумку, із 8 осіб мого відділення, поранення отримали семеро», — пригадує Чонговай.
«Я лежав на животі, й граната впала мені на ікри. Кінцівки збереглися, але вони просто висіли на шкірі та м’язах. Кістки були повністю перебиті», — розказує військовий.
Віктора Чонговая та інших поранених українських бійців у госпіталі відвідав Борис Джонсон
Надавати першу допомогу чоловікові одразу ж кинувся побратим Ярослав.
«Ярослав підбіг до мене і питає, що трапилось. Я кажу: „Ноги, ноги…“ А було темно, близько другої години ночі, і він руки сунув мені прямо в розірване м’ясо. Я повертаю голову і бачу, що він побілів. Та Ярослав запевнив, що все буде добре, щоб я не переймався. Таке у нього завдання на той момент було — заспокоїти мене. Вже потім я його спитав, що він тоді відчув. Ярік відповів, що немов би засунув руки в миску з фаршем і подрібненими кістками», — каже військовий.
Понад три кілометри під обстрілами Ярослав ніс на плечах свого побратима.
«Я просив, щоб він мене добив, просив, щоб кинув, та він відповідав, щоб я думав за дитину та жінку: „Братику, я тебе винесу“. Ми почули, як знову повернувся дрон з гранатою. Ярослав забіг в посадку, обережно мене поклав. Я кажу йому: „Скоріше тікай! Ховайся“. А він ліг біля мене, обійняв, поцілував в щоку і каже: „Братику, я тебе не кину“. І такі моменти я згадую зі сльозами на очах», — пояснює Віктор.
Життя у подарунок
Зрештою, евакуація завершилася успішно, однак лікарям довелося ампутувати Віктору кінцівки.
«Про ампутацію дізнався вже в реанімації від медсестри. Вона, молода дівчина, підійшла до мене і дивиться очима повними жалю. Я питаю: „Що там таке внизу?“ — „Немає в тебе ніжок“, — відповідає вона. Ну що ж, нема то й нема. Головне, живий», — каже військовий.
Чоловік пережив 13 операцій і продовжує вести виснажливий бій за власне здоров’я.
Віктор з дружиною і синочком
«Фізичний біль перейшов у фантомний, і він такий жахливий, що важко передати. Коли болить п’ятка, а у тебе фізично її немає, то це дуже давить на голову», — пояснює Віктор.
Втім, чоловік планує якнайшвидше стати на протези та забрати батька з фронту нарешті додому.
А побратим Ярослав, який виніс товариша на собі, віднині став для Віктора практично рідною людиною.
«Я буду вдячний Ярославу до кінця життя за те, що він подарував мені шанс жити», — резюмував Віктор Чонговай.
