«Пішов у ТЦК й кажу: «Треба вже щось зі мною робити!»: ветеран з ампутованою рукою вже понад рік плете маскувальні сітки для фронту

Ілля говорить, що нова рука, тобто, міонічний протез, йому поки що заважає. Він лише пристосовується до неї.

— Тут усього три функції. Дулі точно не скрутиш, — з усмішкою демонструє мені можливості щойно отриманого протеза 49-річний Ілля Малєв, з яким ми зустрілися на території центру протезування «Ортопед» у Полтаві. — Керуєш ним за допомогою всього двох м’язів культі. Напружуєш один — протез піднімається, напружуєш другий — опускається. Можна стиснути долоню й пальці, а можна розтиснути. Хоча відводити протез від тулуба й повертати у вихідне положення все ж таки треба здоровою правою. Дуже вдячний фахівцям центру, які, попри складнощі, бо у мене висока ампутація, все ж зробили оцей металевий вузол на рівні плеча. Завдяки йому можу рухати протез у горизонтальній площині, інакше він просто висів би в одній позиції.

Ілля не тільки дулі не може скрутити. Він ще не може зав’язати шнурки на черевиках. Не може зрізати нігтів на правій руці, а також помити її. Все інше, здається, може.

— Дружина, як я тільки повернувся після відновлення в санаторії, кидалася в усьому мені допомагати, але я сказав категорично: «Ні! Як сам десь не справлюсь, тоді тебе попрошу», — усміхається.

Допомагав собі губами, доки не навчився зав’язувати вузлики пальцями однієї руки

Держава забезпечує військовослужбовців, котрі втратили кінцівки, трьома моделями протезів: механічними, міонічними й біонічними. Найпростіший, механічний, зізнається Ілля, він надіває вряди годи. Наприклад, коли береться чистити картоплю. Тоді притискує картоплину залізним гачком на кінці протеза, а своєю правою знімає шкірку. В інших випадках, каже, воліє обходитися без зайвого тягаря. Хоча реабілітологи настійно рекомендують носити протез постійно, щоб уникнути перекосу хребта. Адже виходить, що правий бік з уцілілою рукою переважує лівий, де рука відсутня.

Ілля впевнено водить і власну автівку, в чому я мала можливість пересвідчитись особисто. Причому, до ампутації йому ніколи не доводилось їздити містом. Тепер з підстраховкою GPS і це освоїв.

А ще ветеран російсько-української війни вправно плете маскувальні сітки. Вперше взявся за цю справу вже після того, як утратив руку.

— Після операції мене відправили на відновлення до санаторію у Немирові на Вінниччині. Щоб не набрати зайвої ваги, з якою борюся все життя, я багато ходив пішки по місту, — пригадує Ілля, з чого почалося його волонтерство. — І якось розговорився з молодою власницею перукарні. Виявилось, вона активно допомагає госпіталю: возить туди воду, продукти, ще якісь потрібні речі. Я напросився до неї підсобником. А через неї познайомився з родиною харківських переселенців. Вони — батько, мати і троє дітей — мешкали у приватному будинку й плели на подвір’ї маскувальні сітки. Я спробував їм допомогти, і в мене вийшло.

Спочатку Ілля зав’язував стрічки зі спанбонду до основи сітки, допомагаючи собі губами. Щодня після обіду йшов до своїх нових знайомих й до сьомої-восьмої, а то й до дев’ятої вечора реабілітувався у такий спосіб. Найважче було навчитися зав’язувати вузлики пальцями однієї руки. Так старався, що аж величезний мозоль на подушечці долоні надавив. Зате, каже, набив руку.

Відтоді колишній головний сержант взводу, де б не був, приєднується до волонтерів, які плетуть маскувальні сітки.

— Коли мене перевели на відновлення до Полтави, я першим ділом випитав у реабілітолога адресу найближчої волонтерської групи, яка цим займається, — пригадує чоловік. — Дівчата в обласній бібліотеці, побачивши мій порожній рукав, звісно, трохи злякалися. Але я така людина, що завжди знаходжу спільну мову з усіма, тому досить швидко влився у колектив. Закінчувались процедури і я тут же відправлявся до бібліотеки. З чоловіків, окрім мене, там був пенсіонер Володя — дуже крутий чоловік. Плели сітки іншим узором, аніж на Вінниччині, але в тому ніякої складності не було. Здебільшого використовували фарбовану тканину, в залежності від запитів військових на кольори. Сітки з тканини виходять важкі, але для арти — це те, що треба. Зі спанбонду — легкі, займають менше місця, однак швидко плавляться, якщо потрапляє вогонь.

Повернувшись нарешті у Решетилівку, куди він з дружиною-вчителькою і сином втекли буквально за день до окупації їхнього села у колишньому Борівському (тепер Ізюмському) районі на Харківщині, Ілля, насамперед, знайшов Центр культури і дозвілля «Оберіг». В ньому ще з 2014 року активісти плетуть сітки. Ходив туди, як на роботу, щодня зранку й до вечора, лише в суботу та неділю давав собі відпочинок.

— Якось військові попросили терміново зробити чотири сітки: одну велику й три менших, — пригадує. — Причому, з урахуванням ландшафту місцевості. Вони стояли в полі, де немає «зеленки». Ми за два дні справилися з роботою. Бувало, по 10−11 людей на сітку ставало. Але постійними були лише я та ще двоє-троє, бо люди працюють і приєднуються до команди, як випадає вільна хвилина.

Просив хірургів оживити руку

…Ілля міг би не воювати. Він працював на маслозаводі в Решетилівці й мав бронь: колишнього обліковця й завскладом у сільгосппдприємстві на Харківщині поставили розливати плавлені сирки.

— Я з квітня 2022 року, як ми тільки евакуювались, ходив у ТЦК, але мені відмовили. Військовозобов’язані віком 45+ тоді були не затребуваними, — розповідає. — Цілий рік чекав, коли про мене згадають. Але, бачу, нема діла. А я вже просто не можу сидіти й на щось сподіватись. Пішов у ТЦК, кажу: «Треба вже щось зі мною робити!»

Після цієї вмотивованої вимоги у липні 23-го Ілля Малєв потрапив у 465-й піхотний батальйон новоствореної 143-ї окремої механізованої бригади на посаду головного сержанта, оскільки мав 8-річний досвід служби в армії у званні прапорщика. Згодом, після розформування батальйону, перейшов у 466-й бат.

— Після навчання в центрі підготовки нас відправили на Донецький напрямок, у район Сіверська, — розповідає мій співрозмовник. — У моєму підпорядкуванні було 30 чоловіків. Практично всі старші: 50 плюс і навіть 60 мінус. Один уже пішов на пенсію, інший незабаром піде. До речі, з останнім ми тепер будемо сусідами. Зате дезертирів з об’єктів серед цієї категорії військовослужбовців немає. Знаєте, чому? Більшість з них з купою хвороб, яких ВЛК впритул не помічає. З такою купою, що якийсь відсоток їх відсипається вже на перших етапах. Навіть інструктори жартували: «Ці точно не побіжать у СЗЧ, бо з боєкомплектом і в обмундируванні не зможуть бігти».

І ці воїни поважного віку стримували наступ регулярних російських військ та зеків.

Звісно, Ілля пам’ятає в подробицях той штурм противника 30 травня минулого року, в якому він отримав поранення.

— Перший натиск ми відбили і навіть двох кацапів узяли в полон, — продовжує розповідь. — Після цього нам треба було б трохи відійти назад, у «зеленку», але надійшла команда тримати позиції. І пі. ри нас просто закидали дронами-камікадзе. Полягло тоді там наших хлопчиків немало. І поранень зазнали багатенько. Мені прилетіло в руку, відірвало шмат м’яса. Спочатку я навіть сподівався, що він приживеться, бо хлопці встигли примотати його назад. Від позицій у безпечне місце я п’ять кілометрів за три години доплентався. На жаль, до хірургів у Слов’янський шпиталь потрапив аж за десять годин. Не було чим вивезти поранених. Розвинувся турнікетний синдром. З рукою я попрощався, ще коли сидів у погребі в очікуванні евакуації. Боявся глянути на руку, якщо чесно, але просив хірургів зробити що-небудь, щоб вона ожила… А вони взяли й ампутували її по самий плечовий суглоб.

Повернувся трошки не весь, але це не привід скиглити

Ілля не любить оце «якби». Бо все складається, як складається, і назад нічого не відмотати. Він ні про що не жалкує, ні на що не скаржиться. Головне, каже, все, що він устиг зробити на фронті, було не на марно. Але якби… Якби у його підрозділі був евакуаційний автомобіль, то, певно, все було б по-іншому.

— Я особисто, коли служив, збирав кошти на автівку для підрозділу. Але зібраних за два з половиною місяці 88 тисяч гривень вистачило лише на міні РЕБ для неї, бо збір став, — затягується Ілля сигаретним димом. — А пікап я «пробив» через київських волонтерів, які мають партнерів у Великій Британії. До речі, та машина давно згоріла. Замість неї ті ж англійці підігнали нам іншу. Та якраз у той момент, коли ми з побратимами чекали на евакуацію, керівництво возило нею кудись документи.

Добре, нам тоді на заміну привезли людей. Ми шестеро набилися в позашляховик, як кільки, і водій погнав. Я, мабуть, ніколи в житті не бачив, щоб хтось по бездоріжжю, де ями не по коліно, а в пояс, так їхав. Дуже вдячний тому хлопцю. Ще й полонених, двох молодих зеків, у причепі вивезли.

Після Слов’янська була реанімація у Дніпрі, звідти відправили на лікування у Вінницю. Там пораненому сформували культю за рахунок м’язів, узятих зі спини, аби було на що вдягати протез.

— А нічого не змінилось! — Ілля прикурює чергову сигарету. — Яким я був, таким і залишився. Хіба повернувся трошки не весь. Та хіба це привід скиглити і зануритись у себе? Я людина по натурі позитивна, що таке депресія, не знаю. Коли до мене приходили психологи, я їм казав: «Розказуйте. Ми можемо обговорити ваші проблеми».

Плетіння сіток і допомогу побратимам з «ніштяками» Ілля називає найкращою психотерапією для себе й адаптацією до цивільного життя.

Втім, вже після поранення чоловік спрямував через волонтерів ще й два пікапи своїм побратимам на передову. Їх пригнали його знайомі англійські благодійники. Автівки, звісно ж, були «нафаршировані» енергетичними батончиками, вітамінами та всякими потрібними речами.

— Мені є куди рости, — усміхається Ілля. — Двом волонтерам, які гонять пікапи з Британії на схід України, уже майже по 90! Жінці — 89, а чоловікові 87. Виглядають, щоправда, на 60. У складі благодійної місії вони спеціально заїжджали до нас з дружиною в Решетилівку, щоб зустрітись особисто. Мені це було надзвичайно приємно.

«Воювати не можу, але можу допомагати тим, хто воює»

У тому, що сталось, Ілля бачить позитив: все-таки права рука краще, ніж ліва. Хоча з фантомними болями доведеться жити все життя, але це треба просто сприйняти як неминучість. І не здаватись, не розкисати. Очікуючи удосконалений протез, скажімо, він активно займався у центрі спортом, накачуючи м’язи культі, плавав у басейні. Й… продовжував волонтерити.

— Буквально сьогодні передав віночки й обручі для волосся ручної роботи знайомим дівчатам, які регулярно підтримують військо, організовуючи ярмарки. Однокурсниця дружини з Харкова зробила й прислала, — розповідає Ілля. —Завтра відправлятиму теплі шкарпетки побратимам. Їх в’яжуть моя колишня співробітниця з Решетилівки, її мама й подруга.

Ще на один напрямок просять розпалювачі, які роблять з ватних спонжиків. Їх просочують воском чи парафіном і використовують для швидкого розпалювання дров. Вони такого жару дають! Це робить одна знайома мені дівчина, а я відправляю за запитами.

Нещодавно побратим, який замінив мене на посаді старшого сержанта взводу, телефонував і питав, чи не можу я «організувати» хімічних грілок. Й окопні свічки вже треба відправляти…

— Без волонтерів ні маскувальних сіток, ні окопних свічок, ні хімічних грілок на фронті не було б?

— За великим рахунком, ці потреби повинна б закривати держава. Але, думаю, в неї є пріоритетніші завдання. Всього вона не може охопити. А маскувальні сітки — це розхідники на фронті: вони губляться, псуються, горять. Єдина сітка, яка може поїхати в інше місце — та, якою маскують машину. Її можна зідрати й кинути в автомобіль. Тож потреби в маскуванні завжди актуальні. І без волонтерів дійсно не обійтись.

Так, ми всі потомились: хлопці — на передку, їхні добровільні помічники — в тилу. Але доки ми всі будемо разом, нас не перемогти. Українці в моменти загроз уміють добряче об’єднуватись.

Я ось теж воювати вже не можу, але можу допомагати тим, хто воює, в інший спосіб. Для мене це дуже важливо. Кожен щось має робити для фронту.

До чого ще не дійшов Ілля, переїхавши з родиною в село Харківці на Миргородщині, де придбав нещодавно будинок, так це до в’язання маскувальних сіток. І то лише тому, що майже два місяці чекав у Полтаві на міоніку. Але дорогу до сільського клубу, де збираються в’язальниці, йому показали.

—Звісно, шукатиму роботу, як повернусь додому, — запевняє чоловік. — Хай у мене немає руки, але є енергія й бажання бути корисним суспільству.

Загалом, каже Ілля, все в нього добре. Є родина, яка його підтримує. А молодим неодруженим хлопцям або розлученим морально важче переносити ампутації.

— Це один з найулюбленіших наших пацієнтів, — обіймає мого співрозмовника фізіотерапевтка Павлина Легута. — Дуже мотивований. Знає, для чого народився і для чого живе. Такі люди не часто зустрічаються. Та всі пацани тут класні. Всі, як на підбір! Вони дофіга побачили й перенесли. Тому дуже цінують життя. Але так само, як і мій чоловік, що також воював, вони живуть з відчуттям, що не все зробили, що кинули там своїх…

Я помічаю, як Ілля, не розрахувавши сили, зіжмакав чергову цигарку…