25-річний Роланд – боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він із Мукачева (Закарпаття), а його ім’я пояснюється угорським походженням. Прізвище Роланда чисто угорське, дуже поширене на Закарпатті й перекладається українською як кожум’яка або чинбар.
У червні 2022-го Роланд, воюючи в складі іншої бригади, потрапив у полон, де пробув цілий рік. Згодом разом із ще 10-ма товаришами був звільнений за ініціативою Угорської благодійної служби Мальтійського ордену у співпраці з Російською православною церквою. Це звільнення групи українських військовополонених, яке відбулося без погодження з Україною, викликало резонанс.
Згодом кілька звільнених бійців анонімно коментували події для ЗМІ, однак Роланд – єдиний, хто відкрито розповідає, як усе відбувалося.
«Мені дали команду зустріти БМП в сусідній посадці, яка, як виявилося, вже кишіла росіянами»
Роланд виріс у змішаному міжетнічному шлюбі, дуже типовому для Закарпаття. Батько – етнічний угорець, його рідна мова угорська, мама – українка. У дитинстві Роланд і сам вільно говорив угорською, однак навчався в українській школі, а угорську з часом трохи призабув, хоча досі може спілкуватися нею на нескладні теми. Ні Роланд, ні його батько не мають угорського громадянства, хоча за бажання могли оформити. Сам боєць за національністю вважає себе українцем, його рідна мова – українська.
У 2020-му хлопець підписав 3-річний контракт із 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою, став механіком-водієм на БМП. Брав участь в ООС на Донеччині, де час від часу спалахували перестрілки з росіянами. У перші дні повномасштабного вторгнення його підрозділ направили під кордон із Білоруссю, а коли стало зрозуміло, що ворожого наступу звідти не буде, перекинули на Київщину.
– Ми тримали оборону й відбивали російські штурми, я був як піхотинець, воював із автоматом, – згадує Роланд.
Пізніше бригаду направили на Луганщину, у червні 2022-го підрозділ Роланда стояв на стику із сусідньою військовою частиною і мав запобігти ворожому оточенню.
– Я чергував на СП-шці (спостережному пункті), потім пішов із напарником відпочити. Прокинувся від гучних і близьких вибухів. Знову вирушив на СП, але командир дав вказівку пройти в сусідню посадку, дочекатися БМП, поміняти механіка й вивезти машину з хлопцями в безпечне місце.
Роланд перебіг відкрите поле й зайшов у сусідню посадку, яка, як виявилося, вже кишіла росіянами.
– Наші колишні бліндажі були заповнені пі$#рами, я вийшов на них впритул. У мене зразу відібрали зброю, зв’язали руки. Крім мене, там стояли ще десь 15 полонених із сусідньої бригади, котрі так само зненацька потрапили в полон, бо не знали, що ворог сильно просунувся. Я звернув увагу, що далеко не кожен із росіян мав шолом, а броніків взагалі не було. Якийсь їхній механ кілька разів ударив мене в обличчя, але потім хтось старший крикнув: «Малого нє трогать!» (мені тоді було 22 роки).
Роланд зізнається, що в перші хвилини перебував у ступорі. Як військовий він допускав, що може загинути чи отримати важке поранення, однак полон навіть теоретично не допускав.
– Далі нас повели через село в їхній штаб, і дорогою я побачив «беху», яку мав зустріти в посадці. Вона горіла, не доїхала до повороту в поле кілька десятків метрів. Судячи з пошкоджень, механік точно не вижив, щодо інших хлопців не знаю.
У штабі було ще зо два десятки українських полонених, усім їм ззаду по шву розрізали штани й відібрали берці (мабуть, щоб не намагалися втекти).
– Поруч зі мною стояв земляк, і в якийсь момент його відвели вбік «на розстріл». Але лише прострелили ногу, а далі на відео почали бинтувати, кажучи, що надають допомогу пораненому в бою українцю, котрий здався в полон. Мене знову кілька разів ударили по голові й пустили автоматну чергу біля вуха. Коли записували особисті дані, перепитали: «Што за імя і фамілія такіє?» Я із Закарпаття, – пояснюю. «А, вєнгр!..» На щастя, зі мною не було документів, бо якби побачили, що контрактник, напевно, зразу пустили б у розхід.
«Охорона била нас набагато активніше, як тільки росіянам добре наваляють на фронті»
Роланда направили в Луганське СІЗО, а звідти у виправну колонію в Суходільську (ця територія Луганщини окупована з 2014 року).
– Під час прийомки обійшлося без рукоприкладства, однак коли возили до слідчих, часто били. Особливо, як бачили моє тату на руці. Хоча воно нейтральне – латинський афоризм Aut vincere aut mori (Перемога або смерть). Набив його ще в 2021-му.
У той час у колонії тримали близько 500 українських військовополонених. Паралельно відбували покарання й звичайні кримінальники, однак у іншому секторі.
– Графік такий – зранку встаєш, снідаєш, шикуєшся на перевірку. Затим частину полонених відправляли на роботу на території колонії (швейне виробництво, якісь станки), інші сиділи в дворику. Годували погано, особливо спочатку. Часто давали пусту варену капусту, яку було важко їсти, у нас навіть свиней краще годують. Правда, потім стало краще – з’явилися каші, картопля.
Охорона з місцевих, луганчан. Вони по-різному до нас ставилися. Дехто не чіпав, навіть сигаретою міг пригостити, а хтось бив просто так – «для профілактики». Загальне правило таке – нас били набагато активніше, як тільки росіянам добре наваляють на фронті. Інші деталі не хочу розповідати, щоб не нашкодити хлопцям, котрі досі там…
У вільний час полонені могли взяти книжки з бібліотеки (туди відправляли спеціального чергового). У старих фондах ще залишалася україномовна література, яку теоретично теж можна було отримати. Але якщо охоронці бачили українські книжки, полонений добряче за це отримував.
– Я брав книги про Другу світову, ще читав Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою». Іноді нам дозволяли дивитися телевізор, як правило, російські новини. І ми бачили, що коли якісь події коментували іноземці, синхронний російський переклад давав своє, а не дослівне тлумачення, – пригадує військовий.
Справжні новини з фронту хлопцям розповідали нові полонені, що прибували в колонію. Так вони дізналися про Харківський і Херсонський контрнаступи ЗСУ восени 2022-го, в ході яких росіян сильно відкинули назад.
Звістку рідним із колонії подати було неможливо, однак батьки Роланда знали, де він, бо росіяни поширили в соцмережах кілька відео – одне зняте в момент полону (його оприлюднили не одразу, а через якийсь час), друге, разом з іншими полоненими, – вже з колонії.
Через рік ув’язнення, в червні 2023-го, Роланда викликали на черговий допит, де двоє чоловіків повідомили, що як угорець за походженням він може потрапити на обмін (було озвучено саме «обмін»). Роланда спитали, чи не проти він, і хлопець, звичайно, погодився. Про ініціативу угорської релігійної організації та Російської православної церкви він нічого не знав.
– Мене повернули в колонію, а через кілька днів охоронці назвали кілька прізвищ, зокрема моє, і наказали: «С вєщамі на виход». Нас посадили в автобус і повезли в невідомому напрямку, по дорозі підсадили ще кількох полонених, із інших колоній. Разом нас було одинадцятеро. Більшість із Закарпаття, однак не всі, принаймні один був з іншої області, – зауважує чоловік.
За яким принципом підбирали групу полонених, не зрозуміло досі. Угорська релігійно-благодійна організація (Служба Мальтійського ордену) запевняла, що звільнені за її ініціативи бійці ЗСУ – етнічні угорці. Однак, фактично, з усіх 11-ти тільки Роланд має за батьком угорське походження й розмовляє угорською.
Полонених відвезли в Москву, певний час вони їхали зі зав’язаними руками й пов’язками на очах. Коли автобус нарешті зупинився, їм наказали сидіти мовчки й опустити голови.
– Потім пов’язки зняли, руки розв’язали й наказали вийти з автобуса. Це був аеродром. Підійшли російські батюшки, до них приєдналася група угорців. Усі стали в коло й помолилися. Після молитви російські попи вручили кожному по іконці. А далі нас завели в літак, і як тільки він злетів, угорці через перекладача повідомили: «Все – тепер ви вільні люди!» Нам дали чистий одяг і принесли нормальну їжу. Це було 8 червня 2023 року, в російському полоні я пробув рік без двох тижнів…
За кілька годин борт приземлився в Стамбулі, того ж дня колишніх полонених літаком доставили в Будапешт.
«Мої батьки не хотіли, щоб я повертався в Україну, і батьки деяких інших хлопців – так само. Я це розумію»
Україну про звільнення 11 полонених бійців ЗСУ офіційно не повідомили ні Угорщина, ні Росія. В Києві про подію дізналися з пресрелізу Російської православної церкви, в якому йшлося, що звільнення відбулося «в рамках міжцерковної співпраці на прохання угорської сторони».
Як тільки довкола звільнення українців виник резонанс, віцепрем’єр-міністр у справах національної політики, церковних справ і національних меншин Угорщини Шем’єн Жолт повідомив угорським ЗМІ, що особисто координував процес звільнення, підкресливши, що це його «людський і патріотичний обов’язок«.
Водночас інші офіційні особи угорського уряду наголошували, що звільнення відбулося в результаті консультацій благодійних та релігійних організацій, а органи державної влади Угорщини не мають до нього жодного стосунку.
Женевська конвенція про поводження з військовополоненими передбачає передачу полонених третій країні (яка також є підписантом конвенції), у цьому немає чогось унікального. Однак передача має відбуватися з відома та згоди країни походження полонених. Оскільки ця умова не була дотримана, виникли підозри, що звільнення групи українських військовополонених може бути якоюсь спецоперацією чи навіть провокацією.
У ті дні українські офіційні особи (зокрема, представники МЗС та ГУР) поширили кілька різких заяв, зокрема, що «експолонені перебувають в Угорщині в повній ізоляції та не мають доступу до відкритих джерел інформації. З рідними їм дозволяють спілкуватися виключно у присутності третіх осіб, а спроби українських дипломатів встановити прямий контакт не мали успіху».
Український омбудсмен заявляв, що «Угорщина готує інформаційно-психологічну операцію (ІПСО) для того, щоб звинуватити Україну в небажанні обмінюватися полоненими з РФ».
Також він розповідав, що Угорщина обмежує свободу пересування, контактів українських полонених і не допускає до них українських дипломатів.
«Фактично вони утримуються в ізоляції, не мають доступу до відкритих джерел інформації, їхнє спілкування із рідними відбувається в присутності третіх осіб, їм відмовляють у встановленні контакту із посольством України. Спроби української сторони налагодити конструктивний діалог із угорської владою офіційними дипломатичними каналами, на жаль, ігноруються», – заявляли тоді в МЗС.
Ось що про той період пригадує Роланд:
– Нас поселили в приватному секторі зі зручностями (кухня, пралка, душ). Дали можливість подзвонити рідним. Я від хвилювання забув одну цифру з маминого номера, але швидко згадав. Мої рідні вже знали, що я вільний і в Угорщині.
Я запросив маму до себе, і через кілька днів вона приїхала в Будапешт. Жила зі мною в тому ж будинку, там були вільні кімнати.
Рідні інших хлопців так само приїхали. Угорці забезпечили нас усім необхідним – одягом, засобами гігієни, сигаретами, щодня привозили готову їжу й давали кишенькові гроші. Від початку ми могли вільно виходити з будинку на прогулянку чи в магазин, спілкуватися з рідними, говорити телефоном без жодного контролю.
Ніхто ніколи не пропонував нам публічно чи непублічно говорити щось проти України чи хвалити Росію. Як тільки ми прибули в Будапешт, нам знову повторили, що тепер ми вільні люди і можемо робити, що хочемо, – залишитися в Угорщині, повернутися додому, звернутися в Посольство України.
Перша група експолонених – троє хлопців – повернулися в Україну 20 червня, тобто через 12 днів після звільнення й прибуття в Угорщину. Потім поступово повернулися й інші, хто захотів.
У Росії перед звільненням хлопців примусили підписати зобов’язання, що до закінчення військових дій вони не повернуться в Україну, однак жоден із них не вважав себе зобов’язаним виконувати цю вимогу.
Роланд пробув в Угорщині близько місяця, а далі теж зробив в українському консульстві документи й безперешкодно поїхав в Україну. Водночас рідні далеко не завжди радили хлопцям повертатися додому.
– Мої батьки не хотіли цього, і батьки деяких інших хлопців – так само. Я це розумію – хто хоче, щоб його дитина після полону знову приїжджала у країну у стані війни? Але від Будапешта до Закарпаття всього 300 кілометрів, це кілька годин їзди, і я не міг не приїхати.
Хоча Будапешт мені дуже сподобався, особливо набережна, Дунай (до речі, я вперше був в Угорщині). І я вдячний угорцям за своє звільнення, якби не вони, можливо, й досі був би в полоні, як деякі з моїх товаришів. І невідомо, що за цей час би сталося, – каже Роланд.
Після повернення в Україну чоловіка направили на реабілітацію в один із військових санаторіїв. Боєць і далі перебував в складі 10 ОГШБр, тому після реабілітації повернувся у свою частину. Його нагородили відзнакою головнокомандувача «За незламність» (нагрудний знак для військових, що перебували в полоні) та медаллю «За оборону України» (відзнака Президента України).
Командування бригади берегло бійця, що побував у полоні, – не направляло на бойові завдання, тримало подалі від передової, і це можна зрозуміти. Однак Роланду така «опіка» виявилася не до душі, тому він як колишній військовополонений звільнився і взяв тайм-аут – повернувся додому. Саме в цей період Роланд набив ще дві тату, зокрема тризуб на шиї.
– Кілька місяців я просто відпочивав, – каже Роланд. – Бувало, й випивав – скажу відверто. Кожен із нас випивав…
А далі, несподівано для багатьох, хлопець вирішив повернутися в ЗСУ й підписав контракт зі 128 окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою.
– Мої рідні негативно сприйняли те, що я знову пішов на війну. Але я доросла людина, і це моє рішення, – додає Роланд.
«Після полону в мене помінялося ставлення до росіян – була ненависть, з’явилося презирство»
Зараз Роланд служить в одному з артилерійських підрозділів 128 ОГШБр, працює з самохідною артилерійською установкою 2С1 «Гвоздика». Він реально воює, більшу частину часу перебуває на бойових позиціях, має контузії від близьких «приходів».
– Днями ми відбивали російський штурм, постійно ведемо вогонь по ворогу. І по нас б’ють – недавно ворожа FPV-шка вдарила в корпус машини, довелося тікати з позиції. Я так рвонув на САУ, що аж «роззувся» (злетіла одна гусениця), але дотягнув до сусідньої посадки. І машину врятували, й самі цілі…
Роланд підтримує зв’язок із колишніми товаришами – як із тими, що були звільнені через Угорщину, так і з іншими, що й далі залишалися в Суходільській колонії, а потім потрапили на обмін.
– Час від часу зідзвонюємося, ділимося новинами. Один із колишніх полонених теж повернувся в ЗСУ, по інших не знаю. Але це їхнє право – вирішувати, як бути далі, – вважає військовий.
Боєць зізнається, що полон змінив його:
– Я по-любому змінився. Нормального сну, як раніше, взагалі немає. Зате став терплячішим, там навчився – треба було терпіти, чекати й надіятися. На перших порах після звільнення постійно снилася війна. А колонія, до речі, взагалі не снилася й не сниться…
Доля інших хлопців із групи 11 експолонених склалася по-різному. Один із них помер від хвороби вже після повернення в Україну, інші залишаються вдома чи виїхали за кордон. Як колишні військовополонені вони мають законом право звільнитися із ЗСУ й безперешкодно виїжджати з України.
Усі деталі звільнення 11 українських військовополонених у червні 2023-го на сьогодні так і не з’ясовані. З огляду на те, що в процесі була залучена Угорщина, а офіційний Будапешт відомий своїми проросійськими заявами і блокуванням України на різних напрямках (від євроінтеграції до військової та фінансової допомоги), існує підозра, що це була спецоперація чи навіть провокація.
Однак аргументів на користь звичайної гуманітарної місії значно більше. Місія мала недолік – не була узгоджена з Україною, та плюсів у ній набагато більше.
Одинадцятеро військових ЗСУ повернулися додому навіть не по обміну, замість них не довелося віддавати російських полонених, зараз хлопці самі вирішують свою долю (за винятком бійця, що надірвав здоров’я в полоні й помер після звільнення).
Водночас Росія тут нічого не виграла. Саме тому подальші анонсовані звільнення українських полонених за такою ж схемою не відбулися. Якщо хтось у Москві й сподівався на пропагандистський чи якийсь інший ефект від цієї «ІПСО», то отримав дзеркально протилежний результат. Єдиний із 11 експолонених, котрий дійсно має угорське коріння, вважає себе українцем, повернувся в ЗСУ й продовжує бити росіян у складі 128 ОГШБр.
– Після полону в мене помінялося ставлення до росіян, – каже Роланд. – На початку повномасштабки, коли я бачив, що вони витворяли на Київщині, була ненависть. А тепер з’явилося презирство…
Ярослав Галас, спеціально для УП. Життя