Він завжди допомагав усім, хто цього потребував. Відважний 23-річний воїн Дмитро Шелюг з позивним «Шева» мріяв побачити нашу Перемогу, але не судилося… Він загинув у грудні 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Посмертно Дмитра нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни».
«У сина багато друзів воювали, декого вже не було у живих. Тому він часто казав, що, якщо дадуть повістку, піде»
«Коли Дмитро народився, мені було шість. Дідусь приніс цю радісну новину, і я бігала по всіх сусідах на вулиці й кричала, що у мене народився братик. Відтоді не пам’ятаю, щоб колись гуляла сама. Завжди мама мені його доручала, — розповідає «ФАКТАМ» сестра воїна Євгенія. — В дитинстві ми не були зразковими братом і сестрою. Завжди бешкетували й чіпляли одне одного, і хтось із нас потім плакав. Пам’ятаю, навіть коли ми підросли і я вже навчалася у виші, а на вихідні поверталася додому, то ми так скучили одне за одним, що я мала синяк під оком, а Діма — подряпану спину. У 2018 році брат закінчив Харківське вище професійне училище будівництва, за фахом маляр-штукатур, плиточник. Працював у «Харківжитлобуд 2». У 2019−2021 роках проходив строкову службу в лавах ЗСУ. З лютого 2021-го брат працював карщиком у Каневі, де я вийшла заміж і народила сина. Саме в цьому місті він планував побудувати свою міцну родину, придбати власне житло. Діма став найкращим дядьком для мого сина, завжди приділяв йому багато уваги — прогулянки, ігри… Влітку часто ходили купатися на Дніпро. Навіть зараз, коли ми проходимо поряд з будинком, де жив брат, син згадує: «Мамо, а тут колись ми ходили до Діми в гості. Він зараз живе на місяці і захищає нас від ворога з неба».
Мобілізували Дмитра Шелюга у вересні 2023 року. Він ні хвилини не вагався, що боронитиме країну.
«У сина багато друзів воювали, декого вже не було у живих. Тому він часто казав, що, якщо дадуть повістку, піде. Звісно, я переживала та молилась, — пригадує мати героя Оксана Чорняк. — Дмитро служив у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка на посаді стрільця-санітара механізованого відділення. Мав позивний „Шева“, бо родом із селища Шевченкове. Боронив Донеччину. Завжди допомагав усім, хто цього потребував. Мій син був відважний та безстрашний. Дуже хотів дочекатися нашої Перемоги, це було його велике бажання. Він не встиг створити сім’ю, не встиг пожити».
«Шева» загинув біля Авдіївки
4 грудня 2023 року Дмитро пішов на бойове завдання, з якого не повернувся. 21 зимовий день на позиції в бліндажі, дивлячись смерті в очі, він виконував свій обов’язок заради нас. Але 25 грудня біля Авдіївки «Шева» загинув.
«Нас було четверо. Ми поділилися попарно для чергування. Я був з Дімою, Валік — з побратимом Петром Петровичем, — пригадує Костянтин, бойовий побратим „Шеви“. — Чергували по чотири години, стояли на позиціях, трималися. Незалежно, чи то вдень, чи вночі. А загалом всі разом були в бліндажі, де мали змогу заварити чай, відпочити. У нас був маленький газовий балончик та плитка, на якій варили їжу. В той день, 25 грудня, нас з восьмої ранку почали накривати мінами 60-го, 80-го, 120-го калібру та ще Бог знає чим. Били дуже жорстко. По рації доповіли оперативному черговому, що у нас іде інтенсивний обстріл, скоро розберуть позицію. У відповідь надійшов наказ триматися, закопуватися та постійно бути ближче до укриття. Тож ми в повній бойовій екіпіровці очікували закінчення обстрілу. Близько десятої години біля нашої позиції був приліт, і приліт доволі важкий. Слід зазначити, що наша позиція була на висоті насипаного кар’єру. Це була стратегічна висота, з якої ми могли спостерігати найменші переміщення ворога. Тому для них ми були як кістка в горлі. Звісно, ворожа піхота лізла на нас постійно, намагаючись обійти по боках. Та й наші суміжники підтверджували, що це виключно нас лізуть блокувати. І от о десятій ранку прямо поміж наших двох бійничок стався цей приліт».
За словами побратима, частина землі обвалилася на бійців і перекрила прохід між цими бійницями.
«А там у нас було все: б/к, кулемет, гранати тощо, — пояснює Костянтин. — Тоді я прийняв рішення підняти хлопців, щоб перенести це все. Я був старший нашої позиції. Діма зголосився сам, сказав, що почне переносити, бо, якби то все почало вибухати, полягли б ми всі. Можна сказати, Діма нас врятував. Я ж у цей час спостерігав у бійницю, щоб вороги нас не обійшли. Діма почав переносити боєкомплекти: цинки переносив, стрічки з патронами, кулемет забрав. Отак по максимуму носив, і ходки три він зробив. А на четвертій стався приліт величезний, 120-та міна, скоріш за все. Десь за два метри від нас. В цей час я якраз стояв біля бійниці, спостерігав, а Діма позаду мене вже підбігав до нашого спостережного пункту. Тобто від мене до нього відстань була, ну, може, метра півтора-два. Вибуховою хвилею Дмитра жбурнуло вниз та засипало землею. Міна ж таку воронку вирила, капітальну, внаслідок чого Діму засипало. Він вперся ногою в мої ноги, позаду, в стегно. Його накрило землею повністю, а мене по пояс закопало. Я стояв до нього спиною, але не міг розвернутися, щоб його відкопати. Я почав кричати хлопцям: „Швидше, допоможіть!“ Перші почули, прибігли та почали відкопувати».
Костянтин зазначає: відкопували побратима дуже довго, тому що в нього ноги підвернулися одна під одну, в самому низу закопані були.
«Копали й підручними засобами, й руками, та й взагалі чим попало, головне — лише б швидше. Діма дихав, рукою рухав. Одна рука ще в нього функціонувала, а друга ні. Я не зрозумів, чи перебило, чи що, але одна рука й нога у нього не працювали. Ліві. А правою він обмотався за мій автомат і намагався витягнутися. Я допомагав йому, як міг.
Відкопували ми Діму близько години. Потім перетягнули його ближче до нашого спального приміщення, там також вузенький окопчик такий був. Оглянули його. У нього була проникна рана на спині, від міни, скоріш за все. Заклеїли онклюзівкою. Більше ніяких видимих пошкоджень ми не виявили. Діма ще поривався сісти. Ми його посадили, підперли під стінку. Попросив закурити. Потім я повернувся на позицію, чергувати та стежити за ворогом, тому що й залишати позицію теж не можна. Я постійно по рації передавав, що є важкий поранений, потрібна евакуація на нашу базу, але відповідь була невтішна: «У вас обстріли, дуже гаряче, чекайте, „по сірому“ заберемо». Далі я повернувся на свою спостережну позицію. Взяв кулемет, гранати, тому що вороги почали лізти та вже відбили сусідню позицію у нас за спиною. А Валік залишався з Дімою до останньої миті. Ввечері нас з Дімою забрали, побратим на той час вже був не живий. Десь з першої до другої години дня він відійшов. Валік з ним там сидів постійно, періодично прибігав до мене, доповідав. Потім каже, що вже все, пульс не прощупується. Пробував і на шиї, і на руці — нема пульсу…»
Поховали Дмитра Шелюга зі всіма почестями у селищі Шевченкове на Харківщині.
«Тепер я мама, яка поховала власну дитину, — каже пані Оксана. — А хтось у цей момент гортає стрічку й думає: „Я вже донатив“, „Нехай хтось інший“, „Мені зараз не до того“. Кожне ваше „не зараз“ — це чийсь син у чорному мішку. Це чиясь мати над труною. Це ще одне життя, яке можна було врятувати. Мого сина вже не повернути. Але якщо ви не почнете допомагати зараз, таких матерів стане більше. Набагато більше. Донат — це не благодійність. Це відповідальність. Це шанс, що хлопці не згорять без допомоги. Не співчувайте. Допомагайте! Бо співчуття не зупиняє смерть».