«16 травня ввечері мій син сказав, що йде на війну, а наступного дня ми його провели. Він готувався — з початку широкомасштабної, а пішов до військкомату тільки-но йому виповнилося вісімнадцять. Про все це ми дізналися згодом…»
Сьогодні, 12 листопада, минає річниця з дня загибелі киянина Романа Андрійчука. Хлопець прийняв свій останній бій, виконуючи бойове завдання у Серебрянському лісі, Сєвєродонецького району, що на Луганщині.
Навіки 18-річний… У свої юні роки він чітко знав чого прагне — бачити свою країну вільною і незалежною. «Все інше немає зараз сенсу», — казав Роман своїм друзям і побратимам.
*Війна це не лише про бої, зброю, перемоги й поразки… Війна — це історії людей. Тих, хто наближає перемогу. На жаль, ціна за неї дуже висока — життя найкращих її синів і доньок.
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, подругою та однокласницею, вчителькою і побратимами.
МЕДАЛІСТ, ФУТБОЛІСТ, БОРЕЦЬ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Роман був єдиним сином у родині. Непосидючим і допитливим в дитинстві, спокійним і цілеспрямованим — у шкільні роки, підтвердженням чого є золота медаль за успішність.
«Маленьким Ромчик був круть-верть. Він дуже рано почав говорити. Мені здається у рік вже вимовляв усі слова. Любив мене фарбувати і робити зачіски. Це могло затягнутися на години. Хотів, щоб мама завжди була красивою», — крізь сльози намагається посміхатися мама загиблого Захисника Юлія Бондар.
Коли Ромі виповнилося шість років, батьки розлучилися. Але до виховання хлопця долучалися і мама, і тато. Неабияк допомагала бабуся Ліда (татова мама — авт.), у якої хлопець обожнював проводити час.
«Син дуже любив бабусю. Постійно їздив до неї в село. У них були дружні відносини. Пізніше, пам’ятаю, коли щось готував, а Ромчику до снаги було у старших класах випікати, дзвонив їй — радився. Вона ж йому ніколи не відмовляла. Огортала теплом і увагою», — ділиться жінка, показуючи світлини із сімейного архіву.
З третього класу юнак почав займатися футболом, саме цей вид спорту завжди захоплював його.
«Тренувався у футбольному клубі „Десна“. У них була гарна команда і тренер серйозний. Він для хлопців був справжнім наставником. Їздили на змагання по всій Україні. Але у дев’ятому класі Рома отримав травму коліна, яка, на жаль, виявилася несумісною із професійною підготовкою у майбутньому, тому довелося залишити футбол. І хоч я бачила, що він переймається цим, виду не подавав і майже одразу переключився на бокс».
Попри те, що Роман завжди був спортивним і фізично підтримував форму, це не заважало йому у школі тримати високу планку у навчанні.
«Сім років був зі мною Романчик — з п’ятого по одинадцятий клас. Він розумничок. Світла, добра дитина. Зараз згадую, а без сліз неможливо, хоч і рік минув, — каже класна керівниця, вчителька української мови та літератури Спеціалізованої школи І-ІІІ ст. з поглибленим вивченням англійської мови №246 Ольга Микитенко. — Рома був спокійним, але разом з тим характерним. Якщо він бачив якусь несправедливість, чи йому треба було когось захистити, знаходив тисячу аргументів для того, аби довести свою правоту. І захищав він не себе, а дбав про своїх друзів, однокласників.
Дружив і з дівчатами, і з хлопцями. Якось вони завжди знаходили спільну мову, незважаючи на підлітковий нелегкий вік. Це був не просто дружній клас, а розумні, ціленаправлені діти. Десять медалістів у мене було з їхнього випуску. Допомагали один одному, підтримували. Ніхто нікого не здавав».
Ольга Михайлівна зізнається, що вона була шокована від новини про те, що її учень Роман Андрійчук на фронті.
«Рома єдиний з моїх учнів став на захист Батьківщини. Від нього можна було це очікувати, бо він мав характер і його завжди обурювала несправедливість. Але я не думала, що настільки рано — у 18 років… Була збентежена, коли дізналася, бо цей юнак — світла, справедлива людина. А війна — це жорстокість, смерті, страждання…».
Нині матері Юлії про сина нагадують його нагороди, які він встиг отримати за своє коротке життя.
«Золота медаль за успіхи у школі, дипломи за футбол, — тремтячими від хвилювання руками, показує жінка заслуги свого загиблого сина. — А ось медаль «За мужність»… Посмертно. У 18 років. Ще ж зовсім хлопчик (не стримує сльози згорьована жінка, — авт.)”
БІЛЬШЕ, НІЖ ДРУГ
Однокласники згадують Романа як щирого друга, який завжди відгукувався, коли комусь потрібна була допомога.
«Ще з початкової школи пам’ятаю його відкритим, щирим і завжди готовим допомогти. Він охоче ділився своїми знаннями. Допомагав і на контрольних, і так під час уроків. Інколи про це навіть просити не треба було. Він бачив, що в силу своєї емоційності я хвилююся і міг просто підійти і без зайвих питань допомогти», — розповідає однокласниця Надія Білецька.
Надя зізнається, що для неї Роман був близькою людиною, тому його думка для дівчини була важливою.
«Після школи ми продовжували спілкуватися. Переписувалися, зазвичай. Пам’ятаю, коли я написала кавер на відому пісню Ріанни і відправила йому, щоб він послухав. Рома завжди знаходив правильні слова, але казав це так, що хотілося прагнути ще до вищого результату.
Боляче від того, що він, переписуючись зі мною, так і не сказав, що став військовим. Ба більше, він навіть свого кращого друга Влада, з яким я теж спілкуюся, попросив не розповідати — особливо мені. Аргументуючи це тим, що «хай живе спокійно і не переймається». Це тепер вже думаю, ну як же я не здогадалася. Він ще у шкільному альбомі писав, що хоче бути достойним громадянином своєї країни. А тоді, коли я дзвонила і пропонувала зустрітися нашою компанією, він запевняв, що в селі, а сам був на війні…».
Надія показує листівку, яку зробила до річниці загибелі свого друга і читає вірш, який йому присвятила. Дівчина зізнається, що це не єдиний вірш написаний про Романа. Їх вже назбиралося більше десятка. Є і проза.
«Рома був більше, ніж друг. Нема дня, щоб я не згадувала про нього. Хто знає, як би все могло скластися, якби не ця клята війна. Він так часто мені сниться. Не вірю досі, що тепер можу його побачити тільки уві сні», — витирає сльози подруга загиблого Захисника.
Ми кожен раз кладемо нові квіти.
Ромашки стали символом твоїм.
Пробач, не можем сльози зупинити.
Для нас усіх був надто дорогим.
І був, і є, і точно завжди будеш
У кожного і в серці, і в душі.
Хіба ж такого взагалі забудеш?
Не припиню писать тобі вірші…
Ти чуєш все, ти бачиш все із неба,
Ти знаєш, як у грудях нам болить.
Якби ж хоч пригорнутися до тебе
Лише на мить, всього лише на мить.
Ти мав тримати збірку поетичну
Й казать: «дружу із нею, уявіть».
Для мене прозвучало б фантастично…
Це я щаслива, що змогла дружить.
З таким, як ти — веселим, добрим хлопцем,
який піде на все, щоб вберегти.
Ти найсвітліший наш промінчик сонця,
З тобою все могли здолати ми.
Без тебе ж, як без крил — не полетіти,
Прив’язані назавжди до землі.
Без тебе ж, як легеням без повітря,
Як квітам без живильної води.
Лишились тільки стрічки тих моментів,
Коли твій сміх нас змушував сміятись.
Не сильні ми, все ж скажемо відверто,
Та янгол наш не дасть нам просто здатись.
«ЯКЩО РОМА ЩОСЬ НАДУМАВ — ВЖЕ ТАК І БУДЕ. СИН БУВ РІШУЧИМ НЕ НА СВОЇ РОКИ»
Ті, хто знав Романа Андрійчука розповідають в один голос, що незважаючи на юні роки, він завжди був патріотом своєї країни. Говорив винятково українською мовою і любив історію України.
«Я скажу вам відверто, ми ніколи не направляли його на патріотичне виховання, радше на успішну кар’єру. Але я помічала, що він сам цікавиться історією, подіями в державі. На той час у нас не було родичів чи знайомих, які б пішли на фронт добровольцями, щоб, як кажуть, це стало прикладом для сина. Він сам у своїй голові виношував ідею захищати Україну, як тільки йому виповниться 18 років. Я знаю, що Рома цілеспрямовано ні мені, ні бабусі нічого не казав. По-перше, не хотів хвилювати, по-друге, знав, що всі гуртом будемо його відмовляти», — розповідає Юлія.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Рома був в 11-ому класі. Школу закінчив і вступив на бюджетну форму навчання до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського на спеціальність «Комп’ютерні науки». Навчання майже весь час було онлайн через постійні обстріли та блекаути.
«Син навчався з дому. Багато часу приділяв спорту — боксу, пробіжкам, підтягуванням на турніках. Це тепер я аналізую і розумію, що він готувався до вступу в «Азов». Там має бути серйозна фізична підготовка.
2 лютого йому виповнилося 18 років. Він одразу, здається, наступного дня, пішов міняти паспорт. Я ще кажу: «Куди ти так поспішаєш?». А він мені: «Мам, хай усе буде в порядку». Виявилося, що оновлений документ йому був потрібен, щоб потрапити на військову службу.
16 травня Рома просто «збив з ніг» своїм рішенням. О 22-ій годині вечора сказав, що завтра о дев’ятій годині ранку їх заберуть на метро «Харківська». У мене відібрало мову. Виявляється син вже все вирішив у військкоматі і в «Азові» домовився. Він просто готувався весь цей час, а ми не знали, не помічали… Так, я пробувала відмовити, але вже тоді розуміла, що це неможливо. Якщо Рома щось надумав — вже так і буде. Він був рішучим не на свої роки».
«МИ ЧАСТО З РОМАНОМ БУЛИ НА ПОЗИЦІЯХ І Я ТОЧНО ЗНАВ, ЩО НА НЬОГО МОЖНА ПОКЛАСТИСЯ»
Три місяці, з травня по серпень, новоприбулий склад навчали на полігоні у Бориспільському районі. На базовому курсі бойової підготовки (БКБП — ред.) у «Азові» боєць проходить досить важкий фізичний і психологічний шлях. Але Роман жодного разу не сказав, що йому важко, навпаки — радів з того, що серед найсильніших.
«У них була дуже серйозна підготовка. З кожної дисципліни — професійний тренер. Всі знають, як тренують «Азов». Пізніше, Рома розповідав, що він мріяв потрапити саме до цього славнозвісного підрозділу, бо там важливі ідейність і цінності, які вони несуть, — розповідає мама загиблого Героя. — Ось, наприклад, одна із ситуацій, яку розповідав син. Бігали вони по п’ятнадцять кілометрів в екіпіруванні. Це дуже нелегко. Не всі хлопці витримували такі дистанції.
Хтось просто падав і тоді командир повертав хлопців назад і казав: «Запам’ятайте, ви ніколи своїх не кидаєте. Ви будете втомлені, знесилені, але маєте дотягнути свого побратима до кінця. За будь-яких обставин: чи він поранений, чи йому стало зле. Побратимів ніхто ніколи не лишає!». Ще пам’ятаю, як син з гордістю читав Молитву українського націоналіста. Надсилав відео, де вони з хлопцями співають повстанські пісні УПА».
Побратим загиблого Романа Андрійчука, 21-річний Богдан Райко зізнається, що перша думка про Романа була хибною, бо думали, що він не пройде БКБП. Але наполегливість наймолодшого бійця їх просто вражала.
«Познайомився з Романом ще перед БКБП, коли чекали на наш автобус. Перше враження — тихий хлопчина і надто молодий. Здавалося, що він не знав, на що підписався і навіть були думки, що не витримає тих випробувань, які, зазвичай, проходять бійці на курсі бойової підготовки. Але вже на полігоні ми змінили думку про Романа. Він виявився дуже наполегливий і спортивний. Швидко все схоплював і часом показував кращі результати, ніж були у нас.
Ми втрьох — ще був Влад «Механік», почали спілкуватися. А пізніше до нас приєднався Влад «Скаді» — бойовий медик. Коли поїхали на фронт — разом і жили, і на завдання ходили. Відносини були братерські. Ми часто з Романом були на позиціях і я точно знав, що на нього можна покластися. Не дивлячись на ситуацію, він демонстрував спокій, впевненість і мужність. Коли Рома загинув, я вже був «трьохсотим», тому дізнався пізніше. Це непоправна втрата. Він був гідним сином своїх батьків та Батьківщини», — наголосив Богдан.
Позивний «Люмус» Роман отримав ще під час проходження БКБП. Вже там хлопці помітили, що попри сміливість на цілеспрямованість, юнак був дуже світлим.
«Які діти такий і позивний. Люмус — це світлові чари у всесвіті Гаррі Поттера, що створюють вогник світла на кінці чарівної палички. Син був світлом для всіх нас. Колись він мене просив: «Мам, сядь і подивись усі частини Гаррі Поттера. Бо по одній частині не цікаво. Передивлялася… Не один раз», — витирає сльози жінка.
«ЛЮМУС» — ПРИКЛАД ДЛЯ ВСІЄЇ НАЦІЇ»
У серпні 2023 року хлопців відправили у Донецьку область. Там базувалися, а на позиції ходили — у Луганську. Побратими пригадують, що часом, до окопів ворога лишалося до ста метрів.
Потім був Серебрянський ліс, який розташований неподалік окупованої Кремінної на Луганщині. Намагаючись його захопити, росіяни майже повністю знищили ліс, залишивши лише голі залишки стовбурів.
Бойовий медик Влад «Скаді» згадує, що Романа по-справжньому пізнав на позиціях, саме тоді він для нього відкрився, як воїн.
«Познайомилися з Ромою, коли хлопці запропонували заселятися з ними в будинок. Я тоді тільки перевівся в Перший взвод, як бойовий медик. «Люмус» був завжди простим, я б навіть сказав, тихеньким.
Коли ми поїхали на позиції, там вже він себе почав проявляти. Якщо на полігоні він виглядав як хлопчик, то на позиціях він вже був чоловіком. Не боявся, брався і виконував всі поставлені задачі. Деякі дорослі чоловіки і близько не стояли. Я б сказав, що це якраз про — «не словом, а ділом».
«Люмус» — приклад для всієї нації. Адже в часи, коли чоловіки тікають за кордон від війни, він добровільно взяв до рук зброю, як тільки йому виповнилося 18. Дивлячись на фото, можна подумати, що Роман ще малий, та я вам скажу — він довів, що вік це просто цифра. «Люмус» був одним із небагатьох, в чиїх очах ніколи не було страху, він виконував всі поставлені командуванням завдання. Слово «люмус» означає світло. Знаючи Романа особисто скажу, що його позивний максимально описує його зсередини. Він завжди був променем світла — навіть у найтемніші дні», — підсумував Влад.
СЕРЕБРЯНСЬКИЙ ЛІС — ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ
Мама загиблого Героя каже, що Роман дуже мало розповідав про події, які відбуваються на фронті. Лише завжди заспокоював, що в нього все добре. Більше дізнавалася з новин, ніж від сина, зізнається жінка. Навіть, коли у жовтні 2023-го приїздив у відпустку на десять днів — не скаржився і не нарікав, хоч всі вже тоді знали, що на Лиманському напрямку, а саме в Серебрянському лісі відбувається пекло на землі.
«Не розказував майже нічого. Знаю, що вони з хлопцями були чотири дні на бойових, два — на відпочинку. Лише потім ми почали дізнаватися, скільки всього наші діти там бачили… Скільки жорстокості, смертей. Всі, хто був у Серебрянському лісі на бойових, називають його справжнім пеклом на землі.
Кажу: «Давай, синку, хоч посилку надішлю». Його відповідь була завжди категоричною: «Мамо, нам платять зарплату і все необхідне дають. Нічого не треба». У них було важко з транспортом. Але він про це не мені, а батьку сказав. Я дізналася, коли вже дозбирували кошти. Перерахувала одразу. Син тоді сварився на мене. А його найкращий друг і побратим Влад «Механік», який зараз, на жаль, вважається безвісти зниклим, після загибелі сина поділився зі мною: «Рома був дуже схожим на вас. Він нам часто розповідав і казав: «Мама в мене дуже сильна. Вона все зможе». Дуже вас любив». Хлопці передали мені всі речі Ромчика. Синочка нема вже рік, а його наручний годинник досі йде», — не стримує підступні сльози співбесідниця.
«ДУМАЮ, ВІН РОЗУМІВ, ЩО ВЖЕ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТАК ДОВГО-ДОВГО МЕНЕ ОБІЙМАВ… ЯК НІКОЛИ»
Старший солдат Роман Андрійчук був піхотинцем. Механіком-водієм першого взводу спеціального призначення, третього батальйону спецпризначення НГУ «Азов» став за два тижні до загибелі.
«Рома вмів їздити, вчився в 10-ому та 11-ому класі. На три категорії одразу. Він брався за все. Навіть не знаю, коли син все встигав.
Останній раз він мені написав 10 листопада о шостій ранку: «Мамо, все добре. Не переживай». Він завжди так писав. Мій сміливий і мужній хлопчик…
11 листопада не вийшов на зв’язок. А 12-го — загинув. Вони там були на тих позиціях безвилазно вже тиждень. Рома висунувся з окопа для розвідки і якраз був мінометний обстріл. Його одразу евакуювали, але було пізно… Ви знаєте, коли Рома приїздив у відпустку, він з усіма зустрівся. Я чомусь думаю, що він тоді розумів, що вже не повернеться. Пам’ятаю, як того ранку пішов, а я навздогін. Обійняла його і кажу: «Синочку, я так сильно тебе люблю». І ми довго-довго мовчки стояли обійнявшись».
Прощання з Героєм Романом Андрійчуком відбулося 16 листопада у селі Кодаки Обухівського району на Київщині. Саме там проживає бабуся, яку онук так сильно любив:
«Пам’ятаю, як в той день йшов проливний дощ, як і в день загибелі Ромчика. Природа плакала разом з нами… Син був для мене всім моїм життям».
Згорьована мати мріє, аби у Києві на честь її сина — Захисника Романа Андрійчука створили мурал.
«Ці хлопці — це зовсім інший світ. Серед побратимів Роми жодного не було, хто пішов захищати Батьківщину під тиском. Всі до єдиного — добровольці, націоналісти, справжні сини своєї держави», — підсумувала Юлія Бондар.
Вічна пам’ять і слава Герою!
*Видання «Вечірній Київ» дякує Книгарні «Є» за надану локацію для запису інтерв’ю.
Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»