Спортивний, енергійний, прямий, патріотичний та сміливий. Він міг залишитись за кордоном, але любов до рідної країни для нього була понад усе. Саме тому Дмитро Семка покинув мирну Польщу і повернувся боронити Україну. Служив у 38-їй окремій бригаді морської піхоти. Життя бійця з позивним «Азамат» обірвалось влітку 2023 року в бою на Донеччині. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» та медаллю «Хрест Свободи» ІІІ ступеня. У героя залишились батьки, сестра та наречена.
Він був таким … світлим. У родині його називали «Світлячком»
— Дмитру назавжди 25 років… Поховали на його день народження, мало б бути 26 років, не дожив. Загинув він у селі Урожайне Донецької області, воїни звільняли цей населений пункт, — розповідає «ФАКТАМ» мама героя Катерина Семка. — Вирішив піти на війну відразу… На всі мої благання як матері, щоб він цього не робив, він сказав: «Якщо я зможу знешкодити хоч одного противника, я цим вже допоможу своїй країні».
За словами матері, Дмитро був дуже світлою людиною, тому у родині його називали «Світлячком».
— І в цей же час він був з твердим характером, своєю власною думкою і величезною силою волі. З дитинства займався вільною боротьбою та виконав норматив кандидата у майстри спорту, мав десятки грамот та медалей зі змагань, — додає вона. — Цим спортом син займався всі свої шкільні та студентські роки. І в дорослому житті, не дивлячись на щільний графік завжди шукав можливість потрапити на тренування.
Чоловік завжди купував колекційні металеві машинки, де всі частини відкривалися, так Діма їх розбирав до останньої запчастини. Дуже змалечку його цікавила техніка. Діма дуже хотів сестру. Коли я була вагітна Дашою, він вже слухав мого живота «як вона там стукає», та дуже чекав на неї… Коли мене відвозили до лікарні, Діма дуже переживав, казав: «Мама тобі буде дуже боляче?» Коли Даша народилася, він з батьком приїхав у пологовий подивитися на неї. Всі дуже плакали. Медперсонал мені сказав: «У вас такі мужні, сильні чоловіки і так плакали, коли побачили Дашулю!» Як забирали з полового, Діма схопив її і не хотів нікому віддавати… Приходив зі школи і біг відразу до її ліжечка та проводив з нею час. Він був завжди поряд з сестрою, забирав з дитячого садка, зі школи. Даша з п’яти років була з ним у спортивних таборах, і ми не переживали, бо знали, що вона як за кам’яною стіною — вона з братом. Це взірець відносин між братом і сестрою!
Після школи син вступив до Полтавського технікуму транспортного будівництва. Вищу освіту здобув у Полтавській державній аграрній академії за фахом агроінженерія. Дмитро мріяв про своє СТО, про вантажну машину, про сім’ю, адже дуже любив дітей. За два-три тижні десь до загибелі він освідчився своїй дівчині … Але одружитися не встиг.
«Дмитро був упевнений, що зможе закінчити війну і зробити цей світ хоча б трішечки кращим»
За словами співрозмовниці, у сина завжди було загострене почуття справедливості, любов до своєї країни.
— Коли він працював у Польщі, то мені казав, що так хоче додому, — продовжує мати загиблого захисника. — Я йому кажу: «Сину, у в Полтаві майже не залишилося доріг, все розвалюється». На що він мені відповідав: «Мам, я люблю свою Полтаву такою, як вона є».
У 2014 році, коли почалася АТО, Діма тоді вже хотів йти захищати країну. Тоді йому було 17 років, батькові прийшла повістка одному з перших, так як він проходив службу і закінчив її головним сержантом, закінчив училище по ремонту сільськогосподарської техніки, такі були потрібні, але зі станом здоров’я його не взяли. Початок повномасштабної війни Дмитро зустрів у Польщі — працював там. Але повернувся й став на захист країни. По іншому, з його незламним характером, він би і не зміг. Уже з 4 січня 2023 року пішов воювати до 38-ої окремої бригади морської піхоти.Навчався військовій справі у Латвії, отримав відзнаку від міжнародних інструкторів за високий рівень підготовки.
Дмитро Семка був розвідником, воював на Донецькому напрямку. Воїн ніс службу у бригаді разом із батьком, який теж пішов боронити країну після вторгнення. Побратими розповідали, що Дмитро був впевнений, що власноруч зможе закінчити війну і зробити цей світ хоча б трішечки кращим.
— Дмитро виділявся із загальної маси військових. Це вже був призов 2023 року. Це вже не ті добровольці, хто пішов у 2022-му, але він виділявся тим, що приїхав з-за кордону, він бажав воювати, не бажав пересидіти, десь сховатися, — розповідає «Адмірал», командир розвідгрупи героя. — Він був завжди незадоволений, бо йому завжди здавалося, що він знаходиться не у самому центрі якогось бою, що найголовніше відбувалося чи правіше, чи лівіше. Він завжди виходив і казав: «Там правіше гостріше, чому ми не там, чому я цього не роблю?» Коли прилітала якась задача і доводили її бійцям, я завжди на її виконання брав тільки добровольців. Він завжди був добровольцем, завжди готовий був йти. Коли я його ставив на евакуацію, то тільки почув у рацію, що є «трьохсоті», він навіть не чекав команди висування. Він вже летів, він вже евакуйовував, і загинув він так само. Він сказав: «Звісно, я йду!» І пішов… Людина з чистими очима, це людина, яка точно не зрадить нікого. Таких одиниці.
«Дмитро загинув як справжній розвідник — у „сірій“ зоні»
Захисник, додає командир, поліг як справжній розвідник — у «сірій» зоні. Кажуть, що розвідник не боїться контакту з противником, стрілецького бою. Найбільший страх — то міни.
— Зазвичай люди не рвуться на завдання, а він рвався, завжди хотів іти. Задача була зайти у «сіру» зону, зайняти ділянку і очікувати відступ противника, щоб взяти полоненого. Вони не дійшли до точки, загинули на маршруті. Підірвалися на міні. Це сама жахлива міна для піхоти, М-72. Шансів вижити не було ні у кого. Загинула вся група. Сталося це 28 липня 2023 року, — розповідає «Адмірал».
Не приховує сліз і батько розвідника — Анатолій Семка, я ким вони були в одній бригаді, виконували різні завдання.
— У тому фатальному бою я не знав, що він іде, ми атакували фронт, а вони заходили в «сіру» зону. Від мене він загинув метрів за 800, — каже він «ФАКТАМ». — Я повторював часто і повторюю те, що я пишаюся своїм сином. Він — мною, наші дівчата — нами. Ми різні виконували задачі, в різних підрозділах, але в одній бригаді. Те, що, по розповідях хлопців, йому хотілося бути там, де гаряче, де дуже гаряче. Екстрим — і все. Він це дуже любив. Можливо, дуже така сміливість і заважала, трішки інстинкт самозбереження відставав.
Поховали Дмитра Семку з усіма почестями у Полтаві на Центральному кладовищі біля Алеї Героїв.
— На честь сина на фасаді полтавського Ліцею № 17 «Інтелект» відкрили меморіальну дошку. Портрет сина увійшов до артпроєкту «Наші» Оксани Шабас. Вона зображає воїнів з різних куточків країни, більшість яких фізично не з нами, і ми дуже вдячні їй за підтримку та талант, — додає мати воїна. — Знаєте, Діма двічі був на межі смерті: один раз потрапив в аварію, на зустрічну смугу виїхала вантажівка, в котрій водій заснув. Дивом вижив, від машини, де був Діма, залишилося тільки пасажирське місце, другий раз в нього було ножове поранення, як сказав лікар, міліметр би до артерії, і все б… На жаль, втретє Господь не зберіг життя синочка… Безмежно любимо його та пишаємось.