Фотограф Євген Сосновський 58 років прожив у Маріуполі. Там було все його життя — дитинство, любов, народження дітей та великий біль. Рівно 65 днів на початку 2022 року Євген разом з дружиною та її 90-річною мамою прожили в окупації, намагаючись зберегти життя і вирватись із міста, понівеченого росіянами. Весь цей час Євген фіксував рідний Маріуполь на камеру, ховаючи її від ворога під одягом. А потім, ризикуючи життям, вивозив матеріали через російські блокпости. Частина тих самих фото увійшла до виставки «Маріуполь. Шлях памʼяті та мрії», яку відкрили у Гданську (Польща).
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Євген поділився болісними спогадами про рідне місто та зізнався, чому не хоче повернутися у Маріуполь.
«Був впевнений, що Маріуполь не здадуть»
— Євгене, що відчуваєте, перейшовши у пʼятий рік великої війни?
— Якщо ще пару років тому у мене були сподівання на те, що мій Маріуполь повернеться, то наразі їх вже немає. Скоріш за все, у своє рідне місто, в якому я прожив 58 років, я вже ніколи не приїду.
— Коли ви залишили місто?
— Ми з дружиною та її мамою поїхали з Маріуполя 30 квітня 2022 року. Після 65 днів життя у блокаді… Згадуючи історію — тоді був вже другий напад росіян на місто. Перший — ще у 2014 році. Але тоді їх вдалось зупинити і тому, на початку вторгнення, я був впевнений, що Маріуполь знову не здадуть. Тому і думки, щоб покинути місто, не було. Роки до початку вторгнення згуртували маріупольців, ми стали рідше звертати увагу на поодинокі вибухи, війна ніби була близько і, у той же час — далеко. Всі ми знали, що нас захищає армія. Але виявилось, що Маріуполь був захищений зі сходу і з боку Донецьку, і ніхто не очікував, що росіяни зайдуть з іншого і візьмуть місто в оточення.
— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
— Я прокинувся зранку, відкрив новини і прочитав, що путін обʼявив війну Україні. Ми були дома разом з дружиною, донька на той момент була у Києві. Але ми не запанікували, спокійно пішли до магазину, купили щось з продуктів і в цілому не нервували. Памʼятаю, 8 березня я зустрів на вулиці двох «азовців». Біля розбитого квіткового магазину вони вантажили квіти. Навкруги війна, а хлопці вирішили привітати дівчат у шпиталі квітами.
.jpg "Максим «Сіма» Грачов")
Ми трохи поговорили, вони запевнили мене, що все буде добре, Маріуполь не здадуть. Я сфотографував їх для історії. Але вийшло — для пам’яті. Вже пізніше, у травні, я дізнався, що один з цих хлопців, Мирослав «Джиксер» Вишневий, загинув 12 березня, через чотири дні після нашої зустрічі. А другий, Максим «Сіма» Грачов загинув 7 квітня. Але їх останні фото збереглися.
.jpg "Мирослав “Джиксер” Вишневий загинув 12 березня")
— Де ви жили у Маріуполі?
— У самому центрі, на вулиці Металургів, неподалік від драматичного театру. Перший обстріл нашого мікрорайону був ввечері третього березня. Ми були вдома, будинок здригнувся від вибухів, у сусідів посипалися вікна, а наші, пластикові, витримали. Тоді були одні з перших влучень по житлових домах, загинули люди. Памʼятаю, я побіг на верхній поверх, де можна було знайти хоч якийсь зв’язок, щоб повідомити дочці, що ми живі. А вже наступного дня зранку я взяв камеру і пішов знімати наслідки обстрілу. Саме тоді я почав документувати наслідки вторгнення.
— Ви професійно займалися фотографією?
— Ні, це все життя було моїм хобі. Але так сталося, що з 2014 року я почав фіксувати все, що відбувалося у моєму рідному місті. Тоді і народились два моїх фотопроєкти — «Таке красиве місто» і «Такі красиві люди». Але, на жаль, зараз багатьох місць з цих світлин вже просто немає. І далеко не всі люди, які були на моїх знімках, залишились живими. Хіба я міг передбачити, що ці фото будуть мати трагічну історію…
.png "Фото з фотопроєкту “Таке красиве місто”")
«Рознесло пів хати, мене завалило уламками»
— Ви думали про те, що треба якнайшвидше виїжджати з міста?
— Перші дні — ні. А потім було вже пізно — росіяни зайшли дуже швидко і виїзд з міста був закритий. У нас не було свого авто, до того ж мама дружини лежача, і її треба було якось транспортувати. Врешті, ми думали, що росіяни дозволять виїхати з міста, як це було у Донецьку. Але чим далі, ставало страшніше. Майже цілі дні ми проводили на приватному подвір’ї у матері дружини. У тому ж подвір’ї жила і наша племінниця Олена Кравцова зі своїми дітьми і батьками. Її син, 8-річний Єгор, згодом став відомим завдяки своєму щоденнику. На тому подвірʼї можна було розвести багаття, бо був запас дров, а у підвалі ще були якісь продукти. В перші ж дні спустошили всі магазини. Навіть поліція сама їх відчиняла і казала людям розбирати продукти.
— Ви прожили так два місяці…
— Навіть, трохи більше — 65 днів. 15 березня 2022 року прилетіло в будинок тещі — півтора метри від мене. Рознесло пів хати, мене завалило уламками, але я виліз без жодної подряпини. Правда, я отримав контузію, деякий час майже нічого не чув, і досі маю проблеми зі слухом. Мене врятувало, що я вчасно впав на підлогу. А через три дні прилетіло у будинок, де ховався Єгор разом з мамою та сестрою. Вони були у ванній і саме туди прилетіло. Снаряд розірвався на даху, їх сильно поранило. У Єгора просто зі спини був вирваний шмат мʼяса, у сестри — голова розсічена до кості, у мами була сильно поранена рука та нога. Досі дивуюсь, як вони тоді дісталися до нас під щільним обстрілом.
Читайте також:«Щоб діти не бачили цього жаху, накрила їх ковдрами»: розповідь жінки, яка з двома синами втекла з Маріуполя
— Про лікарів тоді уже і мова не йшла?
— Звичайно! Ніяких лікарів чи лікарень. Памʼятаю, я покликав сусідку-медсестру. Вона зайшла, побачила розірвану спину Єгора та вискочила з квартири. Сказала: я не можу на таке дивитись. Залишилися ми з дружиною самі з нашими пораненими. Сусіди принесли перекис водню, бинти, ми якось промили рани та замотали їх. На вулиці біля будинку я побачив двох наших військових. Підбіг до них, попросив викликати лікарів, але мені відмовили: вибач, у нас немає зв’язку. Дали тільки кілька пігулок знеболювального і бинт. А за два дні ми змушені були залишити квартиру.
— Що тоді сталося?
— 20 березня, о другій годині дня, до нас у квартиру заскочили кадирівці. Ми жили на першому поверсі девʼятиповерхового будинку і не встигли, навіть, зорієнтуватися. Нам не дали нічого з собою взяти, просто виштовхали на вулицю. Я лише встиг схопити свою сумку з фотоапаратом і жорсткими дисками з архівами, а дружина — наплічник з документами. Взяли одяг, що висів біля дверей на вішаку, і маленький термос з водою. Далеко йти ми не могли — з нами були троє поранених, племінниця Олена ледь пересувалась на палицях. Тому ми зупинились у підвалі сусіднього будинку, де і заночували. Коли наступного дня я вийшов на вулицю, нашого дома вже не було, він повністю згорів. Залишились тільки чорні обгорілі стіни і чорні вічниці вікон. Зараз на цьому місці побудували так званий Ленінградський квартал, а там, де був наш будинок, зробили парковку.
— Важко уявити, що ви відчуваєте, коли згадуєте про це.
— Мабуть, вже немає ніяких почуттів. Переболіло? Ні. Я би з радістю поміняв своє життя на те, щоб повернутися у Маріуполь. Не у той, який він зараз, а у той, яким він був до війни. Але розумію, що мій Маріуполь вже знищений. Можливо, колись його звільнять, але це буде вже зовсім інше місто. Душу Маріуполя вбили…
.png "«Мій Маріуполь вже знищений. Можливо, колись його звільнять, але це буде вже зовсім інше місто. Душу Маріуполя вбили…» - каже Євген")
— У тому числі бомбою, скинутою на драматичний театр, де переховувались родини з дітьми.
— Я добре пам’ятаю той день, 16 квітня. Я був біля театру за 20 хвилин, як туди прилетіло. Поруч була старовинна вежа, де можна було зловити зв’язок. Зранку ми з дружиною пішли туди, щоб спробувати зателефонувати доньці в Київ. Я взяв з собою камеру — збирався потім трохи познімати, як біля театру працює польова кухня, роздають воду з цистерни. Але поговорити з донькою не вийшло, настрій зіпсувався, і ми одразу пішли додому. Можливо, саме це нас і врятувало. Бо якби пішли тоді до театру… Через декілька хвилин пролунав страшенний вибух. Я вискочив на вулицю і зробив фото, як над театром піднімається стовп чорного диму.
— Як вам врешті вдалося вирватися з міста?
— На той час виїхати з Маріуполя було дуже складно. Перше наше намагання було, коли Ірина Верещук повідомила, що від центру міста будуть їхати евакуаційні автобуси. Ми тричі з бабусею на інвалідному візочку приходили на точку збору, але ніякої евакуації не було. Врешті знайшли хлопця, який погодився везти нас на своєму авто за 600 доларів. Це була звичайна автівка, у яку ще сіла його дружина з дитиною. Нас детально проінструктували, що говорити на блокпостах. Спочатку вдалося виїхати через Пологи до Токмака, а потім звідти через кілька днів поїхали до Запоріжжя. Загалом проїхали близько 25 російських і днрівських блокпостів. Ризик був дуже високий, бо я вивозив диски, на яких були фото з нашими військовими, «азовцями», багато жовто-синіх кольорів.
Читайте також: «Це новий Бабин Яр»: у братській могилі під Маріуполем може бути поховано до 9 тисяч людей, — міськрада
— Якщо б їх знайшли на блокпостах росіяни…
— Мене б відразу кинули на підвал. Але тоді я намагався про це не думати. Памʼятаю свої почуття, коли нарешті приїхали родиною до українського блокпоста. Ми сиділи в автобусі, зайшли наші хлопці, і жінки не змогли стримати сліз. Це було зовсім інше ставлення, інші обличчя. Росіяни ставилися до нас, як до скота. А тут… наче важкий тягар впав з плечей.
— Про що ви зараз мрієте?
— Мабуть, як і кожен українець — щоб це жахіття закінчилось. Щоб перестали летіти ракети, гинути люди, руйнуватися міста. А ще у мене мрія, як і у кожного маріупольця — отримати дах над головою. Бо зараз ми всі перетворилися на безхатьків, які намагаються вижити сам на сам зі своїми проблемами, не маючи при цьому ніякої державної підтримки.