Єдиною мірою часу є пам’ять. В наші буремні дні це звісно війна і ми просто не маємо морального права забувати про тих, хто віддав своє життя за те, щоб Україна була вільною і незалежною.
Історія що піде далі була написана самим життям. Вже багато років тому у київській школі No.170 на Оболоні зростали і навчались футболу чотири хлопчики. Звали їх Саша Шовковський, Владислав Ващук, Сергій Федоров і його тезка Баланчук. Серед усіх найкраще вчився останній, який на додачу до знань отримав ще й заслужену золоту медаль.
«Ми сиділи (з Баланчуком — прим.ред.) за однією партою, — згадував Владислав Ващук. — Він був круглим відмінником — для нашого динамівського футбольного спорт-класу це було явище, і мені всі заздрили, думали, що я вчуся добре, бо списую. Я не списував, але завжди був вражений тим як швидко Сергій вирішує складні завдання і пише довгі твори.
Ми дружили так, як тільки можна було дружити в юності — коли знаєш що друг разом із з тобою попри те, маєш ти рацію чи ні, добре тобі чи погано. Дружили вчотирьох. Банда. Інші прибивались ненадовго, але не затримувалися. Ми разом грали у «Динамо-3», разом переходили до «Борисфена», разом поверталися до «Динамо». Тільки я тоді потрапив до основного складу, а Сергій Баланчук разом із Сергієм Федоровим та Санею Шовковським – до дублю».
«Сергій в Академії виділявся серед інших, він входив до групи найкращих гравців. Він лівша, дуже працездатний. У кожного в команді було власне поганяло, Сергія ми ніжно називали Бяша. Згодом у «Динамо-2″ ми грали разом, він був капітаном і до нього завжди можна було звернутися за порадою. Потім ми опинилися разом у першій команді, для нас це були вже нові виклики», — пригадав Олег Венглинський.
У складі основної команди «Динамо» Баланчук дебютував 13 серпня 1995 року в поєдинку чемпіонату України проти «Миколаєва». Однак закріпитись в ній йому не вдалося, хоча загалом в динамівських командах третього та другого рівня він провів в чемпіонатах України 140 матчів.
Між тим його друзі досягли в українському футболі найвищих висот. Шовковський став з «біло-синіми» 14 разовим чемпіоном країни і 11 разовим володарем національного кубка. У Ващука таких досягнень 6+5, а у Федорова 6+4. Всі троє захищали кольори збірної України й багато грали за «Динамо» в єврокубках.
Баланчук тим часом отримав визнання в Землі Обітованній де грав за «Маккабі» з Хайфи. В 1998 році саме його удар у додатковий час допоміг «зелено-білим» перемогти «Хапоель» (Єрусалим) 2:0 і завоювати Кубок Ізраілю. На наступний рік український захисник доклав багато зусиль, щоб допомогти «Маккабі» завоювати бронзові нагороди національної першості. На міжнародній арені найгучнішим успіхом колективу де грав Баланчук стала перемога за сумою двох матчів над французським ПСЖ 4:3 і вихід до 1/4 фіналу у Кубку володарів Кубків в сезоні 1998/99.
Про роль Баланчука в злеті «Маккабі» в Хайфі й досі пам’ятають, але про це трішки пізніше.
Після повернення в Україну Сергій зіграв 96 матчів за полтавську «Ворсклу» та харківський «Металіст» і досить несподівано доволі рано у віці всього 28 років повісив бутси на цвях.
Ще граючи у футбол обрав для себе професію юриста і закінчивши Харківський університет внутрішніх справ почав з 2004 року працювати за фахом. Був партнером у ТОВ «Юридична фірма «ВС і Партнери», виконував обов’язки третейського судді постійного третейського суду при Асоціації українських банків.
Після початку повномасштабної агресії росії Баланчук за своїм бажанням вирушив до ТЦК де в кінці квітня з другої спроби він був зарахований до лав ЗСУ.
Трохи більше ніж за два місяці хоробрий воїн помер 7 липня внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого російськими окупантами поблизу м. Бахмута на Донеччині.
Новина про загибель воїна облетіла майже всі українські ЗМІ. Співчуття висловив футбольний клуб «Динамо» та його відомі друзі Шовковський, Федоров і Ващук. Останній доклав зусиль, щоб на стіні школи де вони навчались з’явилась пам’ятна дошка.
Солдата ЗСУ Сергія Баланчука указом Президента України №783/2022 від 17 листопада 2022 р., «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
В Ізраілі тим часом завдяки зусиллям Кирила Каретника одна з вулиць міста Хайфа була названа ім’ям Сергія Баланчука, а «Маккабі» виготовив спеціальну футболку з No.15 на якій була фамілія українського героя. Перед одним із матчів перед хвилиною мовчання вона була винесена для вшанування пам’яті Сергія Баланчука.
Пройшло кілька років і поступово почала згасати пам’ять про першого екс-футболіста високого рівня який захищав нашу країну і загинув на полі бою.
На жаль в день коли Сергію Баланчуку виповнилося б 50 років жоден з його іменитих однокласників, клуби де він грав, та провідні вітчизняні ЗМІ, про нього вже і не згадали…
Так не повинно бути! Серій Баланчук, як і всі полеглі українські захисники Батьківщини, заслуговують на те, щоб ніхто і ніколи з них не був забутий!
ГЕРОЯМ СЛАВА ТА ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ… НИЗЬКИЙ УКЛІН ТА ЩИРА ВДЯЧНІСТЬ ЗА ЗАХИСТ УКРАЇНИ! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!