Відомий актор, телеведучий та режисер Артем Позняк каже, що зараз у нього одна мрія — вижити і триматися. З початку повномасштабного вторгнення Артем волонтерить, викладає акторську майстерність та знімається у кіно. 16-серійний серіал «Служба 112» (ICTV2), де він грає одну з головних ролей, називає важливим саме зараз. Адже він про роботу екстрених служб, і його зйомки проходили у реальних «декораціях» наслідків атак росіян по мирному населенню України.
«Працювали і в Бучі, на місцях, які були розбомблені росіянами»
— Артеме, що згадується з періоду зйомок серіалу «Служба 112»?
— Проєкт дуже важливий сьогодні, бо він про роботу екстрених служб. У серіалі поєднані три служби — поліція, рятувальники та парамедики, які виконують задачі цивільного захисту. Звичайно, не обійшлось без життєвих історій та любовних ліній. Згадую роботу з консультантами — працівниками служби охорони цивільного населення. Знаєте, їх робота також важлива, як і у наших захисників зі Збройних Сил України. До речі, багато сцен знімалося саме у реальних локаціях, які постраждали внаслідок російських обстрілів. Працювали і в Бучі, на місцях, які були розбомблені росіянами. Бачити всі ці наслідки, звісно, дуже трагічно. Але мені, як актору, ці «декорації» дуже допомагали в роботі, щоб увійти в образ.
— На жаль, ми всі в Україні тепер живемо в таких «декораціях».
— Це так. І, по суті, грати нічого було не треба. Швидше, перелаштуватися, щоб зрозуміти, що відчував тоді мій герой — начальник цього відділу. Скоріше, мені доводилося боротися з власними почуттями — бо побачене не могло залишити байдужим.
— Чи доводилось відкладати зйомки, зважаючи на те, у який час ми живемо?
— Та це стало вже настільки банальним, що і згадати нема чого. Так, бувало, що ходили до укриття, під час зйомок літали «шахеди», але це стало, на жаль, звичним. Слава Богу, з групою все було гаразд.
— Що змінилося для вас за ці роки великої війни?
— Все. Як і для більшості українців. У нашій родині загинули майже всі чоловіки. Залишився я один, і є ще племінники. Брати загинули на війні, батько помер за цей час. Багато важких моментів. Але розумію, що ми не одні такі, подібне переживає вся Україна. Тому тримаємось, як всі.
«Я дозволив сусідам відкрити мій будинок, забрати їжу і гроші»
— Ви родом з Дніпра. Там залишилися рідні?
— Сестра, яка весь час живе під обстрілами і не хоче нікуди їхати. Я іноді приїжджаю до Дніпра, бо час від часу граю у театрі «Драміком». Були і відміни вистав, коли приліт стався по залізничному вокзалу міста. А театр знаходиться неподалік від нього.
— Ваша родина зараз знаходиться за кордоном…
— Так, у Нідерландах. Дружина з донькою поїхали десь через рік після початку вторгнення. Тоді були сильні обстріли, ми дуже переживали за дитину. Ми живемо в північній частині Києва і в перші дні наступ був саме звідти, і ракети звідти летіли. Коли почалися блекаути 2022-го, моя сімʼя вже поїхала. Я тоді викладав в університеті і разом зі студентами першого курсу переїхав у Камʼянець-Подільський. Нас поселили у гуртожиток, дали сцену, де ми поставили три спектаклі і, навіть, перемогли на конкурсі. Виходить, що нам той блекаут пішов на користь.
.jpg "На зйомках серіалу «Служба 112»")
— Чи були у вас очікування напередодні 24-го лютого 2022 року, що вторгнення росії таки відбудеться?
— Я, як і всі українці, сподівався, що вони просто побрязкають зброєю, і до цього не дійде. Хоча був готовий до будь-чого — запасся бензином, продуктами, речами першої необхідності. Машина у мене весь час була заправлена до повного баку. Це було правильне рішення, бо в перші дні війни я вивіз родину до родичів у Хмельницький. Памʼятаю, як тоді у столиці почалися проблеми з їжею, і я дозволив сусідам відкрити мій будинок, забрати їжу і сказав, де взяти гроші. Потім, як всі, сподівався, що треба почекати 2−3 тижні. Потім почав працювати з Хмельницьким обʼєднанням волонтерів. Возити звідти гуманітарну допомогу у звільнені Бучанський та Макарівський райони. Бізнесмени навіть дали мені вантажівку, і я постійно мотався до Києва і назад.
— Тоді думали про те, що ваша професія відродиться?
— Все стало «на стоп», але в мене були студенти, перший курс. І вони мене тримали в професії. Я з вантажівки проводив пари, коли їхав, онлайн. Хоча багато моїх колег тоді поміняли професію і тільки зараз потихеньку повертаються.
— Ви думали про те, що можете потрапити на фронт?
— Звісно. Скажу відверто, не буду вдавати з себе героя, мені б цього не хотілося. Але я готовий до любого розвитку подій.
— У вас є гарна фізична підготовка у спецназі.
— Так, я служив в армії і, мабуть, через те, що знаю, що таке зброя, і які трагічні наслідки вона може нести, розумію, наскільки це страшно. Памʼятаю, в дитинстві мріяв бути військовим, поліцейським, пожежником. А потім зрозумів, що всіма одразу можу бути в акторстві.
.jpg "«Я повністю перейшов на українську. До війни говорив російською. Тепер це вже не повернеться. Як і російська музика, фільми. Не можу цю мову навіть чути — ріже вухо», — каже Артем")
— Зараз театр переживає справжній «бум».
— І слава Богу. Театр дуже сильно розквітає. Я маю свій антрепризний театр із студентів, які випустилися. Ми гастролюємо, беремо участь у професійних фестивалях. Мистецтво зараз дуже потрібно. Взагалі, вважаю, Міністерство культури друге по вагомості після Міністерства оборони. Якби ми всі це розуміли і працювали на всі сто, особливо у прикордонних регіонах, не було би проблем з Донбасом у 2014 році. І російських гастролерів там би не було, фільмів.
— Від чого ви відмовилися за останні роки?
— Я повністю перейшов на українську. До війни, коли знімалися російські серіали, говорив. Тепер це вже не повернеться. Як і російська музика, фільми. Не можу цю мову навіть чути — ріже вухо.
— Про що ваші мрії зараз?
— Знаходишся в такому стані, що не до мрій. Аби тільки справдилися реалістичні плани. Просто треба жити, працювати, донатити, платити військовий збір, утримувати себе і сім’ю. Це єдина мрія — вижити і триматися.