Історія іншого сімейного бізнесу, яким в Слов’янську займається подружжя Попових попри регулярні ворожі атаки на місто.
— Другого листопада ми з чоловіком фактично стали безхатьками — в наш дім влетів і вибухнув російський дрон, — розповіла «ФАКТАМ» Вікторія Попова зі Слов’янська, яка разом з чоловіком Богданом створює розписний посуд в оригінальному авторському стилі. — На щастя, в момент влучанням безпілотника нас з Богданом не було вдома, тому ми лишилися неушкодженими. Дуже вдячні нашим друзям-замовникам розписного посуду, який ми створюємо, — вони підтримали нас не тільки добрим словом, але й грошима. За пару днів міські служби залатати плівкою дах понівеченого дому (вони, на жаль, виконали цю роботу не надто добре). Ми з чоловіком навели там такий-сякий лад, і перенесли вцілілі речі в будинок моєї тітки. У серпні вона виїхала зі Слов’янська до Києва, лишила мені ключі. Зараз нам з Богданом довелося перебратися в її оселю. І ми вже продовжили там розписувати кераміку. Тож наприкінці листопада я відправила поштою перші після вимушеної перерви замовлення розписного посуду.

«До того, як ворожі снаряди зруйнували майстерню, в ній працювали не тільки ми з чоловіком, але й мої батьки і мама Богдана»
— Орки добряче постарались, щоб зруйнувати наше житло і бізнес, — продовжує Вікторія Попова. — Спершу вони розгромили нашу майстерню, в якій було доволі вартісне обладнання, а у листопаді вдарили дроном у наш дім, і ми залишились без власного житла. Розповім про все це трохи детальніше. Почну з того, що у 2022 році, коли путінські війська обстрілювали Слов’янськ, ми з чоловіком виїхали на західну Україну. Повернулися додому через дев’ять місяців. На той час вже був один «прильот» в нашу майстерню. Ми її «підлатали» і продовжили працювати. Тоді ще в майстерні лишався недороблений посуд. Тож ми продовжили працювати з ним. А через три місяці (це вже був 2023 рік) ворожий снаряд знову влучив в майстерню, її стан став аварійним.
— Я правильно розумію, що після другого «прильоту» по майстерні російського снаряду ви вже не мали можливості в ній працювати?
— На жаль, так. Більш того — ми втратили обладнання, яке там знаходилося. Тому вже не можемо виготовляти керамічний посуд. Тож ми почали купувати його у своїх друзів-гончарів і розписувати в себе вдома. І так ми протрималися з 2023-го до другого листопада нинішнього року. Як я вам вже сказала, в той день російський дрон влучив в дім, в якому ми жили. Речі, які вціліли, в тому числі фарби, пензлі, непобитий посуд ми перенесли в будинок моєї тітки, поселилися там. Раніше ми жили в центрі Слов’янська, зараз мешкаємо майже за містом. І попри всі випробування продовжуємо розписувати керамічні вироби: глечики, тарілки, блюда, полумиски.
.jpg)
До речі, до того, як ворожі снаряди зруйнували майстерню, в ній працювали не тільки ми з чоловіком, але старше покоління нашої родини — мої батьки і мама Богдана. Мій тато розмішував глину і виливав керамічні вироби, моя мама їх мила і клеїла ручки (поки посуд ще був вологим), я ставила в пічку, Богдан глазурував. Наступна операція — шліфування. Його виконувала мама чоловіка. І потім підготовлені вироби ми з Богданом розписували.
Батьки (вони вже у віці — 70 плюс) й зараз з нами. Але після руйнування ворожими снарядами майстерні, роботи їм не стало.
— Зараз є можливість придбати в Слов’янську фарби, пензлі, необхідні для вашої роботи?
— Наразі в основному все це, а також пакувальний матеріал (як то плівку-пупирку) для відправки поштою готової продукції купуємо через інтернет. Хоча дещо ще можна придбати й у Слов’янську — лишився один спеціалізований магазин, в якому є залишки товару.
— Хто ваші покупці?
— Фактично всі підписники нашої сторінки «Майстерня Попових» у Фейсбуці. Ми її завели на початку 2020 року. Бо тоді виникла нагальна потреба через інтернет шукати покупців наших виробів.
— Виходить, до того ви продавали свої вироби якось інакше?
— Так, інакше: у нас в Слов’янську на залізничному вокзалі був великий гуртовий ринок, на який майстри привозили свої вироби. Покупці приїздили, хто звичайними легковими автівками, а хто й бусиками, і навіть 25-тонними фурами. До повномасштабного вторгнення у місті було багато гончарів. Зараз лишилося не більше десяти. Причина не тільки в тому, що люди тікають від війни. Важливим фактор являється й те, що через бойові дії припинився видобуток глини. Її поклади знаходяться в районі Костянтинівки, поблизу якої зараз проходить лінія фронту. Гончари працюють на запасах сировини.

— Повернемося до питання про ваших покупців. Маєте замовлення з-за кордону?
— Так, з багатьох країн — Нідерландів, Франції, Німеччини, Іспанії, Португалії, США (до речі, перші замовлення в 2020-му були саме з Америки).Фото нашого посуду навіть потрапило на обкладинку одного з американських журналів. У нас чимало постійних покупців, фактично вони наші друзі. Як я вам вже казала, коли російський дрон розтрощив наш будинок, ці люди нам дуже допомогли фінансовою і моральною підтримкою. Дуже їм за це вдячні.
До речі, ми з Богданом займаємся волонтерством — збираємо кошти на потреби українських військових: на комплектуючі для дронів, ремонти автівок… Для цього оголошуємо збори. Для заохочення людей, які донатять, розігруємо призи, наприклад, гільзи, які привозимо з фронту.
— У своїй творчості наслідуєте народні зразки живопису чи працюєте у власного авторському стилі?
— В авторському. Наші роботи люди пізнають саме за оригінальною манерою розпису.
«Почали бізнес з 700 гривень, які мама Богдана подарувала нам на купівлю телевізора»
— Розкажіть, будь-ласка, як ви познайомились з Богданом, як створили сімейний бізнес?
— Бізнес починався з 700 гривень, які мама Богдана подарувала нам на придбання телевізора (це було у 1990-і, тож на 700 гривень можна було харчуватися десь місяць).
— А ви з Богданом витратили ці гроші на гончарне обладнання?
— Саме так. Якщо не заперечуєте, спершу відповім на ваше питання, як ми познайомилися. Це було у середині 1990-х. Я працювала в приватному, як тоді казали, кооперативі. Він займався виготовленням кераміки. Я ліпила посуд. В сусідньому цеху працював Богдан. Так і познайомились. Почали зустрічатися, одружилися — все, як і у всіх.

Богдану хотілося відкрити власну пічку, працювати на себе. Якщо чесно, я цього дещо боялася — розуміла, що буде непросто все це втілити. Але керувалася принципом: слухайся чоловіка, тож сказала: «Гаразд. Спробуємо».
Якраз тоді матері Богдана на підприємстві виплатили заборгованість по зарплаті — півтори тисячі гривень. На той час це була чимала сума. Мама дала нам 700 гривень на телевізор. Ви вже знаєте, що ми витратили їх на пічку. Але вона ще десь рік стояла в діда в гаражі. Бо треба додатково ще купу різного обладнання, а також знайти приміщення. Врешті у одної жінки ми дізналися, що таке ФОП (фізична особа підприємець), як зареєструватися, як платити податки, як взяти в оренду приміщення, тощо.
Тут, певно, слід сказати, що Богдан професійний художник. Але, коли ми з ним познайомилися, він тільки картини писав. Розписувати посуд почав, коли ми започаткували власну справу. Щодо мене, то я не була художницею. Але в нашій майстерні почала розписувати горщики акриловими фарбами.
Починаючи з 1999 року ми поступово купували необхідне обладнання, кількість пічок збільшили до чотирьох, придбали змішувач, форми… Стандартні форми нам не надто подобалися, і Богдан зробив ескізи авторських. Інші фахівці виготовили їх. І от 2023 року через розв’язану путінською росією війну ми втратили все обладнання.
Скажу ще про події 2014 року. Багато, хто пам’ятає, що збройну агресію на українському Донбасі путінський режим почав з захоплення Слов’янська (захід диверсійної групи гіркіна і таке інше). До того й не замислювались, за кого ми. А тут перед кожним став вибір. Ми з Богданом завжди асоціювали себе з Україною. Вивчати українську мову почали у 2014-му. Я й до того прекрасно розуміла українську, але говорити нею не могла. Зараз розмовляю з вами українською, і мені тепло від цього на душі.
— Яка ситуація зараз в Слов’янську зі світлом, теплом, газопостачанням?
— Поки що більш-менш нормально, світло, ясна річь, за графіком. У наших друзів електричні пічки для обжигу кераміки. Вони (пічки) мають працювати безперервно сім годин, інакше вийде неякісна продукція. Тож підлаштовуються під графіки відключень світла. Для них, як для підприємців ціна за кіловат чимала — якщо не помиляюсь, 15,5 гривень.
— Наразі в місті є вода і харчі?
— Так, слава Богу, є. Працюють магазини, аптеки, банки, «Нова пошта». Все є — аби тільки було чим платити. І з логістикою в Слов’янську на даний час все нормально. Єдине що не надто добре — це якість води з крану. Але є альтернатива — зусиллями церков (якщо не помиляюся, вони з Америки) у 2022 році просвердлили декілька свердловин .Тож люди мають можливість набирати там якісну чисту воду для пиття і приготування їжі. Можна також купити якісну воду в автоматах. Ціна цілком доступна.
— Сподіваєтесь відновити майстерню?
— Зараз я не вірю, що нам вдасться це зробити — бо невідомо, коли закінчиться війна. До того ж треба багато грошей і зусиль, а нам з Богданом вже за 50. Я дивлюся на речі реально.
Нам би хоч свій поруйнований другого листопада будинок привести до ладу. Нині на ньому немає даху, довелося затягнути плівкою, але вона тече. Комісія з оцінки збитків ще не приходила. Я розмовляла з людьми, які опинилися в такому ж становищі. Вони кажуть, що, можливо, чекати комісію доведеться навіть пів року.
