Завжди вмотивований, вимогливий, справедливий, з чудовим рівнем професійної підготовки — так відгукуються побратими про відважного бійця. Його щасливе життя тільки набирало обертів, адже нарешті зустрів кохану, одружився, став татом для двох її дітей, і за кілька місяців до великої війни у пари народився спільний син. Так само палко, як свою родину, Олександр Федорович любив і Україну. Саме тому у січні 2023 року став на захист Батьківщини, вступивши до лав ЗСУ за контрактом. Влітку того ж року воїн з позивним «Чигирин» загинув в зоні виконання бойових завдань на Донецькому напрямку. У нього залишилася мама, двоє сестер, дружина та троє синів. Олександр Федорович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
«Аби в нього було десятеро дітей, він був би щасливий»
«Саша був наскільки добрим та щирим, наскільки це взагалі можливо, — розповідає „ФАКТАМ“ дружина воїна Катерина. — Він завжди посміхався, що б не трапилося у житті, а його усмішка була така особлива… Він обожнював футбол, чудово грав у теніс, а найбільше його захоплення — це шахи. Саша брав участь у різних турнірах та змаганнях і посідав переможні місця».
Одразу після школи Олександр Федорович поїхав працювати на будівництво. Сам заробив собі на навчання і в Черкаському державному технологічному університеті здобув вищу освіту за спеціальністю «інженер-будівельник». Все своє життя до війни він будував. Це спортивні майданчики, стадіони для спортсменів — від Львівщини до Донеччини, від Чернігівщини до Одещини. Мріяв, що після війни буде відбудовувати Україну…
Дружина полеглого воїна додає: знайомі вони були давно, адже з одного села. Та їхня історія кохання почалась у 2020 році, коли вже мали життєвий досвід, свої радості та рани.
«Я виховувала двох синів, а Сашко мріяв про справжню родину, про дім, у якому звучить дитячий сміх і панує любов. Ми зустрілися — зрілі, з однаковими цінностями, з вірою у добро й світле майбутнє. Коли почали спілкування, від Саші прямо віяло теплом і добротою, це відчувалося відразу, — каже вона. — Він дуже любив дітей, а вони — його. Там, де Саша, там завжди діти, це я як мама відразу помітила. Аби в нього було десятеро дітей, він був би щасливий. Неодноразово він казав про всиновлення дитини з дитячого будинку, завжди йому було шкода залишених діток. У нього було чудове почуття гумору, він умів розрядити обстановку.
Саша перший у мене закохався, я навіть спочатку цього не помічала. Він робив перші кроки, завойовував мене, вибудовував до мене шлях вчинками, а не словами, і так було завжди. Він був таким рішучим, упевненим у собі, наполегливим, уважним, сміливим, щедрим і романтичним, дарував багато квітів і подарунків, і мені, й дітям, і був трішки сором’язливим, не любив багато уваги до себе.
У 2021 році ми одружилися, тоді народився наш спільний син Володимир, наш маленький промінчик щастя. Саша за короткий проміжок часу від холостяка став багатодітним татом і дуже цим пишався. Я була по-справжньому кохана та дійсно щаслива. Мій чоловік так пишався нашою родиною, завжди дбав, багато працював, щоб нам нічого не бракувало. Робив усе для нас і був готовий на все заради нас, я це знала, бачила, відчувала. Щодня й завжди повторював, що ми — його найбільше щастя, сенс життя та його багатство. Казав, що я його мрія й нагорода у цьому житті. Не було й дня без слів любові та вдячності один одному. Ми були такі щасливі, цінували кожну мить, жили й не могли нажитися, жодного разу не посварилися, мені прямо страшно було від того, як усе у нас чудово…»
«У нас було посвідчення, що родина багатодітна. Та чоловік про це не сказав ні слова»
Раніше чоловік не служив, додає співрозмовниця. Коли почалася повномасштабна війна, він хотів йти боронити Україну з першого дня. Але оскільки на початку було багато охочих, після проходження медичної комісії йому сказали чекати на дзвінок.
«А у нас було посвідчення, що родина багатодітна. Та чоловік про це не сказав ні слова, — додає жінка. — У 2022 році були тяжко поранені мій тато та чоловік сестри. Саша залишався один чоловік на всю родину. Подзвонили йому 13 грудня 2022 року, у перший день народження нашого Вови. Саша зібрався й поїхав до військкомату, хоча повістки йому ж не дали. У січні 2023 року він став бійцем 38-ї ОБМП, потрапив у розвідувальну роту. Я дуже за нього хвилювалася, але він завжди казав: „Катрусю, я всьому навчений, все знаю, все буде добре, вмію все прораховувати й передбачати, єдине, що для мене страшно, це міни, вони непередбачувані…“ Після першого виходу на завдання, у нього зашкалював адреналін, і з його слів я зрозуміла, що в певному сенсі йому там навіть подобалося, хоча казав, що фізично важко й дуже неприємний запах тіл…»
16 липня 2023 року… Тоді Катерина востаннє бачила коханого. Зізнається: ніколи не бачила його таким зажуреним.
«Це була наша остання зустріч, остання ніч, світанок разом, останні обійми. Мені здається він щось відчував, — каже вона. — І я теж, бо всередині була тривога. Саша останнім часом якимись дивними питаннями задавався, казав, що у нього вік Ісуса, і запитував, чи потрапить він до раю, чи заслуговує там бути…
27 липня ми зранку говорили, а під вечір коханий мені написав, що він позапланово йде на завдання і був радий, що йде з другом Дімою. Все вони рвалися йти на завдання, воювати хотіли… Далі нестерпна тиша. 29 липня командир чоловіка повідомив страшну звістку. Сашу під час виконання бойового завдання в населеному пункті Урожайне вбила міна… Це єдине, чого він боявся. Загинув у сірій зоні зі своїм найкращим другом та іншими побратимами. Коли чоловіка привезли додому, провела з ним ту коротку останню літню ніч, тримаючи його льодяну руку. Поховали його у рідному Рацеві.
Після загибелі коханого мені вдалось організувати в пам’ять про мого чоловіка шаховий турнір, адже шахи були для нього не просто грою. Уже проведено три турніри, робимо їх кожного року у вересні, на його день народження».
Дружина бійця зізнається: хоч і минуло два роки з моменту загибелі чоловіка, але час зовсім не лікує:
«Щодня я збираю себе по шматочках і наче заново вчуся жити. При живих батьках і дітях, без нього я осиротіла. Я живу із вдячністю за той час, що нам подарувала доля, і з болем, що його було так мало. Впевнена, що такі люди трапляються раз у житті, і то не кожному, мені з ним дуже пощастило, це найкраща людина, яку я знаю.
Оскільки похований Саша у сусідньому населеному пункті, я їздила туди перший рік майже щодня, коли з дітьми, коли без них, у будь-яку погоду. Після року трішки рідше. Я не могла прийняти, що мій коханий, рідний чоловік там лежить у землі. Діти — вони є сенсом і мотивацією у моєму житті. Їх троє — я одна, їм потрібні моя любов, піклування, підтримка, виховання за двох. Тепер я просто сильна, бо вибору немає. Біль не минає, а час не лікує, занадто тяжка втрата…»